ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!

(Продовження)

Зачіпка

Назар увімкнув чайник. Чоловік увесь день був на холоді. Тож йому не завадить зараз велике горня міцного чорного чаю.

– Усе, перерва! Треба підзарядити внутрішній акумулятор, – гепнувся у крісло й за хвилину додав: – Якщо той алкаш таки вбив Жанну, то тіло не зміг би сам винести. Сусіди, всі, як один, запевнили, що Сашко від горілки не просихає. А в такому стані важко навіть себе тримати на ногах, не те щоб когось носити. Тож у підозрюваного був спільник. Зразки волосся і крові в будинку взяли, відбитки – теж. Незабаром картина вималюється.

Назар жадібно відсьорбнув чаю. Ковзнув очима на зосере­джено насуплену Владу, запитально підняв брови. Стажистка знизала плечима:

– Не дає мені спокою одна думка: якщо він скоїв злочин і заховав тіло, то чого не вимив кров і не викинув ножа? Та й ніхто із сусідів не чув ні шуму, ні крику. Якось це все докупи не тулиться.

– Згоден. Не тулиться. Та поки не маємо інших версій. Далі копатимемо.

Назар зиркнув у вікно. Ще якихось пів години – і сірі зимові сутінки загуснуть темрявою. Вулиці міста вже засяяли барвистими різдвяними вогниками. Із відчинених дверей кав’ярні навпроти лунав джаз. Назар, вбираючи солодкі звуки саксофона, вражено застиг… Аж раптом із музичної нірвани чоловіка висмикнув телефон.

– Є новини? – голос Мілани відчутно тремтів, ніби вона щойно плакала або планує це робити.

– На жаль, ні. Поки що… За вказаними адресами перевірили – і нічого. Щойно з’являться якісь звістки, повідомимо.

– Гаразд, – зітхнула Мілана, трохи помовчала, а тоді ледь чутно сказала: – Здається, за нашим будинком хтось стежить. Уже втретє за сьогодні бачила біля нас темного «Мерса». Так повільно їхав… І весь час відчуття, ніби мене переслідують. Годину тому біля паркану крутився якийсь мудак. Я не розгледіла обличчя, але поводився він дивно… Думаю, що це був чоловік тієї… ну, ви зрозуміли, про кого йдеться.

 – То не він, – Назар стомлено потер чоло.

– Звідки така впевненість?

– Пані Мілано, ви себе накручуєте! Випийте заспокійливого і відпочивайте. Усе буде добре!

– Мені б ваш оптимізм.

– Раптом що – телефонуйте. Маєте мій номер.

Назар поклав слухавку, глянув на колег і знизав плечима:

– А вона реально налякана… Може, відправити патрульних до будинку Бондаревича?

– Зараз поговорю із Жекою. Він сьогодні на чергуванні, то хай трохи покрутяться там, – Тарас погортав телефонну книгу і зручно вмостився у кріслі.

За вікном набурмосилась темрява. Певно, їй не подобалось радісне сяйво тихого провінційного містечка, що напередодні свят перетворилося на гамірний вулик.

Назар задумано мовив:

– Якщо за декілька днів не вийдемо на слід Віктора, доведеться залучати максимальну кількість фахівців та ЗМІ…

***

Назар приплентався додому після восьмої вечора. Доки в мікрохвильовій печі плавився сир на бутерах, перевдягнувся, закинув одяг у пральку й погодував кота.

Велике горня міцного чорного чаю не збадьорило. Навпаки, чоловіка ще більше потягнуло на сон. Отож Назар вирішив себе не мучити, вимкнув телевізор, навіть не додивившись вечірніх новин, і попхався в лазничку. Душ нашвидку. Ліжко… Голови не встиг донести Назар до подушки, як провалився у глибоку яму сну…

Схопився від пронизливого дзвінка.

– Дмитровичу, я вас розбудив? – бадьорим голосом поцікавився черговий.

– Ні, бляха! Який сон? Я о другій ночі бісером вишиваю.

Той пирхнув сміхом, але за мить уже серйозно мовив:

– Щойно зателефонували патрульні: єгер знайшов у лісі покинуте авто. У глушині, на старій дорозі, якою вже декілька десятиліть ніхто не користувався. Тачка застрягла в багнюці. За маркою, моделлю та за номерними знаками сходиться з автомобілем Бондаревича. Але сам власник зник. Навіть дверцят не зачинив і ключі залишив в авто.

– Сліди біля машини мають бути.

– У тому й біда, що три дні тому періщив дощ, який міг усе змити.

– Гаразд. На місці з’ясуємо.

Доки заварювалась кава, Назар набрав номер Тараса.

– За двадцять хвилин зустрінемось біля залізничного переїзду. Єгер нас проведе, бо я того лісу зовсім не знаю, – сказав напарникові.

