ЗУСТРІЧ НАША ПІЗНЯ…

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

У парку відпочинку, де збиралися літні люди, щоб поспівати, потанцювати, було завжди гамірно. Ліда сіла на лавку. 

– Зустріч наша пізня – як прив’яла пісня, пригадався наспів, та забув слова, лиш обпалить серце, болем доторкнеться, все життя чекаю, а тебе нема, – заспівав хтось із гурту. Слова лилися так проникливо, так ніжно. Ліда слухала їх, і їй здавалося, що то співають про неї. Заплющила очі й повернулася думками в ті щасливі часи, коли була безтурботною дитиною, отією Лідочкою, яка так любила ці величезні солодкі бурульки, які, наче гриби, росли під дашком їхнього будинку.

Щоправда, були ті смаколики не зовсім безпечними, бо не раз і не двічі мала Лідуся через них проблеми зі здоров’ям. Батьки лікували потім її застуджене горло, сварили доньку. Але коли біла віхола засипала стежини снігом, наче житом-пшеницею, все починалося знову: і ці небезпечні дегустації, і походи на лижах, навіть незважаючи на хворобу, і катання на ковзанах… Якби ж то можна було повернути ті дивовижні зими і безтурботні літа, які дарували тільки радість та втіху…

Потім було студентське життя. Ще зовсім юною на танцях Лідочка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром, студентом політехніки. І потім, хоч що б траплялось у Людиному житті, Анатолій завжди був поруч. Здавалось, так буде завжди, вони житимуть довго та щасливо й помруть одного дня.

Того дня вони зібралися на дачу. Ліда чаклувала над розсадою помідорів та перцю, хотіла висадити її на грядки. Було спекотно. Вони поспішали, бо треба було дістатися якомога швидше, а маршрутки все не було.

Жінка переймалася, як там розсада, чи вдасться довезти її, чи не зів’яне. Всю дорогу торочила Анатолієві про ті помідори, а він сидів тихий і якийсь напружений. Інтуїтивно відчула, що з Толиком щось не те, запитала, як він почувається. Сказав, що нічого страшного, щоправда, трохи прихопило серце, але зараз мине, просто спека немилосердна і все в природі не так, як треба. У квітні, коли треба було орати землю, безперестанку лило з неба, ніби Всевишній вирішив затопити ту землю за якісь людські гріхи. Чекали бодай одненького сухого дня, аби почати городні роботи. Та й таке. Ліда й заспокоїлась.

Коли приїхали, були обоє вже втомлені спекою та дорогою. Анатолій квапився запустити насос у криниці, щоб набрати води, бо розсада в’янула просто на очах. Хотів набрати води з криниці, але й тут на нього чекало розчарування. Нервувався, клацав вимикачем, намагаючись поспіхом з’ясувати, що ж трапилось. Нервувалася й Ліда, бо сонце припікало, вона розбирала сумки, клопотала навколо розсади. Анатолій намагався з’ясувати, що ж там сталося з двигуном чи з насосом. Зазирав до криниці, потім міряв глибину води. Нахилився ще нижче, щоб самотужки той насос витягнути. Раптом відчув такий різкий біль, що аж присів від несподіванки. Наче невидима сила згинала чоловіка до землі. Намагався покликати Ліду і відчув, як бракує повітря, як повільно, ніби з розбитого глека, з нього витікає життя…

А Ліда все гукала й гукала чоловіка на допомогу, сердячись, що він її не чує. «Анатолій там зовсім оглух чи що?» – розсердилася не на жарт. Вийшла на подвір’я за ним і побачила чоловіка на землі нерухомим. Ліда заклякла, не наважуючись зробити наступний крок.

Не пам’ятала, як викликала «швидку», як їхали до лікарні. Пам’ятала лише втомлене обличчя лікаря і те, як, тільки глянувши на нього, зрозуміла, що стала вдовою.

Після похорону намагалася жити як звично, не сиділа самотою у квартирі, спілкувалася зі знайомими, була рада бачити сина. Та він дедалі частіше їздив до Чернівців, де мешкала його кохана дівчина. Там, так далеко від дому, хлопцеві запропонували престижну роботу, але й маму залишати саму він теж не хотів. Розумів, як їй зараз важко. Ліда, звісно, заспокоювала сина. Мовляв, розвивайся, вчися, будуй кар’єру, до того ж маєш для кого жити.

– А за мене не хвилюйся, у мене все буде добре, – невідомо, кого більше хотіла заспокоїти Ліда – себе чи сина.

…Картини з минулого так яскраво постали в Лідиній уяві, що вона навіть очі заплющила. У тому її минулому було стільки родинного тепла, затишку, милих ритуалів, що вистачило б на багато років наперед. Але тепер Ліда ось тут, на танцювальному майданчику, де зібралися такі самі літні люди, як і вона. Але, спостерігаючи за тим, як вальсують ці літні пари, ніколи не скажеш, що вони засмучені, розчаровані, розгублені. Усі такі жваві, енергійні. Охоче підспівують, хутко стають до танцю. Ліда оком не встигла кліпнути, як біля неї опинився чоловік – середнього зросту, міцно збитий, такий собі боровичок. Запросив Ліду на танець і прошепотів їй на вушко:

– Сто років не танцював, отож пробачте, якщо щось не так…

Але все було так. І чудова мелодія, яка брала за душу, розсипалася на тисячі чарівних звуків. І неперевершений голос улюбленого співака, який нікого не залишав байдужим: «Скажи мені, чом стрілися так пізно…». Вони танцювали, радіючи кожній миті, адже саме життя подарувало ці неповторні миті єднання, коли зовсім не знайомі люди відчувають душевне тепло, потяг одне до одного.

