ЗРАДА, ЯКОЇ НЕ СТАЛОСЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Людмила ПУЛЯЄВА

28 травня 23:15

441

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

З поштової скриньки

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Випадкова зустріч із давньою знайомою породила в мені хвилю співчуття до неї і бажання довірити історію, яку вона мені розповіла, аркушам паперу.

Була погожа суботня днина бабиного літа. Я йшла вулицею свого улюбленого Нового Львова в басейн, а назустріч мені, широко усміхаючись, прямувала вона. Назвімо її Оленою. Ми давно не бачилися, та й узагалі, зустрічалися лише декілька разів: якось я запросила її на виставу до театру, згодом вона декілька разів приходила на презентації моїх книжок. Ну і час від часу лайкали дописи одна одної в соцмережах, коли віртуальність майже витіснила з нашого життя живе спілкування. Історія нашого знайомства теж доволі цікава.

…Майже два десятки років тому я працювала позаштатною кореспонденткою в газеті, де була рубрика «Моя думка». Час від часу писала на різні теми. Одного разу, коли зайшла в редакцію по гонорар, секретарка головного редактора Розалія Дмитрівна простягнула мені конверт з моїм іменем, хоча лист надійшов на адресу редакції газети. Коли я прочитала його, то зрозуміла, що пишу недаремно, якщо комусь те, що я написала, іноді стає в пригоді.

Мені писала молода жінка, яка працювала покоївкою в одному з готелів нашого міста. На журнальному столику у фоє готелю вона побачила газету, розгорнуту на рубриці «Моя думка» з моєю статтею «Ох уже ці фемінюги, або Чи всі чоловіки сво…», у якій я роздумувала над тим, чи так уже конче треба дівчатам поспішати заміж, чи, може, варто стати самодостатньою, незалежною жінкою, а вже тоді створювати сім’ю, і то за умови, що зустрінеш гідного чоловіка. Олена на одному подиху прочитала мої роздуми і вирішила подякувати мені, написавши лист до редакції.

Жінка писала, що та стаття їй на очі потрапила саме тоді, коли вона потребувала підтримки, адже Олені вже майже 33 роки, вона досі незаміжня, а мама, яка сама вийшла заміж і народила доньку в 40 років, постійно її пиляє, мовляв, чи довго ще вона ходитиме в дівках. Усі Оленині подруги мали сім’ї, порадитись чи вилити душу молода жінка не мала кому, а тут моя стаття, прочитавши яку, вона зрозуміла, що робить усе правильно, не піддаючись на мамині провокації.

Я відповіла Олені, підтримала її, як могла, написала свій номер телефону і висловила бажання з нею зустрітися. За якийсь час ми зустрілися. Я повела Олену в театр.

Минали роки. Із тих же соцмереж мені стало відомо, що Олена таки вийшла заміж і народила сина. Хоча на фото вона завжди була чи сама, чи з Микитою – своїм сином.

…І раптом ця несподівана зустріч за багато років. Я справді була рада бачити Олену. Вона йшла на роботу: працювала прибиральницею в одній фірмі. Коли я запитала, що доброго відбувається в її житті, Олена розповіла свою історію.

– Що доброго в мене? Та-от закохалася…

– Та це ж чудово! – вигукнула я.

– Але не все так просто. Йому близько шістдесяти років, він одружений, у мене теж сім’я, і начебто мені нема на що нарікати. Він працював охоронцем у тій фірмі, де я прибираю.

– А чому «працював»? – запитала я.

– Тому що його скоротили. Фірмі стало забагато три охоронці, вона залишила двох. А оскільки він був найстаршим з них, то скоротили саме його.

– І що далі?

– Так-от… Поки я чотири місяці вдавала недоторку, він пішов із фірми. Ми навіть номерами телефонів не обмінялися.

– Тобто ти йому подобалася, він залицявся до тебе, а ти не відповідала на його залицяння? Я правильно розумію?

– Так. Хоча він теж мені подобався. Тепер я розумію, що, мабуть, закохалася в нього, але вже занадто пізно. А якщо глянути на цю ситуацію з іншого боку, то він знає, що я працюю в тій же фірмі, де і працювала. Якби хотів мене бачити, то прийшов би, хіба ні?

– А якщо він думає, що не подобається тобі? – заперечила я. – Ти ж нічого не зробила такого, аби він зрозумів, що в нього є шанси домогтися твоєї прихильності, правда?

– Ну так… Але міг би бути більш наполегливим. Я просто боялася заводити службовий роман, бо в нас одну прибиральницю мало не звільнили, коли вона почала зустрічатися з одним із охоронців.

– У вашій фірмі діють суворі правила…

– Та вони просто були необачними, їх застукали в кімнаті охоронців. І вони обоє теж мають сім’ї. Словом, складно це все… І сумно.

– Чому сумно? – здивувалася я. – Подивися на цю ситуацію з іншого ракурсу. Ну, припустімо, у вас би щось закрутилося з тим твоїм охоронцем. І що далі? Ти готова через це розлучитися з чоловіком?

– Ні! Про розлучення я й не думала!

