ЕМІЛЬКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

23 лютого 11:07

555

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Ранкові промені прасували фіранки на вікнах. Іще не прокинулася спека. Голосно дзеленчав дзвін у костелі, сповіщаючи про час: було о пів на сьому. Бодько сонливо розплющив одне око, замружуючи друге, позіхнув, глянув на маму і шмигнув під коц.

Кінець червня зустрічав прохолодою. Троянди тихо хиталися за вікном на клумбі. Червоні, завбільшки з дві чоловічі долоні, смугасті, рожево-білі, пурпурові, помаранчеві, пудрові. Яких тут тільки не було! Чималий готель у передмісті Кракова.

Жінка років тридцяти спала на сусідньому ліжку. Марія, Маша, але тут її називали Марічкою за добру вдачу і привітність. Молода, з чіткими гарними рисами обличчя, смаглявою шкірою і карими очима. Сонце купалося в її довгих, розсипаних на подушці кучерях. Руки ковзнули накрохмаленою серветкою на тумбочці. Марічка завжди випереджала будильник. Вона дивилася на Бодька, потім переводила погляд на стіну, і неймовірне відчуття щему щоранку повертало у причину їхнього тут перебування. Її ранок починався з молитви. Стіна над ліжком плакала. «Завтра ми їдемо на нуль», – останнє повідомлення в телефоні. Синові малюнки – прапор України, сердечка, будинок, родина і пес Батон. Татова фотографія в пікселі (найбільша гордість Богдана). Вони приїхали з Нових Петрівців, що на Київщині. Чоловік Віктор від 2014 року служив в АТО, а із повномасштабним вторгненням став на захист Батьківщини, відправивши родину за кордон.

– Е-е, Бодибілдере, – наголошуючи, що він найсильніший, – синку, любий мій, час прокидатися, нумо на сніданок, – застеливши рудим коцом ліжко, Марічка швидко дістала сірі шорти і чисту футболку.

– Слухаюся, сер, – Бодя мав надзвичайне почуття гумору. – Мамо, можна я почищу зуби дорослою пастою?

– Нумо швидше! Звісно, можна, – відповіла мати, зачісуючи шовковисті локони у високу гульку. Руки щораз тягнулися до телефона, але вайбер мовчав. Мовчав третій день. Хлопчик вдивлявся у дзеркало у ванній кімнаті готелю. Чисто й охайно. Пахло шампунем і пастою.

– Ех-х… Пече! – просичав малий, аж сльози виступили на очах, але не припиняв чистити. Він був досить самостійним на свої сім років. Височенького зросту, з великими татовими сірими очима і чарівною усмішкою.

Вони рік жили в готелі. Сьогодні день народження пана Бартека, господаря, який із початком російсько-української війни прихистив Марічку та інших українців. Високий, елегантний, у рожевій сорочці, з легкою неголеністю, пан поважного віку цьогоріч святкував ювілей. Накритий стіл зі сніданком. У відчинене вікно долинали терпко-солодкі пахощі троянд. То були його творіння. Пан Бартек обожнював квіти і сад. Власноруч пильнував, доглядав, підрізав, кропив, пересаджував. Лунало «Сто лят», потім «Многая літа». А в куточку блискотіли зеленими листочками два саджанці магнолій – подарунок українців.

О пів на восьму невеличкий автобус, схожий на маршрутку, що прямує до Києва, з поважною пані та шкільним водієм забирав малюків із пристанку. Чемних і охайних, трохи наляканих, але звиклих. Українців-уходців. Бодько, Лесик і Дмитрик прямували до садочка. У готелі ставало тихо. Марічка часто допомагала в кухні. З дитинства працьовита, не могла всидіти на місці, бо мала трохи часу. Пан Бартек поважав її працю і навіть часто оплачував. Найсмачніші борщі та картоплю варила Марічка. Вареники і сирники в її виконанні пахли Україною. А ввечері падала з ніг від утоми. Набирала Віктора. Та він зрідка брав слухавку, бо вже пів року був у найгарячіших точках на Сході. Завжди сильний, стриманий і коханий. Вона дивилася на його фото і плакала, знімала зі стіни й цілувала, молилася, щоб Бог уберіг його, побратимів і повернув живими.

