ДАРИНА

– У вас тут тихо, спокійно, затишно. А в нас зараз гамірно: син із нареченою, донька зі своїм хлопцем, ще й друзів запросять. Та ж нічого не скажеш: молоді. Коли й погуляти та поспілкуватися, як не в їхньому віці?!

То неквапливо вечеряли, після вечері заварила свіжий чай, порізала домашній кекс.

Чоловік із задоволенням їв, пив, спілкувався, говорив Дарині компліменти.

Пішов додому, коли вже стемніло. Дарина з лоджії дивилась, як сідає в автівку. На прощання помахав рукою. Серце болісно стислося: невже більше не побачить? Не може цього бути: він розповідав, що і живе, і працює неподалік. То, може, зустрінуться, хоча б випадково… Чекати довго не довелось. За тиждень красень-брюнет чекав її біля будинку.

– Вибачте, не міг стриматись… Так хотілося вас побачити ще… Розумію, що я вам нецікавий, нічого не можу запропо­нувати…

Дарині б подумати, а вона ж мліла від задоволення. Вона так давно сама, особисте життя якось не складається, а вже добряче за тридцять, то хоч трохи… хоч трохи не почуватися самотньою…

Цього вечора вони не лише вечеряли… Дарина була на сьомому небі: нарешті вона не сама. Одружений… Іще треба подивитися, що буде далі… Вона ж його до себе не тягнула, не заманювала, не приворожила. Він сам ходить до неї, каже, що вона чудова… Щоправда, чи не відразу додає, що дружини не залишить. Вони разом усе життя, двоє дорослих дітей, а він не хоче з ними псувати взає­мини.

Дарина відмовчувалась: іще рано, вона почекає… Коханий дійсно працював і жив неподалік. А ж Дарина так упадала біля нього, намагалася гарно пригостити, то чого ж відмовлятися… Коханий став приходити в обід не додому, а до Дарини, а вже ввечері… Крім того, як згодом з’ясувалося, коханий ще й полюбляв випити. То вдома дружина не наливала і сварила, а от Дарина… Ще й стала пити разом із ним. Вона вже знала, що в обід коханому має бути смажена курка, а ввечері пляшка… ну, і, звісно, добра закуска.

Так минав час. Дарину сварила мати, подруги.

– Скільки це триватиме… Він же одружений… Він із самого початку казав, що не залишить дружини, – повторювали жінки.

Та ж хіба Дарина кого слухала. Вона собі вбила в голову: «Буде мій і крапка!».

Одного дня у двері подзвонили. Дарина відчинила: на порозі незнайома жінка. Трохи повненька, проте доглянута, з великими сумними очима.

Дарина ніколи не бачила Людмили – дружини Валерія. Проте відразу здогадалася: вона. Скандалу не хотіла, то прочинила двері й запросила до квартири. Люда теж скандалу не хотіла, то була стримана, проте наполеглива: дайте нам спокій. У нас сім’я, діти.

Дарина відмовчувалась і розглядала жінку. Доглянута. Вихована. Гарна сукня. Дорогі прикраси. Дорогий гарний ма­нікюр.

Жінка пішла, а Дарина ще довго сиділа на кухні. Людмили вона не чула і не почула. Думала лише про Валерія та про себе.

Вона буде більш доглянутою, в неї буде багато гарного одягу та прикрас. Він іще оцінить її і буде з нею. Ще Дарина намагалася завагітніти. Та от із вагітністю не виходило (може, тому, що коханий завжди був нетверезий).

А ще ні в чому себе не стримував: як удома не було грошей, то не соромився брати їх у Дарини, до того ж став брати харчі з холодильника. Дружина Валерія приходила ще, а потім приходила з донькою, невісткою. Якщо Люда поводилася стримано, то донька й невістка у словах себе не стримували і не обмежували. Дарина все слухала мовчки.

І чому? Чому так поводитись розумній дорослій жінці? Наче сказилася. Не слухала нікого. А ще коханий завжди казав, що мріє про дачу, що він мріє про це чи не все життя, та статки не дозволяють. То Дарина стала доводити до ладу стару хату покійних дідуся й бабусі.

А на всі ж витребеньки коханого потрібні гроші, та де ж їх узяти? Залізла в державну кишеню… Усе казала собі: от вона розкрутиться і поверне гроші в касу… Та де там… Під час перевірки все й викрилось. Порушили кримінальну справу. Суд. Вирок. Реальний термін. Коханий? А його й близько не було. Жодного разу не відповів на листи (подруга Дарини йому приносила і передавала), жодного разу не телефонував, жодного разу не передав посилку. Коли подруга Дарини починала соромити його, то завжди відповідав: «Його гроші для сім’ї!».

Того часу Дарина не згадувала: сплакана мати, невістка, подруги, розгублений брат, спантеличені племінники. А вона… А вона в безтямі: як це могло з нею статися, наче мана… наче наврочили…

Коли повернулася, то знайомі не впізнавали: з неї залишилась половина, а ще сива та змарніла.

І хто б ви думали, з’явився до неї чи не перший? Звісно ж, коханий. У нього фінансові труднощі, то чи не має Дарина грошей? Йому ж без неї було так важко. Вислухала мовчки, скупо промовила, що грошей не має. То більше не приходив. А нащо? Грошей жінка ж не має, то не буде курки й усього іншого, пляшки, всього, до чого раніше встиг звикнути.

Дарина влаштувалася на роботу. Всю увагу відводить матері, племінникам. Улітку у вихідні їздить у село, упорядковує стару хату, сад, город. Допомагають мати, брат із невісткою.

Що буде далі? Життя покаже…

Валерія інколи бачить зі симпатичною руденькою жінкою, що живе неподалік (а нащо йому ходити далеко, це ж незручно). Жіночка тримає його за руку, всміхається. Запопадливо заглядає в очі, намагається притулитися. Валерій тримається поважно. Інколи поблажливо всміхається… Тоді жіночка розцвітає. Аякже: на неї звернули увагу! Що вже тут казати. Дарина завжди намагається пройти непомітно: нащо їй чуже життя. Вже навчена. Якось зустріла жінку в супермаркеті. Та купувала декілька пляшок алкоголю, курку. Дарина зітхнула: знайома історія. Не стрималась і підійшла: «Женіть його, пані. Нічого доброго з того не буде!» Жінка відсахнулась, подивилася вороже. Дарина швидко пішла собі. І досі не знає: правильно зробила чи ні. Кожен повинен жити власним розумом.