ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!

– Коли Ярик буде? – Назар озирнувся на помічника.

– Сказав, що забере з роботи свою валізку, в яку збирає докази, й одразу приїде. Агов, друже! – Тарас гукнув до молодого патрульного. – Ми вже тут – самі. А ви зустріньте нашого криміналіста і проведіть його сюди. Ярик затримується, а сам він точно не втрапить у ці хащі.

– Без питань! – кивнув патрульний, і вони всі разом швидко попрямували вузькою дорогою, присвічуючи ліхтарем.

Назар повільно обійшов знайдене авто, зазирнув усередину. Шкіра на сидіннях сильно намокла від дощу. Салон був порожній, неначе перемитий.

– У багажному відділенні чисто, – Тарас підійшов, нахилився, щоб вийняти килимки. – Бляха! Тачка ніби щойно з автосалону. Тільки трохи піску від взуття залишилося.

– Саме це й дивує. Ні речей, ні документів на авто, ні якихось залишених дрібничок. Ще й сліди довкола змило дощем.

– Може, Ярик знайде якісь зачіпки?

– Хотілося б вірити…

Назар присів, щоб зазирнути під авто. І раптом помітив біля колеса з боку водія якесь кволе мерехтіння. Дістав із кишені складений ніж та обережно видлубав знахідку із замерзлої землі.

– Одну зачіпку ми вже маємо, – радісно повідомив Тарасові. – Залишилось тільки дізнатись, чия це річ…

Постріл у спину

Будинок Бондаревича приєм­но здивував класичним стилем і затишком. Усе просто і зі смаком. У каміні м’яко потріскував вогонь, отож простора вітальня одразу огорнула жаданим теплом, пахощами різдвяної ялинки та мандаринів на плетеній із лози тарілці, що яскравіли на журнальному столику біля крісла.

Мілана привітно усміхнулась, запитавши:

– Кави?

Назар мовчки кивнув.

За мить дівчина прийшла з тацею в руках. Поставила перед ним горня і великий шматок шоколадного пирога із сухофруктами та горіхами. Простір вітальні наповнився ароматом ванілі. Від Мілани чи від випічки – важко сказати…

– Дякую, що повідомили про авто, – господиня сіла у крісло навпроти.

Назар не міг відірвати очей від її вишуканої вроди… Поєднання елегантності та дикої сексуальності… Ні-ні! Тільки не це! Її вродливим обличчям раптом заструменіли сльози. Чоловік різко підхопився, підійшов упритул до крісла, співчутливо стиснув Мілану за плече:

– Ми його знайдемо…

Мілана звела на Назара блискучі очі, повільно підвелась і прошепотіла:

– Обіцяєте?

– Так.

Від близькості з нею, від її серцебиття, що зливалось із ритмом його серця, від магнетичного погляду земля в Назара тікала з-під ніг. Отож коли Мілана торкнулась його гіркуватих від кави губ солодким ванільним цілунком, відповів палкою взаємністю…

Чоловік отямився від наполегливого гучного звуку. Дідько! Різко відсторонився. Видихнув і дістав із кишені телефон.

– Дмитровичу! Ви вдома? – бадьорий голос стажистки душем змив із Назара палку пристрасть.

– Не зовсім, – промовив він, уникаючи відповіді. – Що сталося?

– Є новини. Приїздіть у відділок.

І короткі гудки. От мала інтриганка!

– Мушу їхати, – Назар озирнувся на Мілану. – Вибачте, я переступив межу дозволеного. Цілунок… Не подумайте погано, але це неправильно…

Її гарні очі наповнились холодним блиском. Дівчина підвелась. Гордовито випрос­талась:

– Не просіть пробачення. Мене теж трохи занесло. На все добре!

