ДИВА ТРАПЛЯЮТЬСЯ…

– Пані, мені зовсім не смішно, заберіть свого пса, щоб я міг зійти на землю і хоч якось зігріти своє грішне тіло, – благально мовив чоловік з дерева.

– А ви взагалі як туди потрапили? – витираючи сльози від сміху, запитала жінка.

– Помилився адресою, а коли зрозумів, уже було пізно, бо з'явився ваш вовкодав. І ось я тут. Пані, я вас прошу, заберіть пса і відпустіть мене.

– Ой, пробачте, я зараз.

Катерина швидко прив'язала собаку.

– Може, вам драбину подати?

– Та ні я впораюсь. Не вперше, – мовив чоловік і хвацько спус­тився по дереві вниз.

– Катерина, – мовила жінка, простягаючи руку незна­йомцеві.

Перед нею стояв високий чорнявий чоловік, можливо, ледь старший від Катерини.

– Миколай, – відповів нічний гість, простягнувши синю від холоду руку.

Іншою прикривав подерті штани.

– Жартуєте?

– Та ні. Мене справді Миколою звати. – І обоє засміялися.

– Дякую, що врятували, мені вже час. Хоча я вже й так усюди спізнився.

– А знаєте що, випиймо гарячого чаю, бо ви вже сині від холоду, – несподівано сама для себе мовила жінка. – Та й не підете ви, перепрошую, з голою дупою.

Микола підніс свою торбу, з якою ще не встиг поквитатися Рокі, і вони обоє попрямували до будинку.

Поки Катерина заварювала чай, Микола розповів, що на прохання друга мав привітати його знайомих зі святом Миколая і вручити подарунки, друг щось наплутав з номерами будинків, а далі Катерина вже знає.

– Ось гарячий чай з медом. Вибачайте, до чаю нема нічого.

– У мене все з собою. Я ж усе-таки святий Миколай, – засміявся чоловік і дістав з мішка мандаринки, печиво та цукерки.

Вони пили гарячий чай, смакували солодкі мандаринки, шаруділи фантиками з-під цукерок і розмовляли про дитинство, про дива, про все на світі. Катерині здавалося, що вони знайомі давно-давно, просто чомусь ніяк не могли зустрітися.

– Пробачте, я викличу таксі, мені час, – першим оговтався Микола...

До будинку під’їхала машина.

– Ось і таксі... – мовив чоловік і попрямував до виходу.

– Я проведу... – Катерина пішла слідом.

Біля дверей Микола несподівано зупинився, ніжно взяв жінку за руку і тихо прошепотів:

– Знаєте, Катре, а я не шкодую, що помилився номером. – Усміхнувся і пішов у ніч, зачинивши за собою двері.

Катерина повернулася в кімнату, де так солодко пахло мандаринами і дивом, як у дитинстві...

Андрій зранку не приїхав, телефон не відповідав. Ближче до обіду чоловік усе ж таки з'явився на порозі будинку.

– Привіт! Що це? – запитав з порога.

– Що? – перепитала Катерина.

– Мандарини? У нас уперше за десять років запахло мандаринами. Невже сталося диво і до тебе прийшов Миколай? – єхидно зареготав чоловік.

– Прийшов... – загадково усміхнулася Катерина.

– Знаєш, Андрію, а дива трапляються. Головне – вірити.

Андрій якось ураз спохмурнів:

– Я знаю, Катре. Дива трапля­ються... У мене народилася донечка.

На якусь мить у кімнаті запанувала тиша. Першою заговорила Катерина:

– Андрію, а я рада за тебе... Я давно знала про твої походеньки... Врешті-решт, колись це мало статися...

Андрій був спантеличений такою поведінкою дружини. Він очікував на скандал... Чоловік швидко зібрав найпотрібніші речі й тихо мовив:

– Пробач... Усе інше заберу пізніше. Дім залишиться тобі... – і спішно вийшов з будинку.

Катерина жила далі. Дім – робота, робота – дім і самотні вечори біля каміна з горнятком гарячого чаю. Тишу одного такого вечорів порушив дзвінок у двері. На порозі стояв кур'єр з величезним букетом квітів і пакетом.

– Вам передача, розпишіться в отриманні.

Жінка швидко розписалася, зачинила двері та зайшла в кімнату. Розкрила пакет – і в хаті солодко запахло мандаринами і солодощами. Серед квітів Катерина знайшла листівку: «Катрусю, можна я буду ТВОЇМ Миколаєм? Подзвони мені...» і номер телефону.

У будинку пахло мандаринами, солодощами, як у дитинстві, і дивом. Катерина зручно вмостилася в кріслі біля каміна і набрала номер телефону...