ЕМІЛЬКА

Ранкові промені прасували фіранки на вікнах. Іще не прокинулася спека. Голосно дзеленчав дзвін у костелі, сповіщаючи про час: було о пів на сьому. Бодько сонливо розплющив одне око, замружуючи друге, позіхнув, глянув на маму і шмигнув під коц.

Кінець червня зустрічав прохолодою. Троянди тихо хиталися за вікном на клумбі. Червоні, завбільшки з дві чоловічі долоні, смугасті, рожево-білі, пурпурові, помаранчеві, пудрові. Яких тут тільки не було! Чималий готель у передмісті Кракова.

Жінка років тридцяти спала на сусідньому ліжку. Марія, Маша, але тут її називали Марічкою за доб­ру вдачу і привітність. Молода, з чіткими гарними рисами обличчя, смаглявою шкірою і карими очима. Сонце купалося в її довгих, розсипаних на подушці кучерях. Руки ковзнули накрохмаленою серветкою на тумбочці. Марічка завжди випереджала будильник. Вона дивилася на Бодька, потім переводила погляд на стіну, і неймовірне відчуття щему щоранку повертало у причину їх...