ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!

– Дякую. Не відмовлюсь…

Назар почекав, доки вона втамує спрагу й переведе подих, тоді повів далі:

– Отже, наразі є два можливі місця перебування пана Віктора: у приятеля і в жінки… Якщо маєте їхні адреси, то скажіть, це допоможе слідству.

– Так. Авжеж! Записати чи продиктувати вам?

Посунув бланк, мовивши:

– Пишіть заяву про зникнення. Там і вкажете адреси друзів, родичів – усіх, у кого ваш батько ще може бути.

Мілана кивнула. Дістала зі сумки ручку. Назар, мов заворожений, дивився, як легко ковзає нею по паперу, ніби танцює. І ще це темно-русяве, із мідним відблиском пасмо волосся на щоці… Наче павутинка. Пульс Назара відчутно пришвидшився…

– Отже, упродовж тижня ваш батько не відповідав на дзвінки і жодного разу не з’являвся в мережі? – Назар хрипко поцікавився, коли Мілана закінчила писати.

– Так. Я вже не знаю, що думати… Телефонувала і до дядька Адама, і до Жанки… Не беруть слухавки. А що, якщо батька вже зовсім немає? Що, якщо колишній чоловік тієї мантелепи таки підстеріг його і…

– А з цього місця – докладніше, будь ласка, – Назар швидко розгорнув робочий записник і поклав диктофон. Зиркнув на стажистку. – Владо, прошу, не соромтеся: ось робочий стіл, починаймо працювати… Записуйте все, що вам здасться важливим для слідства.

Дівчина злегка зашарілась, дістала зі шкіряного портфеля свій ноутбук і мишкою шмигнула у крісло. Тарас хитро примружився, копирсаючись у бланках для протоколів, і змовницьки підморгнув Назарові.

Той знову зосередився на розмові з Міланою:

– Стверджуєте, Жанна має ревнивого колишнього?

– Так. Надсилав лист із погрозами, що поламає батькові ноги, якщо ще бодай раз побачить його із Жанкою. Я встигла прочитати, перш аніж тато вийшов зі своєї електронної скриньки. А коли сказала, щоб написав заяву в поліцію, лише засміявся. Мовляв, це лише порожні погрози. Тепер думаю, що батько недооцінив суперника…

Назар дивився, як Мілана нервово мне серветку своїми довгими пальцями з насичено-теракотовим манікюром. Обережно, аби не сполохати, накрив її пальці широкою долонею. Мілана здивовано збільшила очі. Притихла. Назар тихо повів далі:

– Тепер розповідайте все, що вам відомо про батька, про його роботу, про друзів, знайомих, захоплення, а також про те, чи мав він ворогів... Без поспіху і докладно.

Коли за пів години Мілана пішла, Назар відкинувся на спинку крісла й енергійно потер долоні:

– До справи! Тарасе, дізнайся, чи немає Бондаревича в лікарні, в морзі. І зареєструй заяву про зникнення. Після цього поїдь в офіс Віктора Бондаревича, поговори там із працівниками, із заступником, із бухгалтером. Розпитай усе, до того ж із подробицями.

– Ок! А ти куди нагострив лижі?

– Ми з Владою перевіримо все за вказаними адресами. Можливо, Бондаревич там.

– Це який Бондаревич? – поцікавилась стажистка.

– Ось цей, – Назар показав світлину, яку залишила Мілана.

– Власник мережі кав’ярень і торгового дому в центрі? Віктор Васильович? То я ж його знаю! Нещодавно приходив до мого татка в контору. Приємний чоловік. Читала в газетах статтю про нього: від 2014 року волонтерить і відправляє щомісяця вантажівки з провізією та одягом на фронт. Підприємців у місті багато, але не всі такі свідомі громадяни, як цей.

– У контору до тата? А батько ваш хто? – поцікавився Назар.

– Нотаріус.

– Он як? Кхм… Ну що ж… Вирушаймо! Час не стоїть на місці.

***

Вузький шлях звернув у масив із дачними забудовами. Тут були і просто земельні ділянки, і наділи з невеличкими будиночками, і двоповерхові оселі з височенними парканами й охороною. Усе залежало від рівня матеріальної спроможності власників. Окрім природи… Краєвид вражав досконалістю зимового пейзажу: обліплені тонкою сніжною павутинкою кущі та дерева стрімко збігали вниз, до дзеркального плеса тихої річки, в якій плавало сіре небо. Притоптані заморозками руді трави й опале листя скрижанілими скалками визирали з-під білого серпанку й чекали справжнього снігу, а не тих кволих пушинок, що скупенько пролітали у вистудженому повітрі.

Назар краєм ока підглядав за виразом обличчя стажистки. Як тільки їй вдається бути настільки спокійною і не виказувати емоцій? Наче сувій єгипетського папірусу: не зрозуміло, що там написано!

– Звідки така впевненість, що друг зниклого постійно тут мешкає? – запитала Влада, не відриваючи погляду від пейзажів за вік­ном його старого буркотливого «Форда Фокуса». – То ж тепер не літо, аби на дачі поратись.

– Не роботою єдиною. Поряд – річка, а за пів кілометра звідси починається ліс. Справжній рай для тих, хто любить риболовлю й полювання.

– Терпіти не можу мисливців! – Владине високе чоло сердито насупилось. Нарешті – перша яскрава емоція за двадцять хвилин їхнього спільного перебування в автівці.

– Чому?

– Вони вбивці.

– А власники ферм, які вирощують овець чи свиней на м’ясо, також убивці?

– Основне слово – «вирощують»! І важко працюють. Мисливці ж приходять і беруть готове. Їх цікавить не їжа, а суто розвага. Психопати грьобані!

Назар засміявся. Похитав головою.

– Аргументовано. Навіть не посперечаєшся, – підсумував.