– Окей! Не забудь термос із міцним чаєм. Ну, і щось пожерти…

Назар квапливо вдягнувся і вийшов із теплого дому в зимову ніч.

«Форд» невдоволено кашляв, отож завівся лише з четвертої спроби. Чоловік їхав порожніми вулицями й тихо заздрив власникам помешкань із темними вікнами: таланить людям – мають змогу виспатись.

***

Кремезний єгер міцно потиснув руки слідчим.

– Я перевіряв вовчі пастки. Цими днями в околицях сіл нишпорить нахабна зграя. Учора у фермера за ніч трьох овець роздерла. Готуємо облаву, бо це добром не скінчиться… Отже, перевіряючи пастки, я звернув на стару дорогу. Так і знайшов тачку. Повідомив у поліцію… Далі ви знаєте, – розповідав він.

– Далеко звідси?

– Трохи є… Хвилин сорок пішки. Але немає біди! Я вас своєю «Нивою» довезу. То такий дракон, що всюди проїде.

Хвилин за десять шалена хитавиця та підстрибування на ямах скінчились. Єгер попереду висвітлив фарами «Тойоту Ленд Крузер», що належала зниклому Бондаревичу. Неподалік чекали на слідчих патрульні, блимаючи запаленими цигарками.

– Коли Ярик буде? – Назар озирнувся на помічника.

– Сказав, що забере з роботи свою валізку, в яку збирає докази, й одразу приїде. Агов, друже! – Тарас гукнув до молодого патрульного. – Ми вже тут – самі. А ви зустріньте нашого криміналіста і проведіть його сюди. Ярик затримується, а сам він точно не втрапить у ці хащі.

– Без питань! – кивнув патрульний, і вони всі разом швидко попрямували вузькою дорогою, присвічуючи ліхтарем.

Назар повільно обійшов знайдене авто, зазирнув усередину. Шкіра на сидіннях сильно намокла від дощу. Салон був порожній, неначе перемитий.

– У багажному відділенні чисто, – Тарас підійшов, нахилився, щоб вийняти килимки. – Бляха! Тачка ніби щойно з автосалону. Тільки трохи піску від взуття залишилося.

– Саме це й дивує. Ні речей, ні документів на авто, ні якихось залишених дрібничок. Ще й сліди довкола змило дощем.

– Може, Ярик знайде якісь зачіпки?

– Хотілося б вірити…

Назар присів, щоб зазирнути під авто. І раптом помітив біля колеса з боку водія якесь кволе мерехтіння. Дістав із кишені складений ніж та обережно видлубав знахідку із замерзлої землі.

– Одну зачіпку ми вже маємо, – радісно повідомив Тарасові. – Залишилось тільки дізнатись, чия це річ…

Постріл у спину

Будинок Бондаревича приєм­но здивував класичним стилем і затишком. Усе просто і зі смаком. У каміні м’яко потріскував вогонь, отож простора вітальня одразу огорнула жаданим теплом, пахощами різдвяної ялинки та мандаринів на плетеній із лози тарілці, що яскравіли на журнальному столику біля крісла.

Мілана привітно усміхнулась, запитавши:

– Кави?

Назар мовчки кивнув.

За мить дівчина прийшла з тацею в руках. Поставила перед ним горня і великий шматок шоколадного пирога із сухофруктами та горіхами. Простір вітальні наповнився ароматом ванілі. Від Мілани чи від випічки – важко сказати…

– Дякую, що повідомили про авто, – господиня сіла у крісло навпроти.

Назар не міг відірвати очей від її вишуканої вроди… Поєднання елегантності та дикої сексуальності… Ні-ні! Тільки не це! Її вродливим обличчям раптом заструменіли сльози. Чоловік різко підхопився, підійшов упритул до крісла, співчутливо стиснув Мілану за плече:

– Ми його знайдемо…

Мілана звела на Назара блискучі очі, повільно підвелась і прошепотіла:

– Обіцяєте?

– Так.

Від близькості з нею, від її серцебиття, що зливалось із ритмом його серця, від магнетичного погляду земля в Назара тікала з-під ніг. Отож коли Мілана торкнулась його гіркуватих від кави губ солодким ванільним цілунком, відповів палкою взаємністю…

Чоловік отямився від наполегливого гучного звуку. Дідько! Різко відсторонився. Видихнув і дістав із кишені телефон.

– Дмитровичу! Ви вдома? – бадьорий голос стажистки душем змив із Назара палку пристрасть.

– Не зовсім, – промовив він, уникаючи відповіді. – Що сталося?

– Є новини. Приїздіть у відділок.

І короткі гудки. От мала інтриганка!

– Мушу їхати, – Назар озирнувся на Мілану. – Вибачте, я переступив межу дозволеного. Цілунок… Не подумайте погано, але це неправильно…

Її гарні очі наповнились холодним блиском. Дівчина підвелась. Гордовито випрос­талась:

– Не просіть пробачення. Мене теж трохи занесл...