ЗУСТРІЧ НАША ПІЗНЯ…

Олександр на мить замовк, подумки повертаючись у ті часи, коли син Ростик був маленьким. На відміну від своїх однолітків, він обожнював книжки і ще дошкільнятком охоче читав. Це йому прищепила дружина: вона була бібліотекарем, обожнювала читати і малого Ростика привчила до читання. Розповів і про те, як познайомився зі своєю дружиною, до речі, теж Олександрою. Сашко повертався з лекцій у політехнічному, підійшов до автобусної зупинки.

Те, що відбулося далі, інакше, як містикою, не назвеш. Якщо ще п’ять хвилин тому приємний вітерець приносив полегшення після спекотного дня, то вже за декілька секунд картина змінилася. Злива, що раптово накрила місто, перетворила вулиці на бурхливі ріки. Пішоходи намагалися віднайти бодай якийсь сховок, отож поспішали під дашок до автобусної зупинки. І раптом серед натовпу Олександр побачив її – русяву дівчину у квітчастій сукенці. Замість парасольки юнка тримала над головою стосик книжок, загорнутих у поліетилен, намагаючись бодай трохи прикритися від зливи. Людей на зупинці зібралося стільки, що новоприбулим уже не було місця. Сашко рішуче протиснувся поміж людьми, взяв дівчину за руку і поставив на своє місце.

І що з того, що сам опинився під несамовитим дощем. Олександрові так хотілось захистити це дівча не лишень від зливи, а й від усіх небезпек на білому світі. Сорочка була мокрою, вода стікала з хлопця, але він не відчував холоду. Сашко ішов поруч із дівчиною і дивувався, як у таку негоду він зустрів своє яснооке щастя.

«Це збіг обставин чи щось більше?» – і собі міркувала білявка, проте вголос не промовила. Бо сама не вірила, що можна зустріти свого лицаря на автобусній зупинці під час зливи, яка перетворила місто на розбурханий океан. А вони, наче два човники, вижили, випливли посеред того бурхливого океану. І попливли разом – до свого берега, до своєї мрії. Без мрій – аж ніяк, адже юна Олександра любила книжки, а в них було написано стільки всього цікавого, що швидше хотілося поділитися цим з найближчими людьми. Сашко став її відданим слухачем, її повітрям, її натхненням. Отак поетично і романтично, бо вони справді стали одне одному близькими людьми. І Ростик, синок, зростав у їхній любові. І здавалося, що так буде завжди, бо, коли всі щасливі, не віриться, що щастя – крихка річ і колись усе скінчиться, розіб’ється та не відновиться…

Її відхід став для Олександра не просто трагедією – для нього тоді взагалі все скінчилося. Запитував у себе лишень про одне-єдине: чому Олександра пішла першою, чому залишила його на самоті? Ростик теж переживав, змарнів, увесь час мучив себе запитанням: «Чому я не зміг урятувати маму?». А сталося все справді миттєво, вони навіть попрощатися не змогли по-людськи. Був спокійний, тихий вечір, Олександра дивилася кіно, як раптом поскаржилася на серцевий біль. Прихопило зненацька, адже жінку майже ніколи не турбувало серце. Ковтнула пігулку – не відпускає, лягла в ліжко і відразу підвелася. Олександра заспокоювала чоловіка до останнього, спроквола усміхалася:

– Ти перелякався більше за мене. Хіба ж так можна?

І раптом знепритомніла.

Поки їхала «швидка», самотужки робив масаж серця, яке так раптово зупинилося. Розгублений, розбитий, сам ледь не впав біля дружини, намагаючись допомогти їй. Звинувачував себе, хоча лікарі йому так і сказали: «Ви зробили все, що могли».

Відхід його Сашуні став для Олександра больовим шоком, незагоєною раною. Бо ще не збиралася його Санька – так він називав дружину жартома – у кращі світи. Мріяла дочекатися онуків, бо син Ростислав якось обмовився, що вже має гарну дівчину. Олександра зраділа, якось уся ожила:

– Так чого ж ти не знайомиш нас, синку?

Ростик усміхнувся, обійняв матусю і пообіцяв, що обов’язково познайомить їх, а ще додав, що на неї чекає несподіванка. Олександра все просила сина, аби він не зволікав і сказав одразу, що то за таємниця така. Так і не встиг тоді Ростик розповісти матусі, що дівчину, з якою він зустрічався, звали також Олександрою. Щоправда, друзі кликали її Шурою, а от Ростиславові подобалося називати дівчину Санькою. Якось було це так ніжно, по-домашньому… Це вже пізніше розповів Ростик батькові, що так і не зміг собі пробачити, що не встиг з добрими новинами, а потім було вже запізно. І все картав себе, бідолашний, що не зумів маму врятувати, не продовжив її дні.

– Мама ж ніколи не скаржилася на серце, – у його очах бриніли сльози, – а ми з тобою нічого не бачили, не чули…

Олександр переживав цю трагедію настільки болісно, що в нього самого почало нити серце. Розумів одне – його Санька аж ніяк би не раділа, якби він передчасно пішов із життя. Треба було жити за двох, намагатися зібрати себе докупи, вдихнути в себе нове життя. Та все це слова, і якби не зустріч з Лідою, Олександр так би і застиг у своєму горі. Але тепер переконаний, що то не випадкова зустріч, вони повинні бути разом. І не варто боятися того, що вони вже не юні, адже їхні серця прагнуть ніжності та тепла. Буяє літо, і так хочеться дременути подалі від цієї міської суєти, за місто, де в Сан Санича, до речі, дача.

