ЖИТТЄВІ ВИПРОБУВАННЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Надворі була зима. Вона накинула на землю білу пухку ковдру й мовби заснула. Та раптом сільську глибоку тишу розбудили ніжні-ніжні звуки пісенної мелодії. Що це? Звідки лине те диво, що, здається, торкається самого серденька? То передноворічної ночі мешканцям села дарували свою творчість сільські аматори.

На сцені – жінка з гітарою в руках. Вона перебирає струни, які видають чудо-мелодію. Її коротку зачіску пофарбувала в білий колір пустунка віхола.

У залі сидить немолодий чоловік, якого, здається, в ті хвилини ніщо у світі не цікавить, крім жінки на сцені... А хіба могло б бути інакше? Виступає ж його дружина, вірна й кохана життєва подруга, з якою вони і в скруту, і в радості були поруч, підтримуючи одне одного й розраджуючи більш ніж п’ятдесят років.

П’ятдесят літ – це пів століття. Ціла епопея подій. А для них – немов коротка мить.

Андрій Іванович народився в цьому селі, тут навчався, тут йому грів долоню перший зароблений карбованець.

У денній школі хлопцеві довго вчитися не довелося. Після закінчення чотирьох класів змушений був заробляти на кусень хліба, бо сім’я ледь-ледь зводила кінці з кінцями. Вдень працював на торфопідприємстві сусіднього села, а ввечері поспішав до вечірньої школи. Іноді й засинав на уроках, але вчителі, бачачи тягу підлітка до знань, не сварили. Навпаки, чим могли допомагали наполегливому учневі.

Кажуть, якщо чогось хочеш, обов’язково досягнеш. І це так. Хай як гнув хлопця тягар матеріальної скрути, як випробовувало життя, але він не здавався, впевнено йшов до мети.

Андрій Іванович здобув дві вищі освіти, пройшов шлях від робітника до керівника. Дове­лося працювати на Запорізькій АЕС, пізніше – на Донецькій ТЕС.

Лідія Миколаївна Шара щаслива у своєму шлюбі. Але поки життя не звело її з Андрієм Івановичем, доля була до неї немилостивою. Тільки-но дівчина з’явилася на світ, зозуля-мати, яка дала їй життя, відразу ж покинула. Маленьку крихітку обігрівали й годували працівники дитячого притулку. Та знайшлися милосердні добрі люди, вдочерили дитину і стали їй справжніми батьками. Тільки ж недовго знала Ліда, що таке справжня сім’я. Все зруйнувала страшна й жорстока дійсність, яку тепер звуть просто – сталінські репресії. І дотепер прийомна донька не знає, за яку ж провину забрали батька. Приїхав «чорний ворон», з нього вийшли якісь похмурі люди, зайшли до хати й повезли тата у невідомість. Забрали назавжди. Бо він для них – ворог народу. Мама цього не пережила. Дуже швидко заслабла й незабаром її поховали.

Ліда опинилася в інтернаті, і знову про неї піклувалися вихователі та вчителі. Після закінчення школи дівчину як круглу сироту скерували в ремісниче училище, де вона опанувала професію будівельника.

П’ять років працювала Ліда на будівництві, а потім за комсомольською путівкою поїхала на шахти Донбасу.

...Вони зустрілися в Донецьку. У цьому ж місті спалахнула їхня свіча кохання. Одружилися. Життя сімейне почали у пристосованій під житло кімнатці, де раніше господар утримував корову. Було в ній десь під стелею малесеньке віконечко та старе ліжко, на якому лежав солом’яний матрац, а під голову замість подушок клали одяг. Промінчики сонця ледь-ледь пробивалися до їхньої оселі.

– ...Коли отримали власну квартиру, я не могла повірити, що саме нам випало таке щастя. Підлогу в ній мила тоді тричі на день, а потім обдивлюся навкруги, візь­му в руки гітару і співаю, – згадує Лідія Миколаївна.

Обжилися, обставилися, Бог послав двох діток, сім’я отримала ще більшу квартиру. Підіймали на ноги доньку й сина і були дуже щасливими.

Тепер діти – то їхня гордість. Люда закінчила університет і працює керівником у банку. Син став військовим. Діти успадкували від батьків не лише найкращі риси характеру, а й любов до музики, до пісні.

Спілкуватися з Лідою Миколаївною і Андрієм Івановичем саме задоволення. Літа пережили зморшками їхні обличчя і на скронях в обох білий іній. А в душі не розгубили на довгому життєвому шляху ні доброти, ні любові одне до одного, ні поваги до тих, хто живе з ними поруч. Мабуть, за це й поважають їх у селі і двері їхньої оселі раз у раз рип та рип. То заходять по пораду, підтримку, по добре слово сільчани. І стали вони шанованими в селі людьми, мабуть, від того, що обоє випромінюють життєдайне тепло. Їхнє життя схоже на пісню, в якій ніхто ніколи не чув фальшивих нот.

Історія їхньої дочки

Вона співала лише до заміжжя. Сімейна жінка на багато років забула, що має від мами чудовий голос, не до співів їй було. Подруги запросили жінку у свій вокальний ансамбль. А нині вона вже співає в церковному хорі.

У село Люда приїхала 2007 року. Душевна, співчутлива, терпляча, скромна жінка заслужила повагу односельців. Вона гарно вишиває, вміє ремонтувати одяг, в’яже спицями, співає. Залишила свою пре...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!