…У кожного з них так багато пережито, стільки шрамів на серці, що хочеться висповідатися, розповісти людині, з якою у вас одна група крові. Ліда, яка ніколи не відкривалася першою, яка завжди вміла оберігати свій внутрішній світ, сьогодні сама себе не впізнавала. Розповіла новому знайомому, наче на сповіді, все найпотаємніше. Про своє життя, про те, як зустрілися вони з Анатолієм, як створили сім’ю. Розказала і про сина, про його від’їзд… Чоловік слухав уважно, потім вона почула його сповідь. Чоловік запропонував цікаву гру – вгадати імена одне одного. Вони сміялися, як діти, перебираючи всі можливі імена. Називали все, що завгодно, крім того, що було потрібно. Чоловік називав її Анютою, Евеліною, Тетяною. Вона його – Миколою, Романом і Леонідом. З’ясувалося, що чоловіка звати Олександром, на честь батька.

– Словом, Сан Санич я, все так просто, – сміявся чоловік, почувши про її чергову здогадку.

– А взагалі, мене кликали Санею, Саньком. А син, коли був маленький, називав мене Санчо Панса. Я прочитав йому книжку про Дон Кіхота, от син і запам’ятав…

Олександр на мить замовк, подумки повертаючись у ті часи, коли син Ростик був маленьким. На відміну від своїх однолітків, він обожнював книжки і ще дошкільнятком охоче читав. Це йому прищепила дружина: вона була бібліотекарем, обожнювала читати і малого Ростика привчила до читання. Розповів і про те, як познайомився зі своєю дружиною, до речі, теж Олександрою. Сашко повертався з лекцій у політехнічному, підійшов до автобусної зупинки.

Те, що відбулося далі, інакше, як містикою, не назвеш. Якщо ще п’ять хвилин тому приємний вітерець приносив полегшення після спекотного дня, то вже за декілька секунд картина змінилася. Злива, що раптово накрила місто, перетворила вулиці на бурхливі ріки. Пішоходи намагалися віднайти бодай якийсь сховок, отож поспішали під дашок до автобусної зупинки. І раптом серед натовпу Олександр побачив її – русяву дівчину у квітчастій сукенці. Замість парасольки юнка тримала над головою стосик книжок, загорнутих у поліетилен, намагаючись бодай трохи прикритися від зливи. Людей на зупинці зібралося стільки, що новоприбулим уже не було місця. Сашко рішуче протиснувся поміж людьми, взяв дівчину за руку і поставив на своє місце.

І що з того, що сам опинився під несамовитим дощем. Олександрові так хотілось захистити це дівча не лишень від зливи, а й від усіх небезпек на білому світі. Сорочка була мокрою, вода стікала з хлопця, але він не відчував холоду. Сашко ішов поруч із дівчиною і дивувався, як у таку негоду він зустрів своє яснооке щастя.

«Це збіг обставин чи щось більше?» – і собі міркувала білявка, проте вголос не промовила. Бо сама не вірила, що можна зустріти свого лицаря на автобусній зупинці під час зливи, яка перетворила місто на розбурханий океан. А вони, наче два човники, вижили, випливли посеред того бурхливого океану. І попливли разом – до свого берега, до своєї мрії. Без мрій – аж ніяк, адже юна Олександра любила книжки, а в них було написано стільки всього цікавого, що швидше хотілося поділитися цим з найближчими людьми. Сашко став її відданим слухачем, її повітрям, її натхненням. Отак поетично і романтично, бо вони справді стали одне одному близькими людьми. І Ростик, синок, зростав у їхній любові. І здавалося, що так буде завжди, бо, коли всі щасливі, не віриться, що щастя – крихка річ і колись усе скінчиться, розіб’ється та не відновиться…

Її відхід став для Олександра не просто трагедією – для нього тоді взагалі все скінчилося. Запитував у себе лишень про одне-єдине: чому Олександра пішла першою, чому залишила його на самоті? Ростик теж переживав, змарнів, увесь час мучив себе запитанням: «Чому я не зміг урятувати маму?». А сталося все справді миттєво, вони навіть попрощатися не змогли по-людськи. Був спокійний, тихий вечір, Олександра дивилася кіно, як раптом поскаржилася на серцевий біль. Прихопило зненацька, адже жінку майже ніколи не турбувало серце. Ковтнула пігулку – не відпускає, лягла в ліжко і відразу підвелася. Олександра заспокоювала чоловіка до останнього, спроквола усміхалася:

– Ти перелякався більше за мене. Хіба ж так можна?

І раптом знепритомніла.

Поки їхала «швидка», самотужки робив масаж серця, яке так раптово зупинилося. Розгублений, розбитий, сам ледь не впав біля дружини, намагаюч...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.