ЗІРКА МАТЕРІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

14 липня 13:04

467

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Проте, на превеликий жаль, ні вчені, ні народні цілителі ще так і не віднайшли засобу, який дає вічне життя. Час невблаганний, він просто мчить, і нічого й нікого не повернути назад…

Однак хочеться вірити, що зірка матері не згорає на попіл. Вона, певно, розсипається іскорками, які, потрапляючи в серця, освітлюють життєві шляхи дітям та онукам. Зірка матері береже їх від бід, вказуючи напрям до добра й любові, немов кораблю маяк у безмежнім океані. Зірка матері – це її палке, найвідданіше та найвірніше серце, що сяє, благословляючи на праведну путь цілі покоління своїх нащадків.

Ця, без перебільшення, сонячна жінка, про яку йтиметься, мала велике щедре серце, яке дарувала не лише своїм рідним і близьким, а й тим людям, які потребували її поради чи допомоги. А її люди цінували й поважали!

Як ви вже зрозуміли, хочу мовити тепле слово про гарну людину, про чудову жінку з великої літери, про просту й добропорядну, щиру, багату на душевне тепло, дорогу й люблячу матусю і бабусю, дружину й берегиню свого родинного вогнища. Але як же не хочеться говорити про Катерину Степанівну Коваленко у минуло часі! Не хочеться вірити, що її немає серед нас. Адже ця світла жінка так любила життя, людей, цілий світ, що її оточував. У будь-якій, навіть, здавалося б, безнадійній ситуації вона обов’язково знаходила чудодійні зерна добра. Вона дивилась на життя з оптимізмом і надіями на краще, йдучи стезею, що їй визначила доля. Уболівала не лише за рідню, а й за долю свого села, особливо останніми роками через його занепад. Найбільше вразило закриття школи в такому колись квітучому й рідному селі Антонівці.

Народилася Катерина Степанівна другою в селянській родині з чотирма дітками, якраз на жіноче свято, 8 Березня, у вогненні часи Другої світової війни, 1943 року. Закінчивши Антонівську школу, вступила до Березоворудського сільськогосподарського технікуму за спеціальністю зоотехнік. Поїхала симпатична русокоса дівчина за скеруванням до Миколаївської області. Може, і залишилася б там працювати й надалі, але вдома чекав на неї коханий – Василь Феодосійович. Тож за рік і повернулася до рідної домівки. А 1965 року стала закохана пара на рушничок, що поєднав їхні серця та долі. Ще за рік приніс лелека дружній щасливій родині Коваленків сповиточок із донечкою Валею. А за п’ять – двійняток: Віталика та Валерика. Наповнилася хата дитячим щебетом. Допомагала бавити дітей свекруха Марія Гордіївна, а невістка після роботи в магазині пішла працювати заввідділення місцевої пошти. Спочатку починала з осторогою: чи впорається? Але страхи не справдилися. Відповідальна й беручка Катерина Степанівна швидко опанувала все й стала однією з кращих у районі. Дуже любила свою роботу та дорожила нею, все виконувала вчасно і добросовісно. «Оце справді моє!» – казала з погордою.

А працювала жінка в ті часи, коли не було не те що мобільних, а мало в кого був і дротовий стаціонарний телефон. Тож, бувало, щось термінове, перемовини здалеку й у пізню годину, – як уже відділення зачинене, – нікому не відмовить, кожному допоможе й зрозуміє, запрошуючи до своєї оселі, де був телефон.

Чоловік завжди і в усьому підтримував дружину. Вони обоє мали природжене почуття такту й внутрішньої інтелігентності. І прожило подружжя в мирі та злагоді майже 45 років.

Я ж знала шановну Катерину Степанівну замалим не 40 років, але особливу радість спілкування з такою гарною людиною доля подарувала мені останніми роками. Зізнаюсь, що цю мудру жінку з відкритим серцем я не раз називала і старшою подругою, і сестрою. Навіть мамою, адже наші зустрічі були такими задушевними. Їй можна було довірити все: вона і вислухає, і підтримає, і мудру пораду дасть, не чекаючи на якусь подяку. Тому я доземно кланяюсь її пам’яті!

Маючи чутливу душу, Катерина Степанівна вміла тонко відчувати красу світу. Вона неймовірно любила квіти, і ми ділилися посадковим матеріалом. Від найперших весняних квітів дощу – гіацинтів та мускарі були в її палісаднику і півники з півоніями, влітку пишались лілії й троянди, петунії з портулаком. Восени горіли айстри й довго гріли душу пізні осінники з хризантемами. Усього розмаїття й не злічити, і вона всіх їх любила. Частенько, особливо влітку, хтось заходив навідати Степанівну й заставав її посеред квіткового царства.

