Жив-був Шрек, або Історія про те, що править світом

Його називали Шреком ще зі школи. Він був великим і незграбним, з приплющеним широким носом, маленькими очима та низьким лобом. Сергійком хлопчика кликала лише бабуня, тато ж, дізнавшись про те, як охрестили малого у школі, реготав до сліз і собі почав так кликати сина, а за ним і мама. 

Жили вони не гірше за інших, а матеріально певний час, можливо, навіть краще. Коли Шрек був іще зовсім малим, батько їздив на вахту до Сибіру, зароб­ляв дуже добре, але потім важко занедужав і покинув нафтові заробітки. Десь на самому денці Шрекової пам’яті ще залишались спогади про те, як колись давно, повертаючись після піврічної відсутності, батько привозив йому, тоді ще зовсім малому, іграшки, помаранчі та цукерки. Підкидав його догори, і хлопчина верещав від захоплення та страху. Потім усе змінилося.

Шрек іще був занадто малим, аби зрозуміти, чому так сталося. Це вже потім мати розповіла йому, як підкосило батька те, що через інфляцію пропали всі їхні заощадження, а через переохолодження та недугу він позбувся й чоловічої сили.

Сергійкові батьки були звичайними трударями, які звикли гарувати по вісім годин щодня, окрім вихідних. Чи то пак, вихідного, бо в суботу їхали в село до бабусі й копали, сапали, підгортали, косили цілісінький день. У неділю мама з бабусею йшли до церкви. Батько залишався вдома і мало не до обіду спав. Шрек до церкви теж не ходив, – спершу його не брали, бо він увесь час крутився, було нудно, хлопчик нічогісінько не розумів, а коли питав, то діставав ляпанця від мами, підрісши ж, уже й сам не хотів. Батько казав, що Бога немає, а якщо і є, то вже точно не в церкві, і що попи лихому служать. Щоправда, на плечі мав татуювання з розп’яттям.

У нього були й інші татуювання – на грудях, на руках, на спині й навіть на ногах. Коли батько роздягався, Шрек намагався кудись втекти з кімнати чи принаймні не дивитись на батька. Він боявся тих татуювань, і часами вони навіть приходили жахами в його сни. Втім, боявся батька і одягненого: той був скорий на розправу і його ремінь не раз гуляв по Шрековій спині і по тому місцю, що трохи нижче.

Іноді хлопцеві діставалось так, що декілька днів не міг сісти, тоді прогулював школу, переховуючись у занедбаному покинутому будинку неподалік дому. Ніколи нікому не скаржився. Соромився і боявся. Батько був жорстоким богом його світу, всесильним і немилосердним, якому беззастережно корились і мама, і бабуся. А отже, мав коритися і він – Шрек.

Єдиною живою істотою, до котрої Шрек відчував приязнь, був собака-бродяга, – хлопець назвав його Циганом. Пес жив у тому напіврозваленому будинку, де знайшов собі прихисток і Шрек. Хвостатого життя також не пестило – порване вухо та перебита лапа були яскравим свідченням того. Циган був доволі великим собакою і, коли гарчав та шкірив зуби, виглядав доволі грізним, але насправді був мирним і добрим псом.

Інколи він зникав невідомо куди на декілька днів, але зав­жди був на місці, коли Шрекові ставало зле. Не раз хлопець плакав, обійнявши кудлату шию, та виповідав Циганові свої жалі й біди, а той дивився на нього свої­ми добрими очима і злизував сльози, що котилися щоками. Шрек ділився з псом бутербродами, які давала до школи мама. А коли знав, що не буде у місті дов­ше, то цупив з дому і приносив Циганові їжу на декілька днів.

Усе змінилось в одну мить. Якось, вкотре прогулюючи школу, Шрек сидів у своїй схованці. Напередодні батько повернувся додому п’яним, побив маму і нахвалявся придушити ще й бабусю – «оту стару…, що народила таку хвойду», викрикував щось, що Шрек не його син, а байстрюк невідомо якого роду-племені. Мама плакала, божилась, що це неправда, але батько, схопивши хлопця за вухо, приволік його до люстра.

– Подивись на його пику і на мене, – верещав, бризкаючи слиною, – бачиш якусь схожість? А те, що на тебе цей гівнюк не схожий, я бачу щодня! Це руде тупе щеня просто не може бути моїм сином! Поки я у Сибіру горбатився, ти тут...

