МАЛЕНЬКА ВЕЛИКА ДІВЧИНКА

Галалай тоді піднявся страшенний – до Марії приїжджали всілякі служби. Страхали, що такі діти мають бути під спеціальним доглядом, що вона не впорається, що доньці потрібна специфічна освіта. Кричали, сварилися, лякали. Жінка слухала-слухала, а одного разу взяла за комір найголоснішу й найактивнішу тітку і майже винесла її за двері. Та репетувала вже надворі, матюкалася і погрожувала міліцією. Марія тоді подивилася на перелякану Зосю і сказала: «І чого оце вони тебе вчити збиралися? Матюків? Їх ти й сама навчишся». Так потихеньку від них відчепилися, дівчинка залишилася вдома. До дев’ятнадцяти років Зося навчилася читати по складах, трохи рахувати, прати свої речі й готувати сяку-таку їжу. Говорила поганенько, але голов­не, що говорила! Марія трохи заспокоїлася: раптом що, донька зможе прожити без неї. Але виявилося, що цих знань було замало.

Місцеві хлопці навіть не потикалися спілкуватися з дівчиною. Бо всі знали вдачу Марії, та й Зося, хоч мала вигляд дорослої, поводилась, як мале дитя. Треба бути останньою скотиною, щоб користатися її наївністю. Навіть п’яничка Микола, який регулярно потрапляв у відділок, жалів Зосю – вивертав засмальцьовані кишені, видобував звідти м’яку шоколадку, давав її дівчині та скрушно хитав головою. Всі знали, що Зося любить солодке. Всі знали, що Зосі чіпати не можна.

Тієї весни в селі сталася подія: почали будувати Будинок культури. Прислали бригаду чоловіків, поселили їх у шкільному спортзалі. Дівчина любила ходити дивитися, як вони працювали. Сяде навпроти будівельного майданчика, прямо на нагріту сонцем траву, рве жовті кульбабки, прикрашає собі коси. Усміхається до себе. І від того її широке личко ставало зовсім дитячим і світлим. Зосі було комфортно у своєму світі, там їй було все зрозуміле, безпечне.

Одного дня до неї підійшов чоловік, будівельник, уже дорослий кремезний дядько. Насипав у жменю цукерок, узяв за руку й повів за собою. Вона слухняно пішла. Знала, що дорослих треба слухатися… Дядько, виявився сволотою. Додому Зося прийшла перелякана і розгублена. Сіла на поріг і почала тремтячими руками безпорадно вибирати зів’ялі кульбабки, що заплуталися в косах. Вона нічого не сказала матері, а Марія, змучена після роботи, не звернула уваги, що донька якась не така.

Минуло декілька місяців, бригада будівельників виїхала. А селом поповзли чутки, що дівчина вагітна. Місцева фельдшерка Галина розповіла кумі, що до неї приходила Марія і радилася, як бути далі, що начебто аборт Зосі робити пізно, й небезпечно для здоров’я.

Восени Марія із Зосею зникли з села, їх не було близько року. Повернулися вони теж мовчки, наче нікуди й не виїжджали. Все було, як завжди, тільки Зося змінилася, майже не всміхалася, гляділа на людей спідлоба, а коли до неї озивалися, тікала. Лишень коли бачила немовля, зупинялася осторонь і дивилася, як зачарована, довгим стривожено-ніжним поглядом. Щось там відбувалося в її дитячій дорослій душі, щось незбагненне і болюче.

Після повернення стала Марія хворіти, мучилася з високим тиском. Фельдшерка вмовляла її лягти до лікарні, а та ніяк – казала: «Доньки самої не залишу». Але обіцянки не стримала. Одного ранку Зося не змогла розбудити матір, сіла поруч з її ліжком, на стільці, і так просиділа до вечора. Аж поки до хати зазирнула сусідка…

Що відчувала Зося на похороні, ніхто не знав. Вона не плакала, стояла і гойдалася з боку в бік. Наче сама себе заколисувала. Але плакали люди, коли дивилися на Зосю. Бо вся її постать, закутана в темну хустку, була уособленням чорної, невблаганної самотності. Коли дівчина повернулася додому, то підставила стілець до ліжка, поклала голову на мамину подушку і так сиділа до ранку. І хоча минуло десятки років, сусіди іноді знаходили її отак – сидячи коло Маріїного ліжка. Зося навчилася жити сама. Але насправді це була мала дитина, яка живе сама! Нікому й на гадку не спаде обійняти та погладити по голові дорослу тітку, правда ж…

Та якось до подвір’я жінки під’їхала автівка. З машини вийшли чоловік і жінка, попрямували до хати. Згодом чоловік вийшов на поріг, закурив, а його плечі почали здригатися від ридання. Потім він знову повернувся в дім. Це був син Зосі. Говорили, що він багато років шукав свою справжню матір, говорили, що був шокований, коли побачив її, говорили, що в нього вже своя сім’я і жив він в іншій країні… Багато чого говорили. Але Зосю забрали. І тепер вона не сама. Й навіть читає своїй маленькій онучці казки, по складах. А дівча її уважно слухає, горнеться, обій­має міцно рученятами і каже: «Моя буся…».