Зустріч у парку

Почався вересень, а з ним – заняття в університеті. Дні стояли ще спекотні, сонячні. Відсидівши три пари в задушливій аудиторії, я з насолодою вдихала свіже повітря надворі. Йти відразу додому зовсім не хотілося, тож вирішила прогулятися. Друзі розповідали про цікавий тутешній парк, тому я захотіла пройтися туди й відпочити від міської задухи.

Парк був розташований неподалік. Акуратні асфальтовані доріжки, ставки і зовсім небагато людей. Мені тут сподобалося. Я потроху заглиблювалася в парк, щоб вийти до станції метро, як вказано на мапі. Раптом хтось легенько торкнувся мого плеча.

– Таню, привіт! Як же давно ми не бачилися! – пролунав знайомий голос.

Це ж Олеся, моя колишня однокласниця! Після закінчення школи ми ще певний час спілкувалися, а потім якось припинили. Обидві неймовірно зраділи зустрічі. Поговорили про те, про се. Тут я відчула, що зголодніла, і запропонувала піти кудись перекусити. Олеся сказала, що знає чудове кафе поблизу і ми можемо піти туди, посидіти й погомоніти.

Олеся повела мене вглиб парку, де він поступово переходив у ліс. Дерева росли все густіше, доріжки стали занедбаними, лавки зовсім зникли. Усю дорогу подруга не припиняла говорити, а я лише кивала. Розповіла, де навчається, куди переїхала, про сім’ю. Як же багато змінилося від часу нашого останнього спілкування!

– Ну-от, ми на місці! – нарешті промовила Олеся.

Між деревами стояла кафешка зі зрубу. Ніс лоскотав аромат шашликів. Кухар порався біля мангала, і тут же, на свіжому повітрі, стояло декілька столиків. Усі виявилися зайняті, тож ми зайшли всередину й зайняли вільні місця біля стіни. До нас підійшов офіціант, Олеся зробила замовлення. Мені той чомусь здався дивним: кам’яне обличчя, тихий голос. Хоча, може, просто втомився.

Захопившись розмовою, я не відразу усвідомила, що щось у приміщенні не так. Щось гризло зсередини, не даючи сповна розслабитися й насолодитися вільним часом. І нарешті я збагнула, що саме. Відвідувачі. Вони сиділи за столиками мовчки, повільно їли, майже не говорили. На обличчях застигла емоція чи то байдужості, чи то безвиході. Дивно бачити таке в кафе, куди зазвичай приходять добре провести час і поспілкуватися. Хоча чого це я прискіпуюся? Може, в людей обідня перерва, тож треба швиденько поїсти й повернутися на роботу, яку не дуже люблять…

Нашого замовлення все не несли, хоча минуло пів години, не менше. Відвідувачі так само сиділи на своїх місцях, нікуди не поспішаючи, а нові не заходили. Я вже думала покликати офіціанта, проте Олеся зупинила мене, запевнивши, що, вони, мабуть, зайняті з іншими замовленнями, принесуть трохи пізніше. І тут я пригадала, що мені треба поспішати, бо за пів години маю важливу зустріч. Хай уже так, обійдуся без їжі, потім десь перекушу. Я сказала про це подрузі й уже зібралася йти, як вона грубо схопила мене за руку. Я аж здригнулася, настільки її дотик був холодний і неприємний, наче залізні лещата.