Він знову і знову бив матір, а потім почав рвати на ній одяг. Шрек не витримав і з усієї сили вдарив батька. А коли той обернувся розлючений і здивований, вперіщив іще раз, уже кріслом по спині. Після цього батько зовсім осатанів, дісталось добряче і мамі, і Шрекові. Та не це згадував Шрек, неуважно пестячи Цигана. Перед очима стояла картина вже цього ранку. Батько стогнав і проклинав усе на світі, а мати змазувала йому якоюсь маззю спину, всю у синцях. Саме тієї миті батько перестав бути Шрековим богом. Хлопець усвідомив: хоча світом і править сила, та на будь-яку силу знай­деться інша. І цей урок він доб­ре затямив, як і те, що теж здатний завдати болю і захищатись.

Батько помер за пів року – вдарило струмом на будові. На похороні Шрек не плакав, навпаки, він ледь стримувався, щоб не розреготатись. Тепер він був вільним. І знав, що світ належить сильним. Хлопець зі зневагою дивився на матір, яка щиро побивалася за небіжчиком. Ще недавно він думав, що любить цю жінку, але тепер усвідомив, що немає за що її любити. Так, вона народила його, але, крім життя, не дала більше нічогісінько.

Шрек змінювався на очах. Світ не любив його, і він відповідав взаємністю, але тепер уже не Шрек боявся світу, а світ починав боятись його. Майже увесь час хлопець проводив на спортмайданчику, згодом записався ще й у секцію карате. Однокласники вже не кпили з нього, хоча й далі називали Шреком. Із забитого вайлуватого хлопчини за рік Сергій перетворився на кремезного високого м’язистого юнака з кілким поглядом маленьких очиць. Він і далі навчався погано, але тепер уже ніхто з учителів не дозволяв собі підвищити на нього голос чи обізвати тупим, як не раз траплялось раніше. Його боялися. Достатньо було лише декілька разів добряче штовхнути кривдника, навіть не вдарити – просто штовхнути, і всі ці мудрагелі почали обходити його десятою дорогою.

Якось на тренуванні до нього підійшов молодик – коротко стрижений, у спортивному костюмі.

– Тренуєшся? – чи то запитав, чи ствердив. – Степанович тебе хвалить. Та я й сам не сліпий. Підзаробити хочеш? Я саме таких пацанів набираю, – незнайомець зробив паузу і, багатозначно глянувши на Шрека, реготнув, – в охоронну фірму. Надумаєш – телефонуй.

Він поплескав Шрека по плечі й тицьнув у руку візитівку.

– Усе законно, чуваче, не бійся.

Шрек зателефонував за вказаним номером уже наступного дня і прийняв пропозицію.

* * *

За рік він виїхав із міста, перебрався у столицю – бос оцінив таланти Шрека: не ставити зай­вих запитань, навіть не намагатись «в’їхати у ситуацію», але чітко і без зволікань виконувати накази. Робота Шрекові подобалась – декілька «наїздів» на боржників, трохи мордобою, участь у кількох вдалих рейдерських захопленнях тощо, гроші, відчуття безкарності, вищості. Незабаром спортивний костюм Шрек змінив на пристойний костюм і став одним з особистих охоронців шефа.

Кожен день життя підтверджував його істину – світ належить сильним, але він добре пам’ятав іще одну складову цього закону – на кожну силу знайдеться інша. Тому Шрек вибудовував собі тил – відкладав грошенята, намагався не влазити туди, куди не просять, але все помічав і навіть потроху збирав компромат на боса – про всяк випадок. Друзів не мав і не потребував. Його боялись, і цього Шрекові було достатньо.

Додому навідувався зрідка. Матір удруге вийшла заміж. Її новий чоловік був рудим, кремезним велетнем із маленькими очима. Він страшенно ніяковів, коли Шрек приїздив у гості, й навіть намагався налагодити такі-сякі стосунки. Втім, Шрек на зближення не йшов, а одного разу, коли обоє чоловіків випадково одночасно відбились у величезному люстрі в передпокої, зрозумів, що батько таки мав рацію, підозрюючи матір у зраді. Сергій зайшовся реготом, сміявся довго, наче божевільний. А потім, нічого не пояснюючи, назавжди залишив дім, точніше – помешкання, де минуло його «щасливе» дитинство. На дзвінки матері не відповідав, а тоді зовсім змінив номер.

* * *

До рідного міста Шрек приїхав лише за декілька років у справах. Тут мало що змінилось за його відсутності, здавалося, час зупинився. Ті ж тихі вулиці, старі будинк...