ПІДСТУПНЕ МОВЧАННЯ

– Забирай її звідти. Буде в нас жити. Адже сестра просила, щоб ми дбали про доньку, – спокійно промовила. 

Тож дядько відразу приїхав. Подивився на життя батька дівчини. Сказав:

– Софійка їде зі мною. Побачив я, як їй тут живеться. 

Батько, здавалося, тільки зрадів. Нічого не відповів. 

Так і забрав дівчинку материн брат із сім’єю. Хоч як важко було родині, цілком замінили дівчині батьків. Довели до повноліття. От тільки батько мовчав. Так жодного разу й не з’явився.

Софія пішла навчатися в училище, що було в їхньому райцентрі. Невдовзі добрі люди познайомили її з юнаком, який проживав у місті. Незабаром Софія стала нареченою. Батька з його дружиною на весілля не покликала. Тільки бабусю, але й та не приїхала. Видавав Софійку заміж дядько з дружиною, які за якихось три роки замінили їй і матір, і батька. А що ж рідний татусь? Він ніколи не шукав зустрічі з донькою, знаючи про те, де вона проживає. Мешкала вся рідня недалеко. Дивно, отака байдужість до рідної дитини. Весілля в дівчини було таке, як і в багатьох наречених того часу. Спочатку в домі дядька, а потім у міській квартирі. Мати хлопця з радістю прийняла сільську невістку. А що тут казати: дівчина скромна, щира, працьовита. Пережила смерть матері. Жінка в усьому підтримувала молоде подружжя. Замінила дівчині матір. Невдовзі народилася в молодого подружжя донечка. Софія приїздила тільки до дядька. Батько ніколи не поцікавився тим, як живе його донька. Не бажав і онуки бачити.

Обділена батьківською любов’ю жінка своїм дітям віддавала все своє тепло і турботу. Ніколи не згадувала того, хто підступно мовчав. Адже тепер йому не до неї. У батька ще народилися діти. Тож йому є про кого піклуватися і кого любити. Підросли й Софійчині діти. Перед ними відкрився шлях у доросле життя. «Тільки б мої діти ніколи не знали зради і розлуки», – думала не раз.

Осінь видалася того року дощова і затяжна. Увечері перед вихідними задзвонив стаціонарний телефон. Софія підійшла. Дзвонив дядько, який сповістив:

– Сьогодні поховали твого  батька. Я сам тільки-но випадково дізнався. Ніхто нікому не повідомив.

 Софія тихо промовила:

– Що ж, того треба було очікувати. Я для нього чужа. 

Згадала, коли народилася в неї друга дитина, дядько повідомив, що не стало бабусі. Хоч онука її на весілля і кликала, а вона не прийшла, Софія залишила маленьку дитину на свекруху і поїхала провести бабусю в останню дорогу. Від батька віяло холоднечею, байдужістю і мовчанням. Мачуха дивилася на Соню скоса. Софія не зважала. Приїхала вона не до них. А тепер навіть нікому й не сказали ні мачуха, ні діти.

Батько своє підступне мовчання забрав із собою. Жодного разу так із Софією й не поговорив. Вирядив її ще в не зовсім доросле життя. А там, дівчино, викручуйся, як хочеш. Усім завдячує материному брату, родина якого її прихистила, а потім переконала, що треба здобувати професію. А там знайшла себе і свою долю. Тим часом батько влаштовував особисте життя і підступно мовчав, навіть не згадавши її ніколи.

Не треба відвертих слів, коли вчинки говорять самі за себе.