ЗУСТРІЧ У ТРАВНІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Анна ПІНЧУК

25 травня 19:57

319

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Вона переступила поріг свого нового помешкання на приємній тихій вуличці, в історичному районі міста. Невелике, проте комфортне житло з кухнею-студією та спальнею. Скинула стильні човники кольору мокко на невеличких підборах і, залишивши в коридорі велетенський пакет із продуктами, рушила одразу до кухні.

Переїхала сюди майже тиждень тому, але ще не встигла розібрати речей, які нагадували про себе пірамідкою картонних коробок біля велетенського сірого дивана. Вмісту численних шафок у кухні теж не встигла дослідити. Нова робота, нове місто, яке мало стати її домом, забрали весь час. Тому зараз Еліна безпорадно відчиняла дверцята кухонних шафок, притискаючи до грудей неймовірно ароматний і просто чудесний букет рожевих півоній. Не змогла пройти повз бабусю біля супермаркету. Старенька нагадала її бабуню Лідію. Таке саме усміхнене, добре, гарне обличчя, помережане тоненькими слідами життя, зморшками. Такі самі натруджені, засмаглі руки, які з любов’ю виростили ці чудові квіти.

Таки знайшла й одразу віджахнулась від цього творіння майстрів. Ваза дуже гармонійно вписувалася в інтер’єр кухні. Кубічної форми із сіро-прозорого скла. Еліна поставила вазу з квітами на чималенький кухонний острів із сірою кам’яною стільницею. Все разом це було якимсь дивним. Металево-кам’яна кухня в стилі хайтек відлунювала новизною й пусткою сірих, холодних, необжитих поверхонь. Ваза підтримувала цей настрій своєю дивною формою і неясним забарвленням. Наче води в неї Еліна налила з калюжі, а не із крана. Рожевий розкішний букет у цій атмосфері мав вигляд майже самотнього прибульця із чарівної планети її юності.

Жінка почала розбирати пакет із продуктами, щораз гепаючи дверцятами великого сірого холодильника. Проходячи повз острів, поглядала на букет і кривилась. Якось воно недоладно, незатишно й дивно. І тут їй спала на думку ідея. Елінка почала розкривати свої коробки з речами, копирсалася в них, викладаючи частинки свого життя на диван, журнальний столик чи просто на підлогу. Аж тут переможно вигукнула сама до себе. Потрібний предмет знайдено, хоч не одразу.

Біла скляна ваза родом з вісімдесятих. Скарб, що дістався Еліні від бабуні. Ваза мала округлу, звужену доверху форму. А верх був прикрашений скляним рюшем. Наче спідниця танцівниці, що кружляє у вальсі на травневому вітрі. Біле скло було помережане жовтогарячими та помаранчевими бризками. Жінка з осяйною усмішкою швиденько переставила квіти в бабусину вазу і завмерла, споглядаючи. Вечірнє сонечко ніжно освічувало квіти у вазі, відбивалось кольоровими зайчиками від її скла та створювало ефект яскравої мозаїки на сірих стінах і поверхнях кухні. Такі прості деталі – старенька ваза та весняний букет – додали цьому сучасному, але безликому помешканню життя і світла. І це було чудесно.

Тому Еліні захотілось розібрати всі свої речі, які валялися на дивані й підлозі, створюючи масштабний гармидер. Захотілось відчуття дому і менше самотності. Жінка увімкнула програвач з улюбленою радіостанцією, трохи додала гучності і взялась до роботи. Все її життя умістилось у сім середніх коробок і три валізи, які вона зібрала абияк і втекла з міста можливостей, де починала свою кар’єру. Еліні нещадно хотілося змінити стрімкий біг життя, уповільнитись і відчути. Чого вона хоче? А куди ж тобі далі, Елінко?

Мабуть, так впливало на неї наближення тридцятиріччя чи, може, війна. Втім, жінка відчувала, що зміна ця їй на користь. Її нова робота була не такою престижною, однак Еліна могла виділити більше часу на себе, якого так бракувало впродовж останнього десятиліття. Вона втомилася бути офісною білочкою, що мчить і мчить до нових вершин, а робота все не закінчується.

Тим часом потік хітів на радіо змінила якась розважальна передача. Хотіла перемкнути хвилю, аж раптом почула таке повідомлення: «Ретроградна Венера сприяє поверненню у ваше життя давніх стосунків. Дівчата, стережіться, бо колишні будуть налаштовані рішуче».

– Та не дай Боже! – з усмішкою мовила Еліна, перебираючи подумки свої нечисленні романи і прихильників.