Якщо проводити аналогії, то мені завше хотілося порівняти Катерину Степанівну з розкішною рожевою півонією. А цвіло тих красунь у неї аж два довгі ряди. Але цієї весни, на жаль, не було того буяння, що раніше, бо не обіймали їх любовно блакитні очі господині…

Відкрита душа жінки була закохана не лише у квіти, а й у пісню, і таке поєднання, напевно, відновлювало душевну рівновагу серед буденних клопотів та давало наснагу творити добро без утоми, освітлювати дорогу тим, хто йшов поруч у житті. Любила співати народні пісні і вдома, й на сцені, любила й слухати їх у чиємусь виконанні. Думаю, антонівчанам назавжди запам’ятались чудові дуети Катерини Степанівни з Іваном Михайловичем Михайленком та Надією Григорівною Волік. А як вона раділа успіхам нашого колективу «Антонівчанка». Розповідати про виступи було моїм «правилом», а мамі на телефон записувала доня, бо на концерти Катерина Степанівна не могла потрапити сама.

Любила й шанувала книгу. Дуже багато читала і класиків, і сучасних авторів. Про літературу ми з Катериною Степанівною могли говорити годинами, обмінювались книгами. Ще цю незвичайну жінку можна назвати (у певному сенсі цього слова) і письменницею. Адже вона не лише була дописувачем у районку, а й писала… щоденники. А на це, погодьтесь, треба не тільки бажання, час, а й хист. І, можливо, колись її внучка Катруся ще здивує родину виданням бабусиних «мемуарів».

Ще хочу згадати і те, як ця гарна пишна жінка (на заздрість тендітним кралям) дивувала своїм умінням танцювати. Немов вивчала професійно хореографію. Таким легкокрилим метеликом пурхала в танці. На пальчиках, як на пружинках, літала у вальсі чи польці або яблучку. Могла утнути й гопака! Я була в захопленні від побаченого на одній із зустрічей у шкільному залі. Скільки в ній було грації. Скільки щастя й радості випромінювало її одухотворене, усміхнене обличчя. Як сяяли її барвінкові очі. Усі нею милувалися. Вона запалювала й інших до танцю, проте так щиро й гарно виходило тільки у неї. І була ця жінка справді прекрасною.

Згадуючи Катерину Степанівну, її чесноти, хочу додати й таку. Може, хтось назве це дрібницею, але я ніколи не забуду. Ми тільки приїхали в Антонівку на роботу, як наступного вечора прибігла її доня Валя з тарілкою сирників. «Мама послала вам вечерю віднести. Ми тут через вигонець сусіди ваші», – мовила дівчинка. А нам і мову відібрало… Ми ж на перших порах і суп варили кип’ятильником. Отакої. До слова, таку ж щедру душу своєї неньки успадкувала і її донька Валя.

Найсвятіше в жінці, беззаперечно, – це материнство. Серце матері глибоке, любляче та всеосяжне, оберігало й пестило кожного з її дітей, шістьох онуків, п’ятеро з яких хлопчики.

На всіх завжди чекала рідненька матуся й улюблена бабуся біля віконця. Чи то донечка Валя із Варви, чи невісточка Галя – місцева, чи Зоя – дружина Валери з Києва, прилинуть, як ті ластівочки, допомагати матусі. У хаті завжди пахло смачним борщиком і пухкими пирогами. І це було правилом. Катерина Степанівна з-поміж інших талантів мала і талант господині. Любила приймати гостей. Любила готувати, як справжня українка, випробовуючи нові рецепти страв. Її щедрості та любові вистачало не лише на своїх онуків Сашка й Катрусю, на Толю і Валеру, Артема й Даню, а й двоюрідні з Варви та Тернополя любили літувати свої канікули у бабусі Катерини.

Відтепер Катерина Степанівна житиме в їхніх душах, серцях, думках. Її ім’я житиме вічно в країні спогадів, у країні пам’яті дітей, онуків, рідних, близьких.

Я вже не вітаю свою подругу з добрим ранком чи днем, проходячи повз двір, але щоразу це згадую і подумки кланяюся її світлому образу… Й жалкую.

Зірка матері світить денною зорею, осяваючи шляхи добра і правди. І сяятиме, доки житиме пам’ять, доки битимуться серця.

Відпалала пишна квітка, відцвіла. Пелюстками-метеликами полетіла в Ірій, але зірка матері сіяла і сіяє, посилаючи промені незгасної й всеосяжної любові з далеких світів і галактик. І ніщо не в змозі загасити ні ту любов, ні зорю!