Назар мовчки кивнув. Поспіхом вийшов із будинку. Тишу зимового ранку сполохав оглушливий собачий лемент. Чоловік глянув на вольєр і подумки здригнувся: таким псам краще не траплятися на дорозі. Не залишать живого місця…

За пів години Назар уже був на роботі. Приніс із вулиці зимову свіжість і три порції глінтвейну в термосі, придбаному в ятці з різдвяними смаколиками. Почастував колег, хлюпнув собі в горня і спрагло ковтнув. Смакові рецептори вибухнули від різноманіття прянощів. І це нарешті перебило її ванільний запах, що досі млів на губах.

Влада говорила й говорила. Від потоку інформації в Назара розболілася голова… Він потер скроні холодними пальцями й задумано мовив:

– Отже, половина бізнесу мала дістатися Жанні.

– Так. Але документи ще не готові. Я все передивилась…

Тарас крутнув головою:

– Було б тобі, якби батько упіймав!

– А як по-іншому дізнатися? – засміялась Влада. – Службова таємниця. Тато нізащо б не розповів. Добре, що того дня мав зустріч із клієнтом. Його помічниці я сказала, щоб принесла обід.

– От брехуха!

– Чого це? Справді принесла. Деруни зі сметаною. Батько їх дуже любить…

Назар різко підвівся, одягнув куртку:

– Ти молодець! Гарно попрацювала. Допитай ще раз Сашка. Сьогодні буде адвокат?

– Так. Державний…

– Ну, інший йому й не світить. А я забіжу до Ярика – хочу глянути ще раз на знай­дену біля тачки сережку. Певно, треба навідатись до панни Бондаревич. Якщо цяцька належала Жанні, то Мілана має це знати…

***

Уже вдруге за сьогодні Назар тут непроханий гість. На диво, ворота були незамк­нені. Чоловік зайшов у двір. Вольєр для собак був порожнім. Дідько! Спиною прокотилася хвиля недоброго передчуття. Назар ковзнув рукою до кобури, клацнув застібкою і повільно піднявся на терасу.

У каміні дотлівала купка жару. Назар оглянув перший поверх, піднявся на другий. Гнітлива порожнеча… Де ж Мілана? Що, в біса, коїться в цій родині?

Слідчий швидко спустився на перший поверх. Раптом Назарову увагу привернула поличка над каміном, заставлена родинними світлинами. На одній із них Бондаревич обіймав доньку та кохану жінку. Жанну Назар одразу впізнав за тими фото, що бачив у її помешканні. Усі троє усміхались фотографові. Назар придивився до жіночих прикрас і закляк. Дістав із кишені телефон, збільшив фото знайденої сережки. А це вже цікаво! Швидко кинув у вайбер Тарасові два слова: «Сережка. Дім Бондаревича».

Вийшов із будинку й рушив до великого гаража на декілька автівок. За ним починався сад із мощеними бруківкою доріжками та затишною альтанкою. Біля гаража на снігу яскраво червоніла калюжа крові…

Назар дістав пістолет, зайшов у відчинені двері. Просто біля порога лежали застрелені собаки. Усе довкола захляпане кров’ю, неначе в забійному цеху. Бляха!

Чоловік обійшов трупи. З протилежного боку приміщення були ще одні двері. Назар потягнув за ручку. Тихий скрип – і в сутінках вималювались бетонні сходи, що вели в підвальне приміщення. Десь із глибини тьмяно жовтіло світло…

Назар затамував подих та повільно спустився. Його пальці заклякли на руків’ї пістолета. Що за хрінь?! Посеред обкладеної камінням пивниці, на громіздких стільцях сиділи міцно зв’язані Бондаревич та жінка із закривавленим обличчям.

– Пане Вікторе, я з поліції, – хрипко прошепотів Назар, коли той звів на нього затуманений болем погляд.