Робота не давала Еліні будувати серйозні стосунки, зрештою, кандидатів теж було небагато. Когось дратувала її успішність, дехто нав’язливо ревнував, а хтось хотів від неї більшого – весільні дзвони і подружнє щастя. Та жінка не могла й не хотіла нічого нікому обіцяти. Була чесною і не піддавалась на маніпуляції. Звісно, без драм і сліз не обійшлось. Адже розлучення болить завжди. Навіть коли ініціатором розривання стосунків є ти сам.

Розібравши одяг і речі для дому, Еліна заходилась виставляти книжки в шафку біля телевізора. Бережно носила і ставила на дерев’яні полички своїх найліпших друзів. Аж тут зі збірки поезій випав потертий пухкенький конверт. Падаючи, він розкрився. Підлога біля Еліниних ніг тепер була всіяна старими світлинами різних років. Але герої цих кольорових фото одні й ті самі. Жінка присіла на коліна й почала роздивлятися кожну світлину, складаючи їх у мозаїку років.

Ось вони з Романом сидять за однією партою, ще малі й смішні. А тут уже літній табір у лісі. Роман несміливо обіймає її за плечі, обоє усміхаються в камеру. Мабуть, тут їм років по чотирнадцять. А ось поїздка до Львова в десятому класі. На фото хлопець підхопив Єліну за талію та підняв. Вона сміється, а він дивиться на неї захоплено. А ось уже випускний. Еліна в довгій смарагдовій сукні, що підкреслює її тендітну фігуру, світле пшеничне волосся розсипалося на плечах, блакитні очі світяться від щастя. Роман у костюмі, як кіноактор, такий гарний, міцний і високий. Але пустотлива усмішка на його обличчі та вогники темних очей натякають, що чхати він хотів на правила й умовності, на пафос. Фотограф упіймав їх у танці. Вони закохано дивляться одне на одного, міцно притискаючись тілами.

А далі були фото зі спільного відпочинку в Болгарії, потім ще осінь у Києві. І несподівано в Еліниних руках залишилось одне, останнє спільне фото. То було на турбазі у травні, понад десять років тому. Змужнілий Роман обіймав її за талію, пригортав до себе, дивився на дівчину з таким щирим обожнюванням. А Еліна була юною і усміхненою. Щасливим дівчиськом у квітчастому блакитному сарафані. Яка ж вона тоді була щаслива!

Від спогадів та неприхованих емоцій тілом пройшли дрижаки. Еліна навчилась не думати, забувати про цю історію у швидкому плині робочих буднів. Але зараз була здивована. Як швидко всі спогади воскресли в її пам’яті. Як відчуття втрати й смутку за першим і найсильнішим коханням усе ще її пече.

На сьогодні прибирання закінчено. Еліна склала фото акуратним стосиком поряд із вазою з півоніями, зауваживши сама до себе:

– Роман дарував завжди мені такі квіти у травні. А тепер я дарую їх собі сама.

Еліна налила собі келих червоного вина і, закутавшись у картатий плед, вмостилась на диван. Думки, зворушені старими фото, стрімко несли жінку на десяток років назад. Коли її перше кохання не пережило випробування розлукою, його бажанням бути поряд, її прагненнями та професійними амбіціями. Вони просто були молоді, щирі, відверті, але такі необережні у своїх словах. Роман просив її піти за ним, а вона хотіла торувати власний шлях. Не можна було обирати шляхи і долю телефоном, на відстані. Так необачно ранити словом кохану людину. І от в один момент усе тріснуло, як кришталева ваза. Втім, Еліна вбачала в цьому свою провину. Тепер зробила би все геть не так.

Але де зараз Роман? Мабуть, уже одружився. Якось він узагалі пропав. Однокласники про нього мало що чули. А вона й не випитувала. Втратила Романа, втратила своє кохання. Нічого більше додати.

Суботній ранок зазирав у вікно кухні стрімкими й невблаганними промінцями сонця. Альба крутилася біля ніг, сповіщаючи хазяїна про те, що ніякої кави зараз не буде. Лише вранішня склянка води і бігом. Романова п’ятирічна лабрадориця не могла терпіти запізнення на прогулянки, особливо навесні. Чоловік вдавано простогнав, почухав за вушком свою улюбленицю і пішов збиратись. Насправді він теж любив такі ранки і пробіжки з Альбою у весняному парку. На жаль, останнім часом це вдавалось нечасто. Робота поглинула весь вільний час. А може, йому просто так було зручно після того, як він залишився сам. Останні його стосунки не витримали випробування війною. І тепер Роман, з пошрамованим тілом і душею, складав наново свій пазл життя.

