ЗОЛОТІ СЕРЕЖКИ

Оля перейшла на останній курс інституту й була неприємно вражена: п’ятикурсникам місця в гуртожитку не дають. Де і за що жити, коли й навчання платне? Перевелась на заочне, пішла працювати й винайняла диван у старенької бабусі, на більше не вистачало коштів.

Того вересневого ранку 15 числа падав сніг з дощем, температура впала до нуля. Добра бабуся дала їй своє пальто й шарф, бо ж дівчина не сподівалась холоду й не привезла з дому теплих речей. Добре, що парасольку має свою.

У маршрутці дівчині пощастило сісти. На наступній зупинці побачила високого хлопця без парасольки, вбраного в тоненький светрик, який чемно пропускав перед собою всіх жінок, що складали перед самими дверима свої парасолі. Нікотра з них не дозволила йому зайти першим. У транспорті хлопець став біля Олі, ним аж трусило. За хвилин десять запитав когось попереду, чи не виходить біля університету.

«Отже, студент, до корпусу чималий шмат дороги, а сніг з дощем посилився», – подумала Оля. Чомусь їй стало шкода хлопця, тому без вагань вийшла за ним, хоч їй треба їхати ще зо дві зупинки.

– Почекайте, нам по дорозі, – гукнула хлопця. Розкрила парасольку. Юнак із радістю заховав голову під бодай мінімальне накриття. Дійшли до сходів. Оля повернулася.

– Ви не сюди? – запитав здивовано. – А я мав намір познайомитись і запросити вас на каву на знак подяки. – Назар, – подав руку.

– Оля. Нині холодно, ліпше після дощику... – зашарілась, бо в бабусиному пальті вигляд не надто.

–...У четвер, – жартома продов­жив фразу. – О шостій у кав’ярні навпроти. Домовились?

Оля кивнула головою й побігла, бо запізнювалась на роботу. Відтоді все й почалось. Захмарне кохання, спільні погляди й бачення спільного життя. Весілля призначили на символічну дату – 15 вересня. Жили не те що скромно, а надто скромно: він іще студент, мама не мала змоги допомагати, її рідні далеко, на них надія мала. Але їм, молодим і закоханим, усе було легко. Нема масла на хліб до сніданкового чаю? Нічого, буде з маргарином. Нема кожному по сардельці? Байдуже – буде по пів.

Коли Оля завагітніла, то свекруха запропонувала після пологів жити в неї.

– До міста недалеко, житло винаймати не треба, Назарко вже працює, може доїздити щодня.

Слушна пропозиція, тому молоді згодились. До того ж в Олі свекруха дуже добра. З народженням внучки допомагала неабияк. Пеленала, купала, на руках носила, коли мала вередувала, прала пелюшки.

– Олю, у вас грошей не надто, підгузки купувати дорого, пелюшки – дешевше.

Жінка згодилась: так, грошей негусто. Чоловік працював на улюбленій роботі, де платили мізер, і не планував її змінювати чи шукати підробіток.

Уперше Оля здивувалась, коли Назар на День матері купив їй і свекрусі розкішні букети троянд. Подякувала, але наодинці до­рікнула:

– За тиждень у нашому квітнику розцвітуть не менш красиві, навіщо було витрачати кошти на те, що маємо безкоштовно? У малої...