ЖИТТЄВІ ВИПРОБУВАННЯ

П’ять років працювала Ліда на будівництві, а потім за комсомольською путівкою поїхала на шахти Донбасу.

...Вони зустрілися в Донецьку. У цьому ж місті спалахнула їхня свіча кохання. Одружилися. Життя сімейне почали у пристосованій під житло кімнатці, де раніше господар утримував корову. Було в ній десь під стелею малесеньке віконечко та старе ліжко, на якому лежав солом’яний матрац, а під голову замість подушок клали одяг. Промінчики сонця ледь-ледь пробивалися до їхньої оселі.

– ...Коли отримали власну квартиру, я не могла повірити, що саме нам випало таке щастя. Підлогу в ній мила тоді тричі на день, а потім обдивлюся навкруги, візь­му в руки гітару і співаю, – згадує Лідія Миколаївна.

Обжилися, обставилися, Бог послав двох діток, сім’я отримала ще більшу квартиру. Підіймали на ноги доньку й сина і були дуже щасливими.

Тепер діти – то їхня гордість. Люда закінчила університет і працює керівником у банку. Син став військовим. Діти успадкували від батьків не лише найкращі риси характеру, а й любов до музики, до пісні.

Спілкуватися з Лідою Миколаївною і Андрієм Івановичем саме задоволення. Літа пережили зморшками їхні обличчя і на скронях в обох білий іній. А в душі не розгубили на довгому життєвому шляху ні доброти, ні любові одне до одного, ні поваги до тих, хто живе з ними поруч. Мабуть, за це й поважають їх у селі і двері їхньої оселі раз у раз рип та рип. То заходять по пораду, підтримку, по добре слово сільчани. І стали вони шанованими в селі людьми, мабуть, від того, що обоє випромінюють життєдайне тепло. Їхнє життя схоже на пісню, в якій ніхто ніколи не чув фальшивих нот.

Історія їхньої дочки

Вона співала лише до заміжжя. Сімейна жінка на багато років забула, що має від мами чудовий голос, не до співів їй було. Подруги запросили жінку у свій вокальний ансамбль. А нині вона вже співає в церковному хорі.

У село Люда приїхала 2007 року. Душевна, співчутлива, терпляча, скромна жінка заслужила повагу односельців. Вона гарно вишиває, вміє ремонтувати одяг, в’яже спицями, співає. Залишила свою престижну роботу і переїхала в село доглядати батьків.

Людмила мріяла стати вчителем, адже для неї взірцем була вчителька української мови. Але, не пройшовши у вищому навчальному закладі за конкурсом, дівчина пішла працювати на виробництво. За рік «перехворівши» вчительською професією, Людмила, дослухавшись батьківських порад, вступила до іншого донецького інституту, обравши економічний факультет. «Можливо, то й на краще, – ділиться спогадами Людмила Андріївна. – Зі своїм дипломом вчителя української мови важко було б улаштуватися на роботу».

Річ у тім, що життя кидало сім’ю військовослужбовця в різні куточки Радянського Союзу. Після закінчення другого курсу Люда вийшла заміж за військового – і вже решту років навчалася заочно. Доля звела її з хлопцем з того ж села, де народився тато. Обоє знали одне одного з дитинства, адже дівчина літні канікули проводила в дідуся та бабусі. Спочатку місцем проживання і роботи для сім’ї став Одеський військовий округ, потім Польща, де народилися два сини. За цей час Люда закінчила навчання. Далі чоловіка перевили в Гомельську область. Звідси було недалеко до чоловікових батьків, тому подружжя мало змогу щомісяця їх провідувати. На Забайкаллі Люда подарувала чоловікові донечку.

Не в скруті жили, проте до своїх батьків жінці їхати не вдавалося. Та й свою трикімнатну квартиру в новобудові змогли отримати лише тоді, коли працювали на Закарпатті.

Людмила і на Забайкаллі, і в Білорусі, і на Західній Україні працювала в банку. Навіть без переводу керівники установ бачили в жінці гарного фахівця й не відмовляли.

Тим часом батько Людмили Андріївни переїжджає на батьківщину. Мама не перечила. Обох підводило здоров’я.

Тато переніс інсульт. Мама доглядала, поки могла, але і в неї прогресував цукровий діабет, падав зір. Зробили операцію на одному оці, планували на осінь на другому, але стався інсульт. І мама стала зовсім прикута до ліжка. Батько вже тоді міг з допомогою палиці пересуватися кімнатою.

Людмилі не довелося вибирати, вона, розрахувавшись з роботи, приїхала до своїх батьків, чоловік – до своїх. Але доля мамі відміряла небагато, у 72 роки вона залишила цей світ. Батько зажурився. За три роки помер і він.

У Коломиї в їхній трикімнатній квартирі проживає син із сім’єю. Меншого сина ще малим забрала Десна. Вона довго горювала, перестала співати. Сімейне життя похитнулося, коли чоловік пішов на заслужений відпочинок. Постійні докори розбили їхні почуття. Кажуть, за доброго чоловіка жінка розцвітає, а її бутон так і не розкрився. Не було жіночого щастя змолоду – нема його і тепер.

Але Людмила Андріївна не розгубилася. За рік до приїзду в село вона навчилася вишивати гуцульські узори. Ось тепер і не полишає свого улюбленого заняття. Гаптує рушники, серветки, картини. Є в неї старенька швейна машинка, яка часто стає у пригоді сільчанам, котрі звертаються до майстрині. Не пропускає жінка служби Божої, співає в церковному хорі. З ранньої весни і до пізньої осені працює в себе на городі. У селі зустріла справжніх друзів, які не дають їй сумувати. І вона, маючи щиру вдачу, завжди, як може, допомагає воїнам.

...Не заростає стежина до могил батьків – Андрія Івановича та Лідії Миколаївни. А скільки квітів вона садить на могилах! І всі вони такі різні. Мама любила доглядати за рослинами й дочку навчила. Постоїть, поговорить, поплаче, попросить поради. І згадує мамині слова: Бог дає кожному стільки випробувань, скільки може подолати людина».

І вірить вона, що все у неї буде добре.