Повернувшись з прогулянки, швиденько поснідав і вирішив облаштувати своє холостяцьке житло. Та й холодильник був майже порожнім. Альба вже чекала його перед дверима, радісно метеляючи хвостом. Чоловік усміхнувся своїй вірній подрузі. Зараз вона походжатиме між рядами гіпермаркету і збиратиме увагу всіх тамтешніх дітей і жінок різного віку. Останнє інколи дратувало її господаря.

Еліна прокинулась, коли невблаганне травневе сонечко залило теплим світлом усю кімнату. Після душу жінка зготувала собі швидкий сніданок, але тут з’ясувала, що вчора забула купити каву. Нічого страшного. Покавує десь у місті, адже пора їм знайомитись.

На вулиці вже було по-літньому спекотно. Еліна одяглась у сарафан кольору небесної блакиті, помережаний вишитими жовтими та рожевими квіточками. Нанесла легкий макіяж. Її пшеничне волосся ледь діставало плечей і було вкладене акуратним каре.

Вийшла на вулицю й усміхнулася теплу і сонечку, бешкетному вітерцю, що розносив у повітрі неймовірний аромат заквітлої липи. Сіла в автівку, увімкнула новий альбом улюбленого гурту. Почула перші добре знайомі акорди, то додала гучності.

Сонячне перехрестя вихідного дня було майже порожнім. З кожного боку лише пара автівок. Світлофор чомусь не працював, наче раптом вирішив теж відпочити за суботньої спеки. Вітерець без правил і жодних обмежень ганяв перехрестям пух від тополь. І це було дуже красиво й так відвертало увагу.

Еліна наспівувала пісню, що звучала з динаміків. Вибравши вдалий момент, рушила перехрестям, щоб повернути на ньому ліворуч. І майже вже опинилась у потрібному ряду і напрямку, як відчула спочатку легкий поштовх, а потім і неприємний скрегіт металу об метал. Злякавшись, натиснула на гальма. Авто зупинилось. Еліна на якусь мить затамувала подих. Страх почав відступати. Вона неушкоджена, автівка нерухома. Удар був несильний, навіть подушки безпеки не спрацювали. Тож видихнула й відстебнула пасок безпеки. У бокове дзеркало бачила позаду сірий позашляховик. Дверцята рвучко відчинились. Водій цього авто був високий, добре збудований чоловік. Саме він і став причиною її неприємностей.

Водійка вийшла, щоб оцінити масштаб катастрофи. Винуватець присів і якраз роздивлявся подряпини та невеличку вм’ятину на її автівці. Еліна підійшла ближче і почала говорити йому про обережність і несправний світлофор, а він став просити вибачення. Аж ось підвів на неї здивовані очі. Еліну немов струмом вдарило. Дихання перехопило, серце забилося в грудях частіше. Вона дивилася згори на свого Романа. Та ні, це неможливо! Таких збігів просто не буває!

– Це ти?! – тільки вимовила здивовано.

Він підвівся і став поряд, глянув на її обличчя своїми темними очима, у яких так само танцювали пустотливі іскорки. Здавалося, він вивчає кожну риску: очі, губи, ніс, рум’яні щічки. Це тривало якусь мить, та Еліні було так тепло і так затишно від того погляду. Тілом побігли мурахи, а в животі затріпотіли невагомі метелики. Наче й не було всіх цих років.

– Така ж гарна і впевнена дівчинка у блакитній сукні. Тільки волосся підстригла, але тобі дуже личить, – промовив Роман із невимовною ніжністю.

– І ти трохи змінився, змужнів, Ромчику, – сказала Еліна з усмішкою.

Він узяв її за руку й ніжно притягнув до себе. Це було настільки природно, знайомо і правильно. Обіймаючи, прошепотів, уткнувшись у волосся:

– Чекав тебе не без пригод, Сонечко!

Вона хотіла щось сказати, але всі слова, як і прожиті нарізно роки, втратили сенс. Важливою стала тільки ця мить, а ще те, що буде далі. Еліна відсторонилася й поглянула на його таке знайоме і любе їй обличчя. Роман усміхнувся, і на мить його обличчям промайнула тінь тривоги. А потім були запитання і його благальний погляд:

– Ти незаміжня? Маю надію.

– Я сама. Нещодавно переїхала в місто.

Він не дав їй нічого більше сказати, затуливши вуста ніжним і водночас пристрасним поцілунком. А в повітрі літав тополиний пух. Вітерець куйовдив її волосся. Автівки проїжджали повз них, сигналячи. І в місті ще довго переповідали історію про незвичну ДТП, учасники якої, чоловік і жінка, палко цілувалися й обіймалися, стоячи посеред вулиці.

Доля не зла і не вередлива панянка. Вона завжди хоче дати нам другий шанс. Але ми теж маємо цього хотіти, бути готовими до змін і до ухвалення нових рішень.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!