ЗНАКИ НЕСПОКОЮ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Марія ДРЕБІТ (ГОЛОДРИГА)

29 липня 20:50

485

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєва історія

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

«Я стежу за тобою і твоєю творчістю... Я стежу за тобою і твоєю творчістю... я стежу за тобою... стежу за тобою... стежу... стежу...» – молотом гупали в голові Марти залишки важкого сну.

Серце калатало так, ніби мало розірватися. Холодний піт стікав зі скронь та пліч, залишаючи по собі сліди тривоги та неспокою.

«Це ж треба такому наснитися!?» – ледве змогла вимовити молода жінка. Але чому? Чому вона їй приснилася? Хоча... Ні! Це не був сон! Вона приходила до Марти й була поруч, поки та спала.

Була поруч! Це було так реально, що не могло бути сном.

Голос, інтонація, навіть тембр! А отой насмішкувато зверхній погляд... Це не був сон. Марта її відчула. Впізнала. Марта її знала.

Подруги

– Мартусько, привіт! Давно тебе не бачила! – весело вимовила її однокласниця. – А ти ка-ка була, ка-ка й залишилася, – пирснула та від сміху, змірявши оцінювальним поглядом дівчину з ніг до голови.

– Та вже яка є. А ти на себе дивися, – стиха промовила Матра й попрямувала до класу. «Завжди Ярина має зіпсувати мені перший день кожної нової чверті. Ну чому вона така зла? Що за людина? А вже через урок підлещуватиметься, щоб я за неї малювала. От візьму й не послухаю її сьогодні!»

Марта мовчки зайшла до класу, роздумуючи над тим, що сталося. Дівчина вже звикла до різкості подруги, але деколи слова таки зачіпали її юне серце, а від того на очі наверталися гарячі сльози, які вона щосили стримувала. Так було й зараз. Ковтнувши клубок образи, який став у горлі, сіла за учнівський стіл і підготувалася до уроку української мови.

Останнім сьогодні мав бути урок малювання. Звісно, Марта, попри дані собі ж обіцянки, допомогла Ярині виконати завдання, хоча та й сама могла це зробити, і доволі непогано. Але чомусь Ярина вибудувала собі таку тактику й завжди використовувала талант Марти. А Марта не знаходила в собі сили сказати «ні». Втім, дівчина завжди допомагала всім, хто до неї звертався, бо добре розуміла, що не всі мають хист до малювання, а їй не становило труднощів за декілька хвилин створити різнотипні роботи, та ще й так, аби вчитель не здогадався, що то вона малювала.

Після уроків чотири подруги-однокласниці домовилися піти в невеличку місцеву кав’ярню, що мала назву «Кулінарія», щоби відзначити останню чверть випускного восьмого класу. Дівчата вже відчували близький час розлуки. Вони усвідомлювали, що два місяці навчання швидко минуть, а тоді – іспити, а отже, часу на посиденьки не буде. Ну, а потім відчиняться двері в самостійне життя і кожна з них ступить за їх поріг.

Але це буде потім, а зараз Надія, Марта, Яся та Ярина щиро сміялися з чергового жарту Ясі, крокуючи до омріяного закладу, який зустрічав дівчат неймовірними ароматами свіжої випічки та запашного какао у високих шклянках, яке вони смакували через пластикову соломинку.

– Добрий день, тітко Маріє, – ще з порога привіталися школярки з продавчинею.

– Дівчатка, як завжди? – запитала та й, побачивши дружнє кивання чотирьох голів, приготувала чотири блюдця, на кожне з яких кулінарними щипцями виклала солодкі «картоплини» і почала чаклувати над приготуванням какао.

Дотепер дівчата не торкалися теми вибору майбутніх професій і обраних навчальних закладів. Мабуть, боялися того, що, заговоривши про це, можуть пришвидшити наближення відчуття суму від розставання. А може, просто ще не були впевнені у своєму виборі. Але сьогодні Марта таки зважилась на розмову.