…Ліда вже забула, коли так відпочивала від усіх негараздів і неприємностей. Вдихала на повні груди свіже повітря, милувалася квітами, а коли пішли на риболовлю, то взагалі було диво! Так добре Ліда сто років не почувалася. А була ж колись затятою рибалкою, вони з Толиком теж любили порибалити. Щоправда, Ліда любила, коли всіх черв’яків почепить Толик, а вона лише з вудкою сидітиме і чекатиме на велику рибу. Спогади були приємними і водночас сумними, але про все погане забулося, коли Ліда впіймала величезного коропа! А потім окунців і маленьку щучку. Тішилася, як дитина мала, яка радіє солодощам. Коли повернулися в місто, не могли наговоритися: як же чудово вони провели час і як добре їм було разом.

– Лідусю, – Олександр узяв жінку за руку, поцілував. – Хоча і йдеться в нашій улюбленій пісні про нашу пізню зустріч, та все ж прошу тебе: будь моєю дружиною. Тільки не кажи нічого про те, що нам уже запізно все починати знову, що наше літо відцвіло, а нам потрібно жити лише спогадами. Лідо, люба моя, ми живі люди, і, допоки б’ються серця, треба жити й радіти кожній миті…

Олександр говорив, затинався трохи, бо хвилювався, аби знайти переконливі аргументи. Знав, що Ліду непокоїть, як відреагують їхні діти на те, що двоє немолодих уже людей вирішили поєднати долі.

– Данило, він зараз у Чернівцях, – Ліда навіть не знала, з чого розпочати розмову. – Син, звісно, завжди мене підтримував, але як відреагує на це, навіть не знаю…

Набралася рішучості й випалила синові про все: і про турботливого Олександра, і про їхнє спілкування, і про їхню поїздку на дачу, і про вдалу риболовлю…

– Мамо, ти в мене така молодчина, – почула бадьорий голос сина, і на серці стало легко. – Я незабаром до тебе приїду, і ти все мені розкажеш.

Олександр теж зателефонував синові, але той не брав слухавку, а потім він зателефонував, коли вони з Лідою гуляли в парку.

– Сину! Нарешті! – зрадів Олександр. – Слухай, є розмова… Так, усе серйозно. Гадаю, нам треба всім зібратися і все обговорити...

Олександр довго говорив з Ростиком, але Ліда помітила, як він дедалі більше похмурнів, а наприкінці розмови зовсім знітився.

Ліда лише глянула на чоловіка і все зрозуміла. Та Олександр узяв Ліду за руку і сказав:

– Нам вирішувати, а не за нас хтось має вирішувати.

Цей хтось, було очевидно, вирішував усе не на користь Олександра…

…Ліда бачила, як він хвилювався, проте просив її не боятися, нічого не боятися. Як радіють життю ці дивовижні квіти, ніби зіткані із сонця, ароматів, дивних кольорів, так і вони мають радіти кожній миті… Ліда і сама не впізнавала себе. Ніби відкрилося друге дихання, з’явилося бажання і жити, і співати, і радіти…

Знову провели декілька днів разом на дачі, повернулися до міста, адже потрібно було залагодити, як казав Сан Санич, «деякі питання». Ліда притискала до себе оберемок дивовижних півоній, ішла додому, хоча подумки була поруч із ним, Олександром, якого вже впустила у своє життя, і це було радісно й водночас тривожно.

– Добрий день, вам допомогти? – раптом запропонував незнайомий молодик, який пильно вдивлявся в її обличчя. – Я – Ростислав, син вашого, як би це сказати, знайомого…

Ліда розгублено і стривожено поглянула на нього.

Тим часом Ростислав правив своє:

– Вибачте, але мушу вас засмутити. Ви, мабуть, гадаєте, що знайшли свою долю, зустрівши мого батька? Але він важко хворіє – серце, тиск, судинні порушення… Словом, типовий букет вікових болячок. І ще… У батька, знаєте, якась нав’язлива ідея з цим одруженням, щороку він знайомиться з жінками, обіцяє їм одружитися, запевняє їх, що зустріч ця невипадкова, а потім… А потім про все забуває і все починається знову…

Ростик і далі щось говорив, та Ліда не чула жодного слова, стояла з оберемком півоній, розгублена, розчавлена, зневажена. Олександр – одержимий нав’язливою ідеєю? Все це не вкладалося в голові… Не пам’ятала, як дійшла додому… Знесилено опустилася на стілець, довго не брала до рук телефон, хоча Олександр не припиняв телефонувати. Зрештою, не витримала, відповіла. Спершу не хотіла розповідати про зустріч з його сином, але Олександр відчував, що щось трапилося, вимагав пояснень. Змушена була розповіс­ти. Тепер уже він занімів, ніби збитий кулею жорстокого снайпера. Не вірив, що цим снайпером був його син, якого любив, якому вірив, довіряв, не міг навіть припустити, що той здатен на підступ… Потім мовчав, мовчав так довго, що Ліда зрозуміла: щось трапилось, кликала його, просила в нього вибачення, картала себе… Навіщо вона розповіла Олександрові? Він не витримав тієї брехні, облуди, зради найріднішої людини… Хоч би встигнути, хоч би викликати «швидку»… Дорогою до нього, до свого віднайденого кохання, просила триматися, бо вона неодмінно встигне його врятувати, щоб ця їхня пізня зустріч перетворилася на початок нового життя… Вони мають на нього право, на це життя, таке непросте, але таке дорогоцінне… Бо навіть зимові дерева колись вибухають зеленими пагінцями весни і всередині нуртують життєдайні сили, які ніхто не в змозі зупинити…