ЛИСТ ДО МАМИ І ТАТА

Не можна сказати, що Ользі Пилипівні легко далося рішення піти з роботи. Однак, на її думку, це був єдиний правильний варіант, який хоч би трохи владнав ситуацію. Тож завдяки вислузі та стажу вона достроково вийшла на пенсію.

Дзвінка більше не ходила до садочка, а Мирослава та Андрій повернулися до своїх робіт. Онука була і доглянута, і нагодована. Та й, дякувати Богові, перестала хворіти.

Ольга Пилипівна в дівчаткові душі не чула, так її любила. Здається, навіть Мирославу не любила настільки, як онуку. Правду хтось сказав, що бабусина любов – це та сама материнська, лише у квадраті. А окрім того, страшенно пишалася тим, що вона «бабуся».

– Що, Олю, і до тебе старість прийшла? – говорили знайомі, зустрічаючи її з візочком у парку.

– Ні, це не старість, – усміхаючись, говорила вона. – Це моя друга молодість.

Летіли роки. Здавалось, ніби недавно всі тішилися тим, що їхня крихітка пнеться сідати, а тепер за нею важко встежити. Ніби щойно сказала перше слово, а вже щебече так, що часто, вступаючи з нею в балачку, рідні втомлювалися говорити. Дзвінка росла дів­чинкою допитливою та цікавою. Ніщо не залишалося без її уваги: ні рудий кіт сусіда дядька Івана, ні горобець за вік­ном, ні листочок, що гойдався на вітрі. І всі ці спостереження обов’язково в супроводі важливих запитань «А чому?». Найчастіше відповіді на них доводилося давати бабусі Олі. Дзвінка змалечку любила слухати її розповіді про пташок та звірів, про пори року та явища природи. А найголовніше – казки… Так, як їх розповідала бабуся Оля, не вміли ні мама, ні тато: з інтонаціями та різними голосами. Слухаючи, Дзвінка ніби ставала частинкою цього казкового світу, заселеного феями, принцесами, гномами та веселими звірятами.

Дзвениславі минуло чотири рочки. Тепер більшість її «Чому?» стосувалася школи: а чому діти сидять за партами, а чому їм ставлять оцінки, а чому потрібно вчитися добре?.. А ще її долала цікавість, що то за кумедні незрозумілі значки, на які дивиться бабуся, читаючи з книжки казочку? Звідси й почалося їхнє знайомство з абеткою.

Дівчинка, незважаючи на вік, дуже швидко запам’ятовувала літери і надзвичайно любила це заняття. Бабуся підтримувала її зацікавлення і дуже з того раділа. Коли онучці виповнилося п’ять, вона вже знала всю абетку і вміла писати літери.

Андрій по кілька днів міг залишатися вдома. Потім у нього розпочиналися «співбесіди» та «випробувальні терміни» з мінімальною оплатою. Зазвичай з цього нічого не виходило. Ця непостійність і несерйозність підходу до своїх обов’язків як голови родини дратувала Ольгу Пилипівну. Вона як педагог, мудра жінка та мати, вирішила зай­няти позицію нейтралітету. Однак довго стерпіти не могла.

– Андрію, ти ж розумієш, що так завжди тривати не може і варто по-дорослому поглянути на життя. Тобі ж не вісімнадцять… У тебе дружина й донька…

– Та чого ви мене постійно вчите? Ви знаєте, як зараз важко знай­ти відповідну роботу?

– Я не повчаю, але…

– Я вам дякую, але не потрібно влазити в нашу сім’ю зі своїми вказівками.

Мирослава також дратувалася, бо доходу з Андрієвих заробітків не було. А видатків, як і в кожної сім’ї, чимало. На собі, як то кажуть, ще можна зекономити. А от економити на дитині – це неприпустимо.

Мирослава та Андрій постійно сперечалися щодо його можливостей бодай частково забезпечувати й утримувати сім’ю. Сварки виникали чи не щодня. Жінка розуміла: чоловік лише шукає безглузді пояснення та приводи, вигороджуючи себе. Він же був налаштований насамперед проти Ольги Пилипівни, вважаючи, що це теща «весь час каламутить воду» і налаштовує проти нього доньку. Зрештою, під час замирення з дружиною він переконував і її. І Миро­слава, піддаючись чоловіковим словам, також починала думати, що мати занадто «втручається» в їхнє особисте життя.

– Що я можу зробити, скажи? Я ж не сиджу вдома, – почула Ольга Пилипівна крізь прочинені двері голос зятя. – Але твоя мама постійно незадоволена. Дивиться на мене скоса, наче я надарма хліб проїдаю, ще й тебе проти мене налаштовує. Так, диви, й розлучить нас…

Прикро було почути жінці ці слова. Обпекли вони її серце, наче розпечені жаринки. Тому, коли одного недільного ранку молоде подружжя пішло з донечкою на прогулянку, зібрала речі, зателефонувала сестрі в село, і вирушила на автостанцію.

«Може, без мене їм і справді буде краще?» – думала жінка, втираючи сльози, що раз у раз набігали на очі.

Однак з від’їздом Ольги Пилипівни легше молодому подружжю не стало. Сварки тривали й далі. Вистачало дрібниці, іскри, щоб між ними розпочався словесний двобій. Щоразу, коли назрівала супе­речка, Андрій вмикав звук телевізора на пов­ну гучність, щоб донька не чула їхнього крику. Однак те, як насправді почувається дитина, їх мало цікавило. Часто після таких скандалів до її кімнати подовгу ніхто не навідувався. А самій дівчинці вийти звідти було страшно.

Якось, облишивши чергову суперечу з чоловіком, Миро­слава покликала доньку:

– Дзвінко!..

– Доню, де ти? – погукала вдруге, та з кімнати ніхто не озвався.

– Чого ти не відповідаєш, коли я тебе кличу? – докірливо запитала Мирослава, заходячи в дитячу кімнату. Але вона була порожньою. Жінка метнулася до інших кімнат, але й там дів­чинки не було.

– Андрію, Дзвінки ніде немає… Куди вона могла подітися?

Вони обоє ще раз забігли до доньчиної кімнати і лише тепер помітили на столі аркуш паперу, списаний дитячим незграбним почерком. Зверху було виведено заголовок: «Лист до мами і тата». А далі саме послання: «Ви завжди сваритесь. Мені страшно. Я попрошу дядька Івана і він відвезе мене до бабусі. Вона доб­ра і любить мене».

Лише тепер, подивившись у вічі одне одному, вони почули, що звук телевізора ввімкнений майже на максимум, і зрозуміли: він глушить не лише тишу і слова одне одного, а й почуття, спокій, розуміння та повагу.

Дорогою від автостанції ішли чоловік та жінка. Попереду них стрибало мале дівча.

– Бабусю! – закричала Дзвінка, вгледівши на ґанку сільської хати Ольгу Пилипівну.

– Пробачте, – промовив зять. – Я справді поводився як хлопчисько, уникаючи відповідальності.

– Повертайся додому, мамо, – попросила донька. – За цей тиждень ми справді подорослішали.

– Завдяки Дзвінці та вашим з нею урокам читання і письма… – додав, усміхаючись Анд­рій.