– А він мав намір розлучитися з дружиною? – не вгавала я.

– Мабуть, ні. Він, певно, просто хотів мати коханку на роботі.

– То за чим тобі шкодувати? – щиро не розуміла я. – Коли чоловік кохає жінку, він робить якісь кроки, аби бути з нею поруч. Якщо за стільки часу, відколи його звільнили з роботи, цей чоловік навіть не прийшов, щоб бодай тебе побачити і зробити ще один крок до зближення, то чого тобі жалкувати?

– Мабуть, ви маєте рацію, але моє серце однаково не на місці.

Сонце майже по-літньому освітлювало її миле стурбоване обличчя. Я відчувала, що знову стрілася на Олениному шляху саме тоді, коли була їй потрібна. Може, навіть не так я, як вуха, які вислухають, і вуста, які щось порадять. Оленина мама, з якою вона не мала довірливих стосунків, декілька років тому померла. Близьких подруг в Олени чомусь не було. А ті родичі та знайомі, які оточували жінку, звісно, не зрозуміли б її, а то ще й підняли б на кпини. Мовляв, доросла, поважна жінка, яка має порядну сім’ю, чоловіка і сина-підлітка, вигадала собі якесь кохання. І коли? Майже в п’ятдесят! І до кого? Адже новоспеченому Ромео ще на десять років більше! Ганьба! Сором! Неподобство!

На щастя, Олені не довелося всього цього вислуховувати, бо вона нікому не розповідала про своє запізніле почуття. І тут зустрічає мене. За менш як пів години спілкування переді мною наче минуло все життя цієї спраглої простого жіночого щастя жінки. Вона не скаржилася на свого чоловіка, але з тих кількох скупих слів, кинутих про нього, я зрозуміла, що особливо сильних емоцій він у її душі не породжував. Чому і як Олена вийшла за нього заміж, я не знаю, а випитувати в неї не стала. Можливо, була закоханість чи щось схоже на неї. Звісно, коли тобі вже за тридцять, то не надто чекаєш якогось казкового принца на білому мерседесі, а просто радієш тому, що прибилося до твого самотнього берега. Принаймні з Оленою, очевидно, було саме так. Шлюб без якихось пристрастей та бурхливих з’ясувань стосунків, без гучних сварок і покаянних примирень, приречений на тихе-мирне співіснування двох самотностей, які живуть, навіть не підозрюючи, що може бути інакше. Та ще й син, який потребує і мами, і тата… Про які пристрасті ми говоримо? Про які зради чи стрибання в гречку? Називайте так, як хочете, але ці двоє надто звикли до свого мирного співіснування, щоб бажати в ньому щось змінювати.

І тут на шляху жінки зустрічається чоловік – старший, досвідченіший, теж одружений, але геть інакший, ніж її чоловік. Починає домагатися її уваги. Він їй теж подобається, але… Невпевненість у собі, страх щось змінити у своєму усталеному житті, оте одвічне «а що люди скажуть?» і ще багато комплексів, назвіть це так, як хочете, але жінка вдає із себе неприступну принцесу без горошини. Коли ж потенційний залицяльник і кандидат у коханці зникає так само несподівано, як і з’явився, вона починає шкодувати за втраченими можливостями і за тим, що не відбулося. І тут жінці починає здаватися, що вона таки закохалася. Чи таки справді закохалася?

Не знаю, чого очікувала від мене Олена, розповівши мені свою історію. Розуміння? Розради? Поради? Я розуміла Олену. Не впевнена, що розрадила її моя порада, але наприкінці нашої короткої зустрічі та її спонтанної сповіді я сказала:

– Знаєш, Оленко, не гризися. Все, що відбувається (чи не відбувається?), на краще. Якщо ні ти, ні твій охоронець не планували руйнувати свої сім’ї, то, може, й добре, що ви не переступили тієї межі, за якою починається чимало проблем. Найімовірніше, цей чоловік справді хотів легкої інтрижки на роботі, навіть якщо ти йому і дуже подобалася. Але він не з тих, хто за будь-яку ціну домагатиметься своєї мети. Ні – то й ні. Ти не піддалася, а він не надто й наполягав. То чи потрібен тобі такий чоловік, навіть якщо і в ролі лише коханця? Проте свою позитивну роль у твоєму житті він відіграв: ти відчула себе бажаною жінкою. Цей чоловік збурив у тобі поснулі почуття закоханості. Подякуй йому за це і відпусти його. Пробач і собі, і йому й живи далі. А раптом на тебе ще чекає крута пригода?

Олена дивилася на мене вдячним поглядом. Мабуть, я сказала саме те, що вона хотіла почути. Ми обійнялися, і кожна пішла туди, куди планувала: я – у басейн, вона – на роботу. Я йшла і думала про випадкові невипадковості, про людей, яких ми зустрічаємо, і про те, що кожна зустріч має якийсь сенс. Зрештою, Олена має квартиру, чоловіка, сина, роботу, а це не так уже й мало, погодьтеся. А кохання? Кажуть, можна жити й без нього. Але це вже кожен вибирає для себе сам.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.