– Надю, то куди ти плануєш після школи? – запитала вона в подруги.

– Батьки хочуть, щоб я йшла в медичне, а мені подобається з дітьми працювати. Торішнього літа була я в селі у тітки і там допомагала її сусідці-виховательці в дитячому садочку. Це так цікаво, дівчата! Вони такі беззахисні, довірливі та смішні ті малюки! От піклувалася про них, навчала, пояснювала все. Я знаю, що можна йти на педіатра і теж мати справу з дітьми, але мене не тягне, – із сумом у голосі промовила Надія.

– Ти обирай серцем. Щоби потім не шкодувати. – Марта намагалася підтримати подругу.

– Та нащо тобі тих дітисьок? Постійно скубтимуть тебе за спідницю, наче ті гуси, і ґелґотатимуть безупинно: «А чому?», «А кому?», «А де?», «А коли?», а може, й підгузки доведеться змінювати. Фе! – скривилась Ярина.

– Ну й що? А що в цьому поганого? – запитала Надія. – Вони ж маленькі і їм усе цікаво. А хто ж тоді пояснюватиме й розповідатиме, якщо не такі люди, які це бажають робити від щирого серця? І, до речі, підгузки змінювала. Й не лише дітям. Коли моя бабуся хворіла, а батьки були в рейсі, я піклувалася про неї. І прала, і їсти готувала. Тож мене цим не налякаєш.

– Дивна ти, Надько. Але то твоє життя, тому ти за ним і волочися, – і, повернувшись до Ясі, запитала: – А ти, Ясю, куди подасися? Теж підгузки змінювати?

– Я якраз планую йти в медичне училище. І якщо треба буде змінювати підгузки, то й змінюватиму. Не бачу в цьому проблеми. Від такої роботи люди не перестають бути людьми, а навіть навпаки. – Дівчина з притиском вимовила останнє речення.

Яся була чи не єдиною з трійці, яка могла різко відповісти Ярині. Мабуть, саме тому Ярина мала до неї особливе ставлення – не грубила, не принижувала, не насміхалася. Не те щоби поважала, ні. Вона Ясю побоювалася. Надто багато та знала про особисте Ярини. Та й рота їй не заткнеш. З такою краще дружити – то й спокійніше буде на душі.

Вони вдвох навіть мали свої таємниці, які не довіряли іншим дівчатам. Бувало, що й на какао ходили лише вдвох, особливо якщо хотілося перемити кісточки подругам.

– Марто, а ти? Йдеш у десятий? – запитала Надійка.

– Ні, Надю, не йду. Пробуватиму в педагогічне училище. Я вже навіть цікавилася. Там є окремий курс з малювання. Наберуся більше досвіду, а вже потім в інститут. Мрію про малювання. Про серйозне малювання.

– То і я так зроблю! – голосно випалила Ярина, високо піднявши підборіддя.

Було помітно, що ця фраза вирвалася в дівчини самовільно, вислизнувши з думки на язик, і вона не встигла прикусити її між зубами, від чого аж почервоніла.

– О-о-о, а від тебе іншого й не чекали! – тепер уже Яся зареготала, похитуючи головою. – Ти ж мусиш бути там, де Марта. Бо що ж ти без неї варта? Ой, а я вже й віршами заговорила.

Ярина зиркнула на Ясю зі злістю й, підвівшись зі свого стільця, рушила до виходу.

– Ви про мене ще почуєте, і це буде не з допомогою ані Марти, ані когось іншого! – розійшлася вона не на жарт і вибігла з приміщення, грюкнувши дверима.

– Ходімо вже, дівчата, бо ще уроки треба вчити. Біжу наздоганяти ту нервуску, бо знову надується і мовчатиме цілий місяць!

І Яся кинулася навздогін Ярині, залишивши позаду Марту з Надею...

НАДІЯ

Закінчивши восьмий клас, Надя, як і того бажала, вступила до педагогічного училища в тому ж місті, в якому вона ходила до школи. Сама дівчина проживала в селі, але всі ці роки вправно приховувала цей факт від однокласників, бо чомусь соромилася цього. Класна керівниця про це не розповідала, вчителі не знали, а батьки Наді майже ніколи не приходили на батьківські збори. А якщо й випадало, то завжди затримувалися ще на добру годину після всіх, щоб надолужити спілкування з учителями щодо доньки. Надя не була проблемною дитиною. Спокійна, врівноважена, вихована. Швидко засвоювала навчальний матеріал. Не відмінниця, але й не пасла задніх. Та якби хтось запитав дівчину про причину її бажання жити в місті, то вона б відповіла, що хоче всього того, що мають її подруги. І крапка.

За всі роки навчання в школі Надія жодного разу не запросила дівчат до себе в гості, завжди маючи на те якісь поважні причини: то батьки в рейсі (батько був машиністом, а мама провідницею), то до «тітки в село» мала їхати, то ще щось. А потім уже ніхто й не напрошувався.

Насправді Надія мала дві великі мрії. Про першу знали всі – стати вихователькою. Про другу знала тільки вона. І це – жити в місті. Будь-якою ціною. Педучилище вона закінчила з відзнакою. Вступати до вишу не стала, бо хотіла чимшвидше стати до бажаної роботи. Батьки не противилися вибору доньки. Допомогли із працевлаштуванням, замовивши за неї слово у райвно (мали там родичів). Щоправда, скерували її до села. До рідного села. Але це не було проблемою для Надії, навпаки, виявилося стимулом зарекомендувати себе серед добре знайомих людей. Уже за два місяці активних занять із малюками дівчина організувала показовий ранок для батьків, а ті, вражені побаченим, запропонували винести цей захід на сцену сільського клубу. Ну, а далі був районний центр.

Лише два роки Надія пропрацювала в сільському дошкільному закладі, бо її «примітили» і перевели в міський садочок, та неабиякий, а для дітей високопосадовців. Для двадцятидворічної дівчини це було неабияким досягненням, до того ж вона нарешті стала жити в омріяному місті.

Кожен наступний щабель кар’єрного зростання Надя долала без особливих труднощів. А якщо й виникали на тій дорозі перешкоди у вигляді колег чи друзів, то вона з легкістю переступала через них. Невдовзі «вдало» вийшла заміж, і від тієї доброї та щирої дівчини не залишилося й сліду.

Владна, холодна. Часом навіть жорстока. Із плином часу любов до роботи розчинилася, наче туман. Малюки давно перестали хвилювати її серце. Жінку дратували навіть рідні діти. Коли вона бачила, як сини між собою перешіптуються, позираючи в її бік, то вже точно знала, що настане за цим, а тому завжди мала напоготові кругленькі суми, якими затуляла ті ненаситні «дзюбки», якими керували, на думку Надії, невістки. Доньки теж не надто далеко втекли від синів. Як не нігті, то брови, як не губи, то брендові речі.

«Ото ще в пір’я не вбралася одна з другою, як має бути, а вже мають такі забаганки!» – роздумувала про себе Надія. Але й раділа з того, що має достатньо впливу та коштів, щоб її дітям було добре, а не так, як їй, коли треба було постійно викручуватися перед однокласниками, що вона не міська чи не сучасна. Чомусь пригадала, як маскувала свій сільський говір перед шкільними подругами й від злості жбурнула на стіл ні в чому не винну ручку.

Змінилася Надя за ці роки. Дуже змінилася. А тих років ніби не так уже й багато минуло. Якихось двадцять з лишком.

– Надіє Олександрівно, – відірвав від роздумів жінку, що сиділа в широкому та зручному шкіряному кріслі, попиваючи улюблене еспресо, голос секретарки, – до вас телефонує якась Марта. Каже, що ви шкільні подруги. Запитує, чи може з вами зустрітися.

– Світлано, скажи, що я на нараді, – віддала наказ голова районної адміністрації Надія і зітхнула.

«Ще мені цих дармоїдів бракує на бідну голівоньку».

Навіть після чотирьох пологів Надія залишалася доволі стрункою. Гени такі. Тому жінка з легкістю встала з глибокого крісла, в якому просиділа ще одну годину після того Мартиного дзвінка, поринувши в спогади дитинства та юності… Там вона була зовсім іншою. Тепер уже й не розуміє, як могла такою бути. Обожнювала дітей. Мала безліч цікавих ідей та реалізовувала їх із тими карапузами. А потім, в один момент усе десь щезло. От так хух – і нема Надійки, а замість неї серйозна злісна тітка, що розкидається наказами наліво й направо і спробуйте не виконати! Але годі вже тих сентиментів!

– Світлано, підготуй документи на затвердження…

* * *

Марта, прослухавши коротку відповідь Світланиної секретарки, вийшла з приміщення райради і попрямувала до того кафе, в якому вони колись усі четверо так любили пити какао.

Бажання побачитися з давньою подругою вивітрилося, наче дим. Згіркло какао, залишивши неприємний присмак і впавши на дно скрині Мартиного серця. Вона зім’яла в руці модерну колоритну пластикову соломинку, яку прикупила, щоб подарувати Наді, й викинула в смітник...

ЯСЯ

Яся провалила вступні іспити в медичне училище і повернулася в школу. Навчаючись у дев’ятому, а потім у десятому класах, не полишала мрії вступити до тепер уже медичного інституту. А щоби набратися знань і практики, які би потім допомогли їй під час вступу, дівчина влаштувалася на нічну зміну на швидку медичну допомогу при місцевій лікарні санітаркою.

Чергові лікарі дивувалися наполегливості та впертості дівчини, бо не всі дорослі витримували такий графік, а Яся давала собі раду. Та ще й добре. За ці два важкі роки Яся почерпнула надзвичайно багато корисного й у практиці, й у теорії, але втратила контакт майже з усіма подругами.

Ще на початку нового навчального року дівчата зустрічалися декілька разів у своїй улюбленій «Кулінарії», але згодом зустрічі припинились, бо кожна з них тепер мала інші обов’язки та проблеми.

Марта, Надія та Ярина навчалися в педагогічному училищі, йдучи до своєї мети. Так само і Яся – заради мети жертвувала власними молодими роками, розвагами та радощами. Закінчивши школу, спробувала вступити до медінституту, але знову зазнала невдачі та повернулася на роботу санітаркою. Лише за четвертою спробою Яся таки вступила до омріяного закладу. Радощі та сум переповнювали дівчину. З одного боку, вона раділа, що таки змогла завдяки власній наполегливості, силі волі та знанням подолати такий складний шлях і стати студенткою. З іншого – сумувала, бо скільки було витрачено сил, нервів і часу.

Перший рік навчання видався складним, хоч Яся мала великий багаж практичних знань. Дівчина знову занурилася в навчання, не помічаючи нічого й нікого.

– Ясю, – одного дня мама дівчини почала непросту розмову, коли та перебувала на літніх канікулах, – може, ти вже б трохи вилізла з тих книжок, дитино? Вже б і про особисте подумала. Може, з яким хлопцем познайомилась би? Роки минають, а ти все сама і сама.

– Ма, та все нормально. Встигну ще. Але обіцяю, що з нового навчального року подумаю над урізноманітненням свого часу. Таки добре мене «підкували» на «швидкій», тому наступний навчальний рік даватиметься трішки легше.

Повернувшись після літніх канікул, Яся записалася у спортивну секцію з дзюдо, що діяла при інституті. Там були й інші спортивні секції, але вона обрала цю. Нові враження, нові емоції, знайомства, захоплення.

– Ясю, запрошую тебе в кіно. Квитки вже купив, тому відмови не приймаю, – весело мовив Олександр, який уже давно задивлявся на дівчину. Вони навчалися на паралельних потоках, а от спортивну секцію відвідували одну й ту саму.

– Гаразд, – відповіла хлопцеві, – я приймаю твоє запрошення.

Дівчина вдало поєднувала навчання, спорт, де почала демонструвати неабиякі результати, і дружбу із Сашком. Загалом почувалася щасливою.

Сьогодні в неї важливий день. З Японії приїхав майстер однієї з провідних шкіл дзюдо проводити показові заняття, і Яся серед обраних у складі інститутської команди братиме участь у тому заході. Однак під час спарингу після невдалого кидка партнерки на татамі Яся отримала дуже серйозну травму хребта.

Так для дівчини закінчилося сходження до її мрії. Вона перевелася на заочне навчання, поки проходила довготривале лікування. На жаль, позитивних змін не відбувалося, а навпаки, стан усе погіршувався. Спочатку лікарі казали, що то защемлення нерва, а потім… Потім страшний діагноз – розсіяний склероз. Олександр більше не приходив, не телефонував. Він так само раптово зник, як і з’явився в житті дівчини.

Яся залишила навчання та повернулася в рідне місто. Вже немолоді батьки піклувалися про єдину доньку. На сусідній вулиці жив старший хлопець Вадим. Було йому тридцять три роки. Дізнавшись про сусідську біду, маючи неймовірно добре серце, він прийшов провідати Ясю і закохався в неї. Вадим бачив дівчину ще маленькою, а оскільки різниця у віці була чималою, то й не звертав уваги на значно молодших. А тут...

Яся зачарувала Вадима своєю красою, розумом і бажанням великої боротьби за життя. Невдовзі вони одружилися, і Яся подарувала чоловікові сина. Перебуваючи під постійним наглядом лікарки, молода жінка впоралася і з цим надважким завданням. Інколи її відвідували Марта, часом разом із Надею. Але коли Надію підвищили на роботі, то вона відразу припинила спілкуватися з однокласницями. Ярина теж приходила до Ясі. Сама. Основною темою розмов були або її власні проблеми, або монолог про інших. Якщо колись Яся велася на ті «обтинки» життя інших, то тепер вона переосмислила деякі погляди, думки, вчинки й позбулася всього цього непотребу, відпустивши з минулим.

– Ясю, ти чуєш, що я тобі розповідаю, чи я говорю сама до себе? – ображено надула губи Ярина.

– Та чую, чую, але домовмося, що наступного разу, коли ти прийдеш до мене, то говоритимемо про щось цікаве, а не переповідатимеш плітки.

Наступного разу вже не було. Ярина більше не прийшла. Згодом Вадим забрав Ясю та сина за кордон і вони оселилися в Канаді. Жінка підтримує зв’язок з Мартою. Часто спілкуються через відеозв’язок.

* * *

Учора, під час розмови з Ясею Марта помітила, як та змінилася. Погляд потускнів. Рухатися їй ставало все важче. Ноги не слухалися. Руки теж. Та й з розмови Марта мало що зрозуміла, хоча всіма силами намагалася вловлювати кожне слово, підтримуючи бесіду, лише б подруга не зрозуміла, що Марта здебільшого здогадувалася, про що йдеться. Мабуть, хвороба знову почала прогресувати...

ЯРИНА

– Олеже, дивися, яка наша доня гарна! У житті не бачила красивішої дитини! – вимовила Таїса, залюблено дивлячись на їхню молодшу доньку, яка щосили тягнула старшу за руки з гойдалки, а та впиралася.

– Ой, так-так, моя любцю, що правда, то правда…

Ярина була улюбленою донькою, онукою, племінницею. Вона була «улюбленою» ученицею, студенткою. Але вся та любов була вигідною, купленою або через боязнь перед її язиком. Хіба що за винятком батьківської.

На роботі до неї теж мали особливе ставлення. Ярину там одразу «розкусили», а тому трималися на відстані великої обережності. З нею всі спілкувалися, розмовляли, навіть радилися, але цим усе й обмежувалося. Ніхто не кликав її на каву, а далі й на дні народження перестали запрошувати.

А кому таке сподобається? Прийде і вже з порога починає як не насміхатися з присутніх, то грубити незнайомим людям, якщо щось їй не до вподоби. Зверхня. Зарозуміла. Самозакохана. Її тоненький голос врізався в мозок присутніх і безупинно пиляв його вихвалянням себе чи скиглінням про те, яка вона нещасна та самотня. Ота сліпа батьківська любов зробила свою недобру справу, і Ярина все своє свідоме життя не могла віднайти спокій та гармонію із собою та іншими.

Її тато з мамою вже відійшли у кращий світ. Із сестрою, швагром та племінниками постійні суперечки й навіть сварки за поділ батьківського майна. Та й зі своїм чоловіком Йосипом теж несолодко. Он дізналася недавно, що запахло «гречкою». То відразу подалася до ворожки, бо чого марнувати час? Принесла якогось зіллячка, якоїсь водички і ну частувати свого нещасного, який і близько не стояв біля тієї «крупи». Бо ж люди сказали! А люди все знають! Того й під килимок, що перед вхідними дверима, теж понакладала «дарунків», аби вже із самого порога мати «захист».

А ще та Марта! Сьогодні знову її персональна виставка! Як вона дратувала Ярину, знала лише Ярина. Ще зі шкільної парти. Оті її прекрасні малюнки, які Марта створювала за хвилинку. Легкі штрихи чи важкі мазки. Олівцями, олійними фарбами чи аквареллю. Навіть вугликом та дівка добре малювала, а Ярині треба було годинами сидіти, і то так не втне.

У школі Ярина без проблем маніпулювала Мартою та «їздила» на ній. В училищі це вже робити стало важче, але все ж частково вдавалося. Коли ж дівчата вступили до вишу і на талант Марти відразу звернули увагу й викладачі, й студенти, Ярина почала різними способами підставляти подругу: то не перекаже викладачеві прохання, то перекаже, але геть змінить зміст. То «ненавмисно» розіллє фарби на Мартине полотно, яке мало йти на виставку, то не прийде у найвідповідальніший момент, чим підведе й перекреслить Мартині сподівання на усвідомлення Ярининих помилок. (Лише Степан, однокурсник і майбутній чоловік Марти, зумів достукатися до самоповаги дружини й переконати, що таке всепрощення шкодить, насамперед самій Ярині.)

Після декоративно-прикладного інституту шляхи дівчат розійшлися, але Ярина постійно стежила за життям Марти, за її творчим шляхом і всім серцем ненавиділа подругу за успіхи, яких та досягала.

– То кажеш, у тебе нині нова виставка? Я тобі зроблю виставку! Ще й яку! З фанфарами! – Ярина швидко одягнула свою найкращу сукню, взула туфлі на високих підборах і рушила до дверей. Ще мала заїхати на зачіску та макіяж. Аякже! Сьогодні буде її тріумф у поразці тієї нікчеми! Жінка вже смакувала перемогу, коли біля під’їзду неочікувано зіткнулася з Йосипом.

– Ти куди, Ярино, така вибрана?

– А тобі що? Маю серйозні справи владнати!

І, не дочекавшись відповіді від чоловіка, Ярина відчинила двері авто й, добряче грюкнувши ними, різко рушила з місця та зі шаленою швидкістю помчала з провулка…

МАРТА

Про цю жінку Марта давно не думала, не згадувала її, не говорила за неї. Дуже дивно… Вставши з ліжка та почавши чепуритись, вона посилено намагалася впорядкувати думки. Та це було непросто зробити. Якась невідома сила знову і знову повертала її до того відчуття, від якого вона прокинулася. Це той стан, коли ти знаєш, що на тебе хтось дивиться, ти стовідсотково відчуваєш, як хтось за тобою спостерігає, і тоді шукаєш отого «когось». Шукаєш, шукаєш, а коли віднайдеш, то зазвичай шкірою пробігає холод, бо є в тому відчутті щось не дуже приємне.

Ще відтоді, відколи помолилася за упокій душі Ярини, Марта не вимовляла імені тієї жінки. Навіщо? Нехай спочиває у спокої. Але чи знайшла Ярина його там? Чи має той спокій? Бо інакше чого б шастала залишеним світом?

Сказати, що вони були подругами, не можна. Ворогами теж не були. Може, пересікачками на спільних теренах? А може, це Марта для себе так вважає, а Ярина її вважала загрозою? Чи, може, й ворогом? Від цієї думки жінці знову стало зимно. Чоловік Степан часто говорив їй, що потрібно бути дуже обережною з таким типом людей, як Ярина. Марта дослухалася, але десь у серці її гризла совість, що вона таки не змогла вплинути на позитивну переміну Ярини.

У пам’яті виринув училищний випускний вечір. Усі дванадцять дівчат і п’ятеро хлопців групи були неймовірно елегантними та вишуканими. Легкі шифонові та шовкові сукні ще більше підкреслювали дівочу красу, а легкий макіяж заворожував відвідувачів ресторану, в якому молоді вчителі святкували закінчення навчання. Тоненькі каблучки вицокували музичні ритми, а п’ять піджаків зайняли свої місця на спинках крісел, очікуючи на гарячі тіла після чергового танцю.

Зазвучала повільна композиція, і Степан – найталановитіший і найвродливіший з однокурсників, рушив у напрямку Ярини, Марти та Ольги, які стояли в кутку біля столика із солодощами. Марта цього не помітила, бо стояла плечима до хлопця. Ярина ж добре все побачила і, гордо піднявши голову, стала чекати, не зводячи очей зі Степана. Ярина чекала. Була впевнена, що саме вона стане його обраницею. А він підійшов і запросив Марту, відтоді вони й не розлучалися. Ярина цього не пробачила ані Степанові, ані Марті. Коли вони одружувалися, відразу ж після закінчення інституту, Ярина навіть привітальної листівки не надіслала, не те щоб їхати на весілля…

Важкість на серці та в голові відстукували точний ритм тієї фрази: «Я стежу за тобою і твоєю творчістю... Я стежу за тобою і твоєю творчістю... я стежу за тобою... стежу за тобою... стежу... стежу...».

День лише розплющував свої повіки, а він для Марти був робочим, тому, впоравшись з особистою гігієною та приготувавши сніданок, жінка сіла за стіл біля комп’ютера та зайшла у ФБ.

О, ні!.. Перше, що виринуло в стрічці, це згадка про Ярину, що стало для Марти ще більшою несподіванкою.

«Стривай! Це, якщо не помиляюся, наближається річниця її загибелі», – про себе подумала Марта. Жінка стала напружено пригадувати ту пору року, коли це все сталося.

«Літо. Точно! Це було влітку. І вже десь зо три, а може, й чотири роки тому. Це сталося якраз у день моєї виставки! Отже, вже п’ять років. Невже прийшла мені нагадати про себе?».

Гортаючи дописи, Мартину увагу привернули наступні фрази від родичів загиблої: «…прийди до нас у снах…», «…дай нам відчути свою присутність…», «…стеж за нами із небес…». Чи то справді сумували за нею, чи чого не зробиш заради лайків у ФБ? Тобто ті люди кликали душу Ярини в цей світ, а вона завітала до Марти. «Дивні люди. Замість того, щоб молитися за спокій душі покійної, вони не тільки тривожать її, а ще й призивають до блукання між світами...»

