ЗОЛОТІ СЕРЕЖКИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

08 листопада 12:49

479

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Оля перейшла на останній курс інституту й була неприємно вражена: п’ятикурсникам місця в гуртожитку не дають. Де і за що жити, коли й навчання платне? Перевелась на заочне, пішла працювати й винайняла диван у старенької бабусі, на більше не вистачало коштів.

Того вересневого ранку 15 числа падав сніг з дощем, температура впала до нуля. Добра бабуся дала їй своє пальто й шарф, бо ж дівчина не сподівалась холоду й не привезла з дому теплих речей. Добре, що парасольку має свою.

У маршрутці дівчині пощастило сісти. На наступній зупинці побачила високого хлопця без парасольки, вбраного в тоненький светрик, який чемно пропускав перед собою всіх жінок, що складали перед самими дверима свої парасолі. Нікотра з них не дозволила йому зайти першим. У транспорті хлопець став біля Олі, ним аж трусило. За хвилин десять запитав когось попереду, чи не виходить біля університету.

«Отже, студент, до корпусу чималий шмат дороги, а сніг з дощем посилився», – подумала Оля. Чомусь їй стало шкода хлопця, тому без вагань вийшла за ним, хоч їй треба їхати ще зо дві зупинки.

– Почекайте, нам по дорозі, – гукнула хлопця. Розкрила парасольку. Юнак із радістю заховав голову під бодай мінімальне накриття. Дійшли до сходів. Оля повернулася.

– Ви не сюди? – запитав здивовано. – А я мав намір познайомитись і запросити вас на каву на знак подяки. – Назар, – подав руку.

– Оля. Нині холодно, ліпше після дощику... – зашарілась, бо в бабусиному пальті вигляд не надто.

–...У четвер, – жартома продовжив фразу. – О шостій у кав’ярні навпроти. Домовились?

Оля кивнула головою й побігла, бо запізнювалась на роботу. Відтоді все й почалось. Захмарне кохання, спільні погляди й бачення спільного життя. Весілля призначили на символічну дату – 15 вересня. Жили не те що скромно, а надто скромно: він іще студент, мама не мала змоги допомагати, її рідні далеко, на них надія мала. Але їм, молодим і закоханим, усе було легко. Нема масла на хліб до сніданкового чаю? Нічого, буде з маргарином. Нема кожному по сардельці? Байдуже – буде по пів.

Коли Оля завагітніла, то свекруха запропонувала після пологів жити в неї.

– До міста недалеко, житло винаймати не треба, Назарко вже працює, може доїздити щодня.

Слушна пропозиція, тому молоді згодились. До того ж в Олі свекруха дуже добра. З народженням внучки допомагала неабияк. Пеленала, купала, на руках носила, коли мала вередувала, прала пелюшки.

– Олю, у вас грошей не надто, підгузки купувати дорого, пелюшки – дешевше.

Жінка згодилась: так, грошей негусто. Чоловік працював на улюбленій роботі, де платили мізер, і не планував її змінювати чи шукати підробіток.

Уперше Оля здивувалась, коли Назар на День матері купив їй і свекрусі розкішні букети троянд. Подякувала, але наодинці дорікнула:

– За тиждень у нашому квітнику розцвітуть не менш красиві, навіщо було витрачати кошти на те, що маємо безкоштовно? У малої дитячого харчування на два дні, а далі за що купити?

– Братимемо в сусідки молоко від корови, ми всі на ньому виросли.

Мовчала до наступного випадку, коли купив їй на день народження велику коробку шоколадних цукерок, хоч Оля перед тим декілька разів натякнула, що їй подобаються звичайні «Рачки». Мала надію придбати на останні гроші чоловіка малій постільну білизну, а не ото перешиту зі своєї. До зарплати ще ого-го, а в нього ні копійки.

Свекруха тихо бубоніла:

– Не пропиває, не курить, на інших жінок не витрачає, радій цьому. Малій не однаково, на які простирадла пісяти?

Ніби й має рацію Назарова мама, однак Олі чомусь прикро. Виказала невдоволення чоловікові, на які він мав свою відповідь.

– Уяви, що наша доня намалювала перший раз сонечко. Моя мама розцілувала б її всю, назвала б талановитою художницею. І це нормально. А тепер уявімо, що знаний художник професійно намалював сонце. А якийсь критик його зганьбив, що не передано всіх відтінків і гри кольорів. Тобто і там сонце, і там сонце. Але різні вимоги до авторів. Отож ти – як отой критик.

– А ти, як я розумію, сонце, – єхидно прошипіла.

Наступного дня Оля залишила річну доню на свекруху й вийшла на роботу – розуміла, що, крім неї, нема кому забезпечувати сім’ю. Поки ще жила свекруха, було сяк-так, і пенсія є, і за дитиною пригляне, й курей з поросятком вигодує, й город засадить. Після її смерті стало зовсім кепсько. Назар далі сидів на своїй мінімалці, Оля тягнула дві роботи, на сільську працю не вистачало ні часу, ні сил.

Передостанньою краплею став день народження доні, на який татко купив велику дорогу ляльку. Хоч дитину треба було готувати до школи, а це неабиякі витрати, вирішив побалувати непотрібною забавкою. Оля відчувала, що втрачає здоровий глузд і контроль над собою – як можна бути таким далеким від життя? Наближалася їхня річниця одруження, й жінка сказала прямим текстом:

– Купи ТІЛЬКИ торт. До зими треба дитину одягнути й собі би здалось обновити доволі обтертий гардероб.

І ось настав той день, якого Оля боялась підсвідомо.

Назар подарував їй... золоті сережки. Це стало кульмінацією стосунків. Наступного дня Оля з дочкою пішли від Назара, який ніяк не второпав цього вчинку... Тому пішов їх шукати...