Навігатор сповістив, що вони майже приїхали. Дорога стрімко повернула праворуч, вперлась у дощатий паркан. На воротах висіла табличка з попередженням про злого собаку.

 – Це тут, – Назар заглушив двигун, вийшов з автівки й наблизився до воріт.

– Агов! Є хтось удома?! – погримав кулаком по кованій металевій хвіртці.

У відповідь залунав скажений гавкіт собаки. Лише за декілька хвилин – чоловічий голос:

– Бонде! Сидіти! Хто там?

– Поліція!

Маленьке віконце на воротах відчинилось. На слідчих витріщилась пара темних очей за товстими скельцями окулярів.

– Адам Давидович Ретьман? – Назар підніс своє посвідчення максимально близько до віконця. – Ми зі слідчого відділку…

– Не тицяйте мені в очі! – чоловік сердито зморщив гачкуватого носа. – З якого переляку я вам здався?

– Пане Адаме, – раптом утрутилась Влада, – ми тут у справі про зникнення вашого друга Віктора Бондаревича. Його донька сьогодні написала заяву в поліцію.

– Вітьок зник? Трясця!!! – віконце вмить зачинилось, натомість розчахнулась навстіж хвіртка. – Чого ж ви одразу не сказали?

Чоловік зняв окуляри, потер пучками пальців повіки й важко видихнув. Звістка про приятеля його по-справжньому шокувала.

– Отже, пан Віктор не тут? – Назар пильним поглядом прой­шовся вікнами ошатного двоповерхового будинку.

– Авжеж, ні! Востаннє ми з ним бачились десь тижнів зо два тому.

– Вам щось відомо про стан справ у бізнесі Бондаревича? Можливо, він мав якісь проблеми чи ворогів?

– Не знаю. Про це ми ніколи не говорили. Та й не схоже, щоб Віктор був чимось пригнічений. Навпаки, життєрадісний і щасливий. Готувався до весілля…

– Чийого? Дочки?

– Свого, майоре! – Адам розсміявся. – Вітьок освідчився Жанні. Навіть із датою визначились – на День закоханих. Нічого грандіозного – мали бути лише найближчі родичі та друзі. Вітьок тішився, що донька приїхала.

– Мілана?

– Так. У Вітька лише одна дитина…

– Звідки приїхала? – Влада піднесла погляд від свого нотатника на рівень його очей.

– З Італії. Останні шість років Мілана там живе. Поїхала гостювати до тітки по материній лінії та залишилась. Зрідка навідує батька.

– Які в пана Віктора стосунки з донькою?

Адам знизав плечима:

– Нормальні, як у більшості! Хвалився, що Мілана має в Італії чималий заробіток. Навіть придбала собі двокімнатну квартиру на околиці Бруніко, за 60 кілометрів від Бельцано. Ну, є така провінція в Італії…

– Гаразд, – Назар махнув рукою, і Адам замовк. – Якщо пан Віктор зателефонує чи ви згадаєте якусь важливу інформацію, зв’яжіться з нами.

Назар простягнув Адамові візитівку. Потиснули одне одному руки, і Назар зі стажисткою вийшли з двору.

– Тепер – до Жанни? – запитала Влада.

Кивнув. Уже за кермом помітив, як жадібно Влада вдивляється в заміські краєвиди.

– Шукаєте знайомі обличчя? – запитав.

Дівчина засміялась:

– Та ні. Знайомих облич вистачає в місті. А тут кайф… Тиша і спокій. Знаєте, як я мрію хоча б день відпочити подалі від міської метушні?! Не раз пропонувала друзям, але ж вони постійно вигадують недолугі відмовки. Просто не хочуть – і все…

Назар зібгав між бровами зморшку. А тоді зовсім несподівано навіть для самого себе сказав:

– У рідному селі моєї матері стоїть порожняком бабина хата. Там – великий садок, погріб, заповнений ящиками з яблуками і грушками та домашнім вином. Ще дідовим, до речі… Звідси і їхати не далеко: за цим поворотом два кілометри – і щаслива гавань мого дитинства. До лісу рукою подати, поряд – річка… Можу дати пожити в цій хатині. Безкоштовно…

– Нічого собі! Оце вам поталанило! А в мене зовсім немає в селі родичів.

Влада замовкла. Заглибилась поглядом у краєвид. Назар подумав, що вона так нічого й не сказала щодо пропозиції. От він шльоцик! Такі красуні тусуються з мажорами, а не з майорами. І що він тільки собі думав? Ідіот…

Автівка підскочила на вибоїні, тож Назар міцніше стиснув пальцями затерте кермо й угвинтив очі в дорогу попереду…

Кров на паркеті

Назар зачинив дверцята авто й відповів на дзвінок:

– Що в тебе? Як це – нічого цікавого? Жодних зачіпок? Ділових поїздок теж не мало бути?.. Розмовляв із заступником? А з бухгалтером, охоронцями й іншими працівниками?.. Очманіти! Та ні! У друга його теж немає. Щойно під’їхали до будинку, де мешкає Жанна. Сподіваюсь, хоча б тут буде позитивний результат… До зв’язку!

Влада запитально звела брови. Назар сердито крутнув головою:

– Тарас каже: ніхто й нічого не знає, на роботі всі шоковані зникненням шефа. Ворогів він не мав, боргів – також, погроз від конкурентів не отримував. У бізнесових справах усе чудово, планували відкривати ще дві кав’ярні… Ну, якось так… Єдина надія на те, що Віктор у нареченої.

Назар підняв комір теплої куртки, щоб захиститись від кілкого вітру, і вони швидко почимчикували до будинку, що вивищувався над сусідніми п’ятиповерхівками й тішив око сучасним фасадом.

Із парадного вигулькнