ЗМАРНОВАНІ ЖИТТЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

29 січня 12:05

483

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Місто того травня було ніби особливим. Асфальт парував від вологи, пахло пилом і дощем, а старі тополі вздовж вулиці шепотіли щось своє: про час, що минає, і про юність, яка завжди здається вічною. Марта й Роман ішли поруч, не тримаючись за руки, але так близько, що між їхніми плечима не залишалося повітря.

Останні тижні доживав одинадцятий клас. У табелях ще не стояли оцінки, але в головах уже шуміло інше життя – столиця, гуртожитки, перші справжні іспити, свобода без дзвінка на перерву. Випускники говорили про це так, ніби майбутнє лежало перед ними на долоні, варто лише простягнути руку.

Роман мріяв по-чоловічи, з викликом і затятістю. Він умів так – широко, з розмахом, наче вже стояв у тій омріяній столиці, серед високих будинків і великих можливостей. Його батьки торгували на ринку, мали декілька точок, знали ціну грошам і домовленостям. Роман відчував: у ньому жила впевненість людини, яка знає, що світ можна взяти за комір і змусити працювати на себе.

– Я вступлю, – казав він, дивлячись уперед, а не на Марту. – Неодмінно вступлю. А там… там ми житимемо інакше. Не так, як тут.

Марта слухала і всміхалася. Вона завжди слухала Романа трохи зсередини, пропускаючи його слова крізь серце. Її батьки були вчителями - люди дисципліни, книжок і терпіння. Вони не любили гучних мрій, бо знали, як часто ті розбиваються об реальність. Романа вони сприймали насторожено: занадто простий, занадто нахабний, занадто… не той. Вони не казали цього вголос, але Марта вміла читати між рядками.

Вона ж, навпаки, мріяла тихо. Мартині плани були схожі на старий чорно-білий фільм – повільні кадри, світло з вікна, книжки на столі, кімната в гуртожитку, де пахне кавою і свободою. Дівчина хотіла вчитися і хотіла, щоб Роман був поруч, навіть якщо не знала, який вигляд матиме це «поруч» за рік.

– А якщо не вдасться? – якось спитала Марта, не дивлячись на нього.

Роман зупинився. Узяв її за руку – вперше за весь вечір – і поглянув на неї так, ніби дивився в майбутнє, яке не міг дозволити собі втратити.

– Вдасться, – сказав просто. – Бо ми разом.

У цих словах було більше віри, ніж логіки. Але Марті цього вистачало.

Вони сиділи на лавці біля школи, де колись чекали на уроки і сварилися через контрольні. Тепер школа здавалася маленькою, майже іграшковою. Червона цегла зберігала їхні голоси, їхній сміх, їхні перші поцілунки, сховані від усіх за кутом спортзалу.

Марта дивилася на Романа і думала, що запам’ятає його назавжди: лінію носа, трохи скуйовджене волосся, вперте підборіддя. Дівчині здавалося, якщо вона заплющить очі, то зможе пронести цей образ крізь роки, навіть якщо життя розведе їх різними дорогами. Ця думка лякала Марту, але водночас робила почуття ще гострішим.

– Мої батьки думають, що це все тимчасово, – тихо сказала вона, – що я поїду і… забуду.

Роман криво посміхнувся:

– А мої думають, що я неодмінно маю стати таким, як вони. І що кохання – це другорядне. Але головне ж не батьки, головне – ми.

Вони засміялися. У цьому сміху було трохи невпевненості та страху. Середина дев’яностих нікому не обіцяла стабільності. Але юність уміє не зважати на прогнози.

Роман і Марта йшли додому повільно, навмисно розтягуючи дорогу. Хлопець розповідав, якою буде їхня квартира: «Маленька, але своя». Марта мовчки додавала до цього уявного простору світло, книги і спокій.

Перед її під’їздом вони зупинилися. Місто вже спало, і лише одне вікно на третьому поверсі світилося: її батьки читали або перевіряли зошити. Марта раптом відчула, як між двома світами, теперішнім і майбутнім, натягнулася тонка нитка.

– Пообіцяй, – сказала вона.

– Що саме?

– Що ми не злякаємось. І завжди будемо разом.

Роман кивнув і пригорнув Марту до себе. Так, як обіймають у старих фільмах, – ніби завтра може не настати, але це не страшно, поки є сьогодні.

Вона піднялася сходами, не озираючись. А він стояв унизу, дивився на темні вікна і думав, що життя вже почалося, не після закінчення школи, не після вступу, а саме тут, у цей день, де кохання було таким справжнім, що здавалося єдиною можливою правдою. Того вечора Марта і Роман ще вірили: якщо дуже захотіти, все здійсниться.

***

– Ти сьогодні зовсім інша, – сказав Роман, нахиляючись до Марти під час повільного танцю так близько, що вона чула його подих.

Марта усміхнулась і на мить заплющила очі.

– Бо це кінець, – промовила тихо.

– Початок, – заперечив Роман, не думаючи, і його рука лягла на її талію впевненіше, ніж будь-коли раніше.

Випускний вечір плив, мов тепла вода. Актова зала сяяла світлом, сукні шурхотіли, а музика заглушувала думки. Коли вони вийшли надвір, ніч огорнула їх липким повітрям і відчуттям свободи, яке більше не потребувало дозволу.

– Ти не боїшся? – спитала Марта вже пізніше, коли вони сиділи поруч, так близько, що слова здавалися зайвими.

– З тобою – ні, – відповів Роман.

Близькість між ними не була різкою чи поспішною. Вона народжувалася з довіри, з ніжності, з переконання, що цей крок – не зрада дитинства, а вхід у дорослість разом. Марта заснула з усмішкою людини, яка вперше відчула себе цілісною.

Минув місяць. Дівчина активно складала вступні іспити в педагогічний університет. Сусідка в кімнаті подивилась на Марту уважно і сказала, що вона якась бліда.

– Не виспалась, – промовила Марта і відвернулась до вікна.

Та зранку дівчину нудило, запах їжі породжував відразу, а тіло поводилось так, ніби жило окремо від неї. Одного ранку Марта сіла на ліжко і збагнула, що пропустила цього місяця одну важливу подію. Правда настільки злякала дівчину, що вона забула, як дихати.

Марта зателефонувала Романові то-
го ж дня.

– Добрий день! А Роман удома? – запитала, намагаючись не видати свого тремтіння.

– Ні, його немає, – відповіла Романова мама.

Другий дзвінок перехопила сестра хлопця.

– Ромчика нема, – сказала швидко й нетерпляче. – Що йому переказати, коли повернеться?

– А коли Роман повернеться? – запитала Марта.

– Та хто ж його знає? – відповіло дівча і кинуло слухавку.

Вступні іспити Марта складала механічно. Слова відповідей виходили самі, без участі розуму. Всі її думки були про вагітність. Коли Марті сказали, що вона студентка, дівчина кивнула, але радості не відчула.

Додому поверталась виснаженою. Романа не було ніде. Один знайомий обмовився, що він поїхав із батьком по товар і що це надовго. Дівчина не розуміла, чому коханий не приїхав до столиці, як обіцяв. Адже до інженерного вступні іспити вже закінчились.

Марта чекала щодня. Прислухалась до кроків у під’їзді, до телефона кидалася в очікуванні, що це дзвінок від нього. Дівчина вірила, що розповість коханому правду і все стане на свої місця.

Надія Іллівна помітила все майже відразу. Вона дивилась на доньку довго, мовчки, а потім сказала, щоб та сіла:

– Ти якась не така, Марто.

Дівчина мовчала.

– Скажи мені правду, – промовила мати, і її голос не допускав ухилянь.

– Я вагітна, – прошепотіла Марта. – Від Романа.

Мати сіла.

– Ти розумієш, що це кінець усьому? – спитала вона нарешті.

– Я кохаю його, – швидко сказала Марта. – Роман теж мене кохає. Він просто у від’їзді…

– Не виправдовуй Романа, – обірвала мати. – Він несерйозний.

Увечері Надія Іллівна говорила вже інакше – спокійно, виважено, голосом, що не передбачав заперечення.

– Ми порадились із батьком. Ти народиш… Ми з татом виховаємо твою дитину. А ти підеш навчатися далі.

– А Роман? – спитала Марта, відчуваючи, як холоне все всередині.

– Він не має знати. Ніхто не має знати.

– Ви не маєте права, – сказала Марта, підводячись. – Це і його дитина також. А в мене ви не хочете запитати, чого хочу я?

– Що хочеш ти, ми вже зрозуміли з твого стану, – прошипіла мати. – Будь вдячною, що ми даємо тобі шанс на нормальне життя. Ну що ти разом зі своїм слимаком можеш дати цій дитині? Ви самі ще діти. Аборт – це завжди ризик у майбутньому. Тому подумай двічі, що обрати – навчання в столиці, освіта і майбутнє чи пелюшки, злидні та ненадійний чоловік, який утече від тебе за першої ж нагоди.

– Він не такий… – заперечила Марта.

– Такий. Повір моєму життєвому досвіду.

Дівчина розплакалася і побігла до своєї кімнати. Неочікувано для неї найрідніші у світі люди почали бавитись у якісь незрозумілі ігри, замість того, щоб підтримати їх і дати їм самостійно вирішити, що робити далі. Марта все ще чекала на дзвінок. Власна квартира перетворилася для неї на клітку. Телефон був вимкнений, із дівчиною обов’язково хтось залишався вдома. Шансів поговорити з Романом у Марти не було.

П’ятого дня мати принесла папір і ручку:

– Напиши йому.

– Що?

– Щоб не шукав зустрічі з тобою.

– Я не можу.

– Ти мусиш.

– Роман мене кохає, – прошепотіла Марта.

– Годі. Погорювала і досить. Ми з батьком даємо тобі шанс на нормальне життя. Та ти маєш бути вдячна, а ти егоїстка, принесла в подолі, ще й про якесь кохання язик повертається говорити. Йди, тебе ніхто не тримає. І куди підеш? На вокзал милостиню просити? За що ти жити збираєшся, горе-матір?! Пиши і не випробовуй мого терпіння. А якщо ні, зараз же збирай речі й більше не з’являйся в нашому житті.

Марта писала, не бачачи слів крізь сльози.

– Все? – спитала мати.

– Все, – прошепотіла Марта, витираючи вологі очі.

Так, вона подорослішала. Не тієї ночі після випускного. А тієї, коли кохання довелося зрадити, щоб вижити. Марта не знала, яке рішення буде правильним, але розуміла, що її думки ніхто не запитує.

***

Роман поспішав додому так, ніби дорога могла скоротитися від його нетерплячості. Вагони здригалися, пейзажі за вікном зливалися в суцільну смугу пилу й зелені, а всі його думки вперто поверталися до Марти – до її голосу, до рук, до того літа, яке він вважав початком справжнього життя.

Їхня поїздка з батьком не була легкою. Вечорами, коли вони поверталися з ринку в чужих містах, батько мовчки рахував гроші, а потім, ніби між іншим, заводив розмову, яку Роман уже знав напам’ять.

– Освіта – це добре, – казав батько, не дивлячись на сина. – Але не зараз. Зараз треба крутитися. Дивись, який час. Хто з дипломами виживає?

– Я ж не кажу, що не працюватиму, – відповідав Роман стримано. – Я просто хочу вступити. І паралельно працювати.

Батько зітхав. Мати підхоплювала:

– Ти думаєш, ми дурні? Думаєш, нам не хочеться, щоб ти сидів у кабінеті й не гнув спину, як ми? Але час диктує свої правила. І зараз ти мусиш грати за ними. Ти ще молодий. Колись неодмінно вступиш.

Роман мовчав. Він знав: якщо батьки вирішили, сперечатися марно. Але в ньому жила інша думка, тиха, вперта. Рік. Максимум рік. Він попрацює, допоможе, а потім поїде до столиці. До Марти. Вона чекатиме. Вони все надолужать. Ця впевненість тримала Романа міцніше за будь-які аргументи. Залишилося тільки Марті про це розповісти, але вона обов’язково мала зрозуміти.

Коли вони нарешті повернулись додому, мати відразу почала говорити про справи, про нові точки, про плани, але Роман майже не слухав її. Він помітив конверт на тумбочці.

– Це тобі, – сказала мати. – Принесли декілька днів тому.

Хлопець узяв лист. Мартин почерк він упізнав одразу. Рівний, акуратний, такий знайомий, що на мить йому стало спокійно.

Спокій зник після першого рядка. Роман перечитував лист декілька разів, не вірячи словам у ньому.

– Це якась помилка, – сказав хлопець уголос, ніби хтось міг йому відповісти.

Мати підвела очі на сина:

– Щось трапилося?

– Ні, – коротко відповів Роман, уже натягуючи на себе куртку.

Він біг до Марти, не думаючи, не зупиняючись. Двері її під’їзду відчинилися важко. Хлопець подзвонив. Раз. Другий. Двері відчинив Микола Петрович. Він стояв рівно, спокійно, ніби чекав.

– Добрий день! – сказав Роман, задихаючись. – Я до Марти.

– Її немає, – промовив сухо батько.

– Як це – немає? Марта вийшла кудись? Коли повернеться?

– Вони з мамою поїхали в санаторій.

– Коли повернуться? – Роман зробив крок уперед.

– Яка різниця, коли Марта повернеться. Здається, моя донька чітко вам написала, що не хоче більше бачити вас у своєму житті, – сказав Микола Петрович і трохи причинив двері. – І ще одне. Прошу вас більше сюди не приходити.

– Чому? – вирвалося в Романа. – Що я зробив? Може мені хтось пояснити?

Але двері зачинилися. Роман стояв ще хвилину, потім другу. Йому здавалося, що все навколо стало нереальним, ніби хтось різко змінив декорації, не попередивши акторів. Роман знав, що не подобається її батькам. Знав, що для них він – хлопець з ринку, без перспектив. Але ж його родина була нормальною. Працьовитою. Без пияцтва. Батьки працювали важко і чесно. Невже цього було замало?

Роман повертався додому повільно, знову і знову прокручуючи в голові їхні розмови, її погляди, кожне слово, яке могло б пояснити цей лист. Нічого не сходилося.

– Марта не могла так написати, – повторював він собі. – Не могла – і все.

Увечері батько щось говорив про товар, мати – про завтрашній день, а Роман сидів мовчки, дивився на стіну й думав тільки про одне – що потрібно почекати. До серпня. До кінця літа. Марта мусить повернутися. Вона ж не могла зникнути назавжди.

І ця надія, тонка й болюча, була єдиним, що не давало Романові зламатися.

***

Марта не з’явилася ні в серпні, ні у вересні. Місто пережило літо, почалися дощі, пожовкло листя, а її не було – ні на вулицях, ні в подружок, ні біля під’їзду, де Роман знову і знову проводив кожну вільну хвилину в очікуванні.

Він приходив до її будинку майже щодня. Стояв під вікнами, дивився на темні шибки її спальні, дзвонив у двері. Одного разу двері різко відчинилися і на порозі знову з’явився Микола Петрович.

– Я ж вас просив, юначе, більше не приходити, – сказав він спокійно, але в його голосі вже не було ввічливості.

– Я хочу поговорити з Мартою, – промовив Роман, не опускаючи очей.

– Її тут немає.

– Я це чув. Але вона ж десь є.

– Вам цього знати не потрібно.

Роман зробив крок уперед, але Микола Петрович уперся плечем у дверну коробку.

– Ще раз прийдете – викличу міліцію. Це вже не прохання.

Роман вийшов надвір, відчуваючи, як у грудях підіймається глуха лють, з’єднана з безпорадністю. Він нічого не розумів. Жодного пояснення, жодного слова, жодної можливості поставити запитання. Лише лист – холодний, чужий.

Роман поїхав до Києва шукати Марту. Гуртожиток знайшов швидко. На вахті на нього подивилися насторожено.

– Я до Марти Вергелес, – сказав Роман. – Вона тут живе.

Дівчата з кімнати довго переглядалися між собою, перш ніж відповісти.

– Вона тут не живе, – нарешті сказала одна.

– Як це – не живе?

– Місце за Мартою є, ліжко її. Але вона не заселялася. Казали, що з нового семестру заселиться. Десь ближче до весни.

Роман пішов у деканат. Там говорили неохоче.

– Вергелес Марта, – повторила жінка за столом. – Так, є така. Вона взяла індивідуальний графік на перше півріччя.

– Чому?

– За станом здоров’я. А ви чому запитуєте?

Хлопець не відповів. Вийшов, не пам’ятаючи, як саме спустився сходами. «Стан здоров’я». Слова крутилися в голові, але не вкладалися в сенс. Якщо Марта хвора, чому мовчить? Чому написала той лист? Чому зникла, ніби її стерли?

Роман ходив Києвом до вечора, не відчуваючи ні холоду, ні втоми. Навіснів від безсилля, від думки, що все життя може змінитися без жодного пояснення. Він не знав, де шукати Марту. Не знав навіть, чи має право шукати далі.

А Марта в цей час жила на дачі материної подруги. Надія Іллівна подбала про все. Вона стала на облік замість доньки – документи оформила так, щоб зайвих запитань не виникло. Її подруга, акушер-гінеколог, посприяла цьому.

– Все буде добре, – казала вона. – Ніхто нічого не дізнається. Народиш тут, без зайвих очей. І поїдеш на навчання. Почнеш життя з чистого аркуша. Повір, моя люба, не у всіх такі батьки, як у тебе.

Марта слухала і кивала. Вона ніби жила в чужому тілі, у чужому часі. Дні були одноманітними і тягнулися дуже довго.

– Куди ти? – питала мати щоразу, коли Марта підводилася.

– Просто пройтися.

– Подвір’ям, Марто. І за ворота ні кроку.

Навіть у магазин її не пускали. Надія Іллівна ходила сама, поверталася з пакетами і новинами, які Марту не цікавили. Вона почувалася ніби замкненою у клітці, де повітря наче є, але дихати важко.

– Ти ж розумієш, що так краще, – говорила мати.

– Для кого? – питала Марта тихо.

– Для тебе, невдячна.

Надія Іллівна мовчала. Вона робила все правильно – за логікою, за розрахунком, за уявленням про майбутнє доньки. А Марта лежала ночами, дивилася на стелю і думала про Романа. Про те, як він шукає її. Як не розуміє. Знала, що колись вони зустрінуться. Після пологів, після всього цього. Вона пояснить, але чи Роман зрозуміє? Після її божевільного листа.

Але водночас з’являвся й інший страх. Як вона житиме далі? Як поїде навчатися? Як повертатиметься додому на вихідні, знаючи, що її дитина – тут, неподалік, але не з нею? Як дивитиметься на малюка, якого їй дозволять любити тільки крадькома?

«Це моє життя, – думала Марта. – Але доводиться проживати його за чужими правилами».

І в цьому дивному, викривленому часі вона чекала. Не весни, не пологів – моменту, коли зможе нарешті розповісти правду бодай комусь.

***

Після холодного, сніжного Водохреща Марті стало раптово зле, ніби хтось без попередження смикнув за невидиму нитку всередині. Вечір був тихий, заметіль тільки-но починалась, і стара дача швидко втрачала тепло, доводилося без кінця палити грубку.

У Марти тягнуло спину. Спочатку терпимо, глухо, так, як тягнуло вже не раз за останні тижні. Потім біль опустився нижче, став щільнішим, сильнішим.

– Мамо, мені якось не так, – сказала Марта, сидячи на ліжку і тримаючись за живіт.

Надія Іллівна глянула на неї швидко, оцінювально.

– Полеж, доню. Це нерви. Ти сьогодні весь день на ногах.

– Я лежала, – промовила Марта тихо. – Але мені стало ще гірше.

Її кидало то в піт, то в жар. Волосся прилипало до скронь, руки тремтіли, а дихання ставало уривчастим. Марта намагалася зосередитися, але біль накочувався на неї хвилями і ставав дедалі сильнішим.

– Мамо, – прошепотіла вона знову. – Мені дуже боляче.

Надія Іллівна підійшла ближче, поклала руку їй на чоло:

– Марто, спробуй заспокоїтись.

Живіт раптом ніби потягнуло вниз, різко. Марта зойкнула і вчепилася за край ліжка.

– Мамо, щось відбувається! – закричала.

Надія Іллівна побіліла:

– Не може бути… Ще рано… занадто рано.

Вона накинула пальто поверх домашнього светра.

– Я зараз, – сказала швидко. – Я побіжу на станцію, зателефоную, щоб Ніна Іванівна приїхала.

– Не залишай мене, – прошепотіла Марта. І в її голосі було стільки страху, що мати на мить зупинилася.

– Я швидко, доню. Дуже швидко.

Двері грюкнули, і в хаті стало глухо й порожньо. За вікном завивав вітер, хуртовина заліплювала шибки, світ зменшився до напівтемної кімнати й болю, який уже не відпускав ні на хвилину. Марта залишилася сама.

Вона плакала між нападами болю, стискала ковдру, кусала губи, щоб не кричати. В голові пульсувала одна думка: «Не зараз, ще не зараз, я не готова».

Коли Надія Іллівна повернулася, Марта не могла навіть розмовляти, лише дивилася широко розплющеними очима, ніби благала без слів.

На ранок, коли ніч втратила свій колір, а темрява стала сірою, виснажена Марта народила. Без лікаря, без акушерки, без жодного голосу, крім маминого, який хрипко повторював: «Дихай, ще трохи, ще».

Хлопчик закричав одразу – тонко, впевнено, по-живому. Семимісячний, але міцний, теплий, справжній.

– Все, Марто… – прошепотіла Надія Іллівна, тремтливими руками загортаючи дитину. – Вже все. Марта лежала нерухомо. Вона відчула порожнечу – не полегшення, а провал, ніби в неї забрали щось важливіше за біль.

– Візьми його, доню, – сказала мати обережно.

– Ні, – різко промовила Марта, навіть не повертаючи голови. – Не треба.

– Подивись хоча б.

– Не можу… Я боюся.

Дівчина відвернулася до стіни й заплакала – гірко, надривно, так, ніби плакала за всі ці місяці відразу.

– Нічого, доню, нічого, – говорила Надія Іллівна, сідаючи поруч. – Воно й на краще. Час усе розставить на свої місця. За декілька днів поїдеш у місто на навчання. І забудеш це. Ти ще молода, у тебе все життя попереду. А ми з батьком виховаємо малого. Нащо тобі долю калічити?

Але Марта вже не чула слів матері – від болю, що розривав її зсередини. Вона хотіла запам’ятати. Ту ніч. Той крик. Той момент, коли її дитина з’явилася на світ – її син, її кров, її життя.

***

Минуло два роки. Марта навчилася жити без очікувань. Не шукала зустрічей з Романом, не вивідувала нічого про нього у спільних знайомих, не ставила запитань, на які боялася почути відповіді. Не їздила й додому. Не могла. Не готова була бачити малого Андрія. Лише раз наважилась, щоб випробувати власні сили… Зрозуміла, що це занадто боляче.

Мама телефонувала часто. Запитувала:

– Коли ти приїдеш?

– Ти ж знаєш, навчання…

Приїзд додому не міг щось виправити. Там на Марту ніхто не чекав. Батьки розчинилися в батьківстві настільки, що вже, мабуть, самі повірили, що це їхня дитина. А що відчувала Марта – це, певно, нікого не цікавило. Вона не знала, чи правильно все було зроблено, чи існувало бодай одне «правильно» в тій історії.

Того дня Марта поверталася з пар пішки. Осінь уже брала місто за горло – холодна, сіра, з вітром, що забирався під куртку. І раптом – він… Роман. Вищий, ширший у плечах, з упевненою ходою. Поруч – тендітна блондинка в шкіряній курточці, у короткій спідниці, з великими очима та яскравою помадою на губах. Вони обіймалися – легко, вільно, так, як обіймаються люди, яким добре разом.

Марта зупинилася. Світ на мить пішов тріщинами. Ось він – живий, справжній. Не зі спогадів. І не… її. Щось у Марті надломилося остаточно. У той час, як вона задихалася від утрат, він жив. Сміявся. Торкався іншої. Забув її.

Марта не пішла за ними. Просто розвернулася і мовчки дійшла до гуртожитку. Зайшла до кімнати, не знімаючи куртки. Підійшла до дзеркала. Взяла ножиці. Рука не тремтіла. Пасмо. Ще одне. Каштанові локони падали на підлогу, як спогади, які більше не хотілося носити в собі. Марта плакала, але не зупинялася. Хотіла стати іншою. Хотіла не відчувати. Дівчата замовкли, і запала суцільна тиша… Було чути тільки скрегіт металевих ножиць.

Ввечері Марта яскраво нафарбувалася, вдягнула коротку сукню, якої раніше навіть не діставала із шафи. Пішла з дівчатами на дискотеку – вперше без внутрішнього спротиву. Гучна музика била по грудях, алкоголь обпікав горло, сміх був надто гучний, надто чужий.

Марті було байдуже, хто поруч. Байдуже, які руки торкаються її. Важливо було лише одне – не думати.

Ранок зустрів дівчину незнайомою стелею, запахом чужого тіла та порожнечею, що стала ще глибшою. Марта лежала мовчки, дивлячись безтямними очима, і знала, що далі – безодня.

Життя дало збій. Система не витримала. І Марта пішла туди, де не треба було відповідати на запитання. Де гаслом стало просте й нищівне – секс, наркотики, рок. Не тому, що хотіла, а тому, що не знала, як інакше вижити, коли серце давно залишилося на шкільному подвір’ї, де все ще можна було вірити в любов, а тіло стало пошматованим і зневіреним у сьогоденні.

(Далі буде)

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.