Слідчий нахилився, щоб розв’язати Бондаревичу ноги, та раптом його спину прошило пекельним болем. Назар судомно хапнув повітря ротом. Похитнувся. Упав. Крізь забрало сутінків чоловік устиг розгледіти вродливе обличчя й очі із вкрап­ленням бурштину. Тієї миті Назарові здалось, що вони забризкані кров’ю…

***

У палаті гостро пахло ліками і чимось приємним та свіжим… М-м-м! Назар розплющив очі. На столику стояв
глиняний кухлик із сосновою гілочкою, прикрашеною яскравими мандаринами. Поруч сиділа Влада.

– Привіт! – хрипко мовив.

Дівчина усміхнулась. А він подумав, що в неї милі ямочки на щоках. І як раніше цього не помітив?..

Двері різко відчинились. Приміщення наповнилось густим басом Тараса і Борисовича.

– Здоровий будь, козаче! Вилежуєш боки, коли роботи вище за маківку! – шеф потиснув Назарові руку. – Одужуй швидше!

– Завтра Різдво, – докинув Тарас. – Але не думай, що ми залишимо тебе без гостинців.

Назар змучено усміхнувся:

– Та я не проти… Краще скажіть, чи те стерво заарештували?

– Ми із Владою вчасно приїхали. Тепер Мілана сидить у слідчому ізоляторі. У викраденні й катуванні батька та його нареченої зізналась одразу.

– Навіщо Мілана це зробила?

– Крамниця в Італії збанкрутувала. Панночка напозичала силу-силенну грошви і втекла сюди. А вдома її очікувала несподіванка: батько вирішив не лише одружитися, а ще й зробити Жанну співвласницею бізнесу. Розніжена баблом мажорка ділитися не хотіла. Накачала татка транквілізаторами, заманила Жанну, вдарила її по голові й запроторила обох у погріб. До речі, Мілана досі не сказала, що планувала робити з ними далі – застрелити, як батькових собак, чи заморити голодом, – Тарас перевів подих. – Та це вже не так і важливо. Їй світить реальний термін ув’язнення. Років вісім, думаю.

– Чия тоді кров у квартирі Жанни, якщо майбутня пасербиця розбила їй голову у своєму гаражі?

– Та самої ж господині. Вона готувала обід, коли Мілана зателефонувала, сказала, що батькові стало погано, і попросила її приїхати. Жінка розхвилювалась і порізала собі палець. Отож Сашка випустили – він ні в чому не винен. А Влада ще й на роботу його прилаштувала до свого батька. Чувак має юридичну освіту, як виявилось…

– Як Бондаревич після всього почувається?

– Важко сказати. Рідна дочка хоче твоєї смерті – ворогові такого не побажаєш…

– Чудово, майоре! – втрутився Борисович. – Якби ти не знайшов тієї сережки і не дізнався, що то прикраса Мілани, справа зайшла б у глухий кут. Ну, Тарасе, нам уже час іти. Хай Назар відпочиває.

Коли палата знову загорнулась у тишу, Назар глянув на Владу.

– А ти чого не йдеш додому? – запитав. – Сьогодні ж Святвечір.

Стажистка зашарілась. Знизала плечима:

– Чекаю вашого запрошення на Різдво.

– Коли і куди? – оторопіло поцікавився Назар.

– У село. Хочу роздивитись хату, про яку ви так гарно розповідали.

– Але я ще довго не зможу сісти за кермо після поранення.

– Ну, ти ж одужаєш, – Влада різко перейшла на «ти». – Відсвяткуємо пізніше. Можемо навіть у березні… Це не проблема. – Дівчина повільно наблизила до нього обличчя, торкнулась теплим цілунком щоки і промовила: – Відпочивай. Завтра знову навідаюсь до тебе…

Назар провів її враженим пог­лядом до дверей. Нічого собі! Декілька днів тому не міг навіть уявити собі таких змін у житті. Отже, цьогорічні зимові свята точно не будуть нудними, як він собі думав.

Назар простягнув руку і торк­нувся кілкої хвої соснової гілочки. Життя прекрасне!..