Жінка знову відчула присутність того холоду, від якого ставало лячно. Поснідавши і вимкнувши комп’ютер, Марта пішла на роботу. Головний біль не давав жінці спокою. На роботі Марта насамперед підійшла до кавового автомата, щоб приготувати ще одну порцію кави. Невдовзі приємний міцний аромат наповнив усе приміщення. Марта вже хотіла пригубити цей чудодійний лік від її проблеми, коли якась невидима сила змусила глянути в чашку. І яким було її здивування! Там була ВОНА. ВОНА!!! Ярина дивилася на Марту з утвореного кавовою піною малюнка. Голова, тіло, зачіска, навіть характерні риси обличчя. А на місці серця – порожнеча.

Секунди розгубленості збігли миттєво, але Марта встигла себе опанувати, зафіксувавши на телефоні фото того зображення. Якби це не сталося з нею, то не повірила би в чиюсь розповідь, бо таке не могло бути правдою. Але ж це правда! І вона її бачить на власні очі.

Відчуваючи цього разу потребу з кимось про це поговорити, щоб переконатися в тому, що не втратила здоровий глузд, жінка почергово зателефонувала двом жінкам.

– Привіт, Ясю. Пробач, що турбую в цей час. Знаю, що тобі не до мене, але я мушу тобі про це розповісти, бо інакше буду сама себе боятися.

– При-ві-і-і-іт, – заледве промовила подруга на іншому кінці телефонної мережі.

– Спершу лови фото. Якщо ти скажеш, що на ньому, тоді розповім решту. Якщо ж ти там нічого не побачиш, то й не варто витрачати часу, бо то все мої фантазії.

Марта напружено чекала на відповідь подруги. За мить у телефоні почувся приглушений голос:

– Не мо-же бу-ти... Та то ж Я-ри-на! Ти де ви-ко-па-ла це?

«Хух. Значить, зі мною все добре. Це не сон. Це не марево. І я не збожеволіла», – вже спокійніше подумала Марта і промовила:

– Та ніде не відкопала. Це Ярина сама «вилилася» в моїй чашці кави. Сьогодні п’ята річниця від її загибелі. От і нагадала про себе.

– Вже б за-ли-ши-ла во-на нас у спо-ко-ї. А то са-ма йо-го не ма-ла на зем-лі і, як вид-но, й там не має. Та ще й те-бе пе-ре-слі-ду-є.

– О! Це точно!

І Марта в подробицях розповіла про свій сон. Жінки ще трохи поспілкувалася, наскільки дозволяло здоров’я Ясі, й дійшли висновку, що молитимуться на вервичці за спокій Ярининої душі, бо, мабуть, того ніхто не робить.

До Надії Марта знову не додзвонилася.

ЕПІЛОГ

Сьогодні гарний літній сонячний день. Марта повернулася з роботи на обід. Це вже стало її звичкою – обідати вдома.

Відчинивши хвіртку, жінка увійшла на подвір’я та наблизилася до вхідних дверей. Перед ними біля перил грілася невеличка змійка. Ні-ні! Не вуж, а саме змійка. Марта усміхнулася до неї та промовила:

– Привіт, Ярино. Я знаю, що сьогодні твої десяті роковини. Ми з Ясею помолимося за тебе. Навіть Надія підтримала нас. Вона теж тебе впізнала, бо я таки достукалася до неї.

Жінка взяла віник і легкими рухами почала відганяти непрохану гостю, а та, висолопивши свій язичок, зиркнула на господиню дому і взялася відповзати в траву.

П.С. Завтра п’ятнадцята річниця від загибелі Ярини в тій автокатастрофі, яку вона спровокувала, та ще й забрала життя інших двох людей, навіжено мчавши на презентацію персональної виставки Марти, щоби увірватися туди в усій своїй красі та крикнути на весь зал, що вона – Ярина – найкраща, а Марта їй усе зіпсувала і не вартує такої честі.

«Цікаво, що буде завтра?» – подумала Марта і заснула.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!