– Ма-а-амо, я вже прийшов, – величезний вулканчик на ймення Бодибілдер увірвався в готельну кухню. – Піду бавитися, там Емілька приїхала.

У кухні пахло Україною. Марічка смажила котлети, кипів компот. А в голові роїлася купа думок. Десь далеко на Сході України горіла земля. Хлопці та дівчата віддавали найдорожче – життя. Там був її Віктор. Яскраво-червоні полуниці під холодним струменем води нагадували рани. У скронях пекло. У вестибюлі були й інші біженці, які чекали найсмачніший обід. Бодя кинув свій плецак на крісло і чкурнув на вулицю. Віднедавна від імені Емілька його красиві сірі татові очиська ставали ще круглішими. Нічого не чув і не бачив. Емілька – дівчинка шести років, панська онучка, енергійна, самовпевнена, з командним голосом. Саме такі подобалися Богданові. За її прихильність конкурували двоє – Бодя і Лесик. Емілія частувала хлопців морозивом, колою, чипсами з маминого дозволу і з дядекової кишені, тобто з готельного бару. Діти разом ганяли на задньому дворі, каталися на роверах, грали в хова-лови, м’яча на плаці забав і просто малювали, сміялися, спілкувалися.

– Чешч, – пролунало на пів подвір’я. Довге світле волосся було заплетене у дві грубі коси. Легкий бірюзовий сарафан, до кольору очей, і рожеві сандалики. Хлопці миттю висипались надвір. Приїхала Емілька.

– Марійко, дуже смачно, в тебе золоті руки, ми наче в Україні побували, – лунало з усіх столів. Жінка шарілася, але їй було приємно. Марійчина порція вистигала неторкнута. Фіранки не рятували від спеки. Червоні троянди тулилися до стіни і тіні й чекали на вітерець. Марія чекала на повідомлення. Сонце піднялося у свою найвищу точку і несамовито пекло.

– Мамо, я вже поїв, – крикнув Бодя через усю їдальню. – Кепку взяв, – від сонця на його кирпатому носі почало сипати ластовиння. Щодень він ставав схожим на Віктора.

Годинник стрімко мотав час. Молода кухарка не помітила, як перевалило за четверту. Раптом із подвір’я донісся пронизливий крик сина. Бодько рідко плакав. Вона кинула рушник і вишмигнула на задній двір. Біля воріт сидів на дупі замурзаний і заплаканий Богдан, а поруч клопотала Емілька. Вона принесла кольорові пластирки і дбайливо клеїла їх на зчесані Бодькові коліна і нігті.

– Ай-й… Ах-х… – хлопець був надзвичайно терплячий, хоч цього разу впав сильно.

– Цо стало? – Марічка запитала ламаною польською, але цілком зрозумілою для дівчинки, й почала піднімати сина із землі. Вони разом допхалися до лавочки. Богдан був на роликах.

– Богдан єхал на рольках і ніе зденжил пшед брамон, а там стал самоход, – знервовано розповідала мала.

– Я ж тобі сотню разів казала, будь обережним, а якби під машину потрапив?! Навіть страшно подумати, – витирала піт із чола мати, піднімаючи з асфальту шолом.

– Вона мені життя врятувала, – хлипаючи мокрим носом, сказав хлопчина і подивився на маму.

– Дзенкуєми бардзо, Емілія, – усміхнулася Марічка і, взявши Бодибілдера попід руки, попрямувала до готелю. Бодько довго озирався, трохи присоромлений і зганьблений, адже не впоратися з керуванням було не в його стилі. Завжди на висоті, як тато. На велосипедах – найшвидший, на роликах – трюки, що хлопцям і не снилися, а ще малював завзято з величезною любов’ю до родини, до батька, до України. Він ненавидів росіянців так сильно, як любив Україну. Мріяв про зустріч із Зеленським, аби віддати йому метеорит (невеликий камінець, який знайшов на панському подвір’ї), щоб знищити всіх окупантів. Сьогодні був трішки не його день.

Мама дотирала останній посуд після вечері. Стомлена фізично і виснажена чеканням. «Це літо буде нашим», – після довгих, ніби вічних, трьох днів відписав Віктор. Живий.

– Отче наш, що єси на небесах, да святиться ім’я твоє, да буде воля твоя, як на небі, так і на землі… – шепотіла Марічка і тримала в руках іконку завбільшки з календарик, що захопила з дому. Слава Богу. І вони живі. Будинок у Вишгороді трохи зачепило під час бомбардувань, але там залишилися жити її батьки. Стіни плакали. Великі червоні троянди тішилися вечірньою прохолодою. Дзвін оголосив одинадцяту. Готель заснув. Не спав лиш малий Богдан. Він думав про Емільку. Як завтра садитимуть дерева, подаровані панові Бартеку на уродини, як сміятиметься його подружка, як він показуватиме нові трюки на велосипеді чи на роликах, і вони всі гуртом їстимуть морозиво.

Ранок іскрив променями на підвіконні. Віталися троянди. Усміхалося сонечко. Готель оживав. Марічка мала вихідний. Бодько почистив зуби дорослою пастою і довго копирсався біля столу.

– Мамо, – збентежено сказав малий, – хочеш, я тобі дещо покажу, а ти вгадаєш?

У маленьких рученятах був малюнок. Поле із квітами і двоє людей, які трималися за руки. Між ними було сердечко.

– Це тато і я? Але де ж ти? Як це ми без тебе? – видумувала Марічка і мило усміхалася.

– Це дівчинка. А знаєш, як її звуть? Спробуй вгадати, у нас така в садочку є, – аж підстрибував Богдан. Марія зробила розумний вигляд, адже не знала імен польських дівчаток у садочку, і почала вигадувати:

– Віолка? Марта? Лаура? – запас імен вичерпувався.

– Ем…ка, – вигукнув Бодя. – Моя рятівниця, – гордо вів далі. – Я її люблю, – так тихо, ніби троянди мали його підслухати. Марічка на декілька секунд випала з виміру. Вона пригадала зовсім юного Віктора. Їхні перші побачення й освідчення в коханні. Як же ж вона засумувала за ним. Мати міцно притиснула сина. Сьогодні діти садили магнолії.

Її вечір закінчувався молитвою. Блимнув телефон. Маленьке червоне сердечко від Віктора. Тонка рука ніжно торкнула голівку сина. Марія схилилася над вушком і прошепотіла: «Це літо стало нашим».

– Е-міль-ка, – Бодибілер солодко позіхнув і засміявся уві сні.

Він чекав їх на пероні. Її Віктор. У піксельній формі та берцях, трохи шкутильгаючи, з великим оберемком троянд. Червоних, розміром з дві чоловічі долоні, смугастих, рожево-білих, пурпурових, помаранчевих, пудрових. Яких тут тільки не було!

Ранкове сонце розчісувало рідними промінцями русяву голівку. Не було чути вибухів і сирен. За вікном чекав серпень. Перший серпень без війни. Хлопець мружив смагляве личко. Ліжко скрипнуло. Стрибнув Батон. Стіну в дитячій відремонтували. Підшита непофарбованим гіпсокартоном, як серце Бодька. На гвіздку висіла маленька фотографія. Він, Лесик, Дмитрик і Емілька, а поряд – два кущики магнолій, що їх подарували українці. Бодибілдер залишив там перше кохання. «Саджанці, певно, прижилися, треба нагадати мамі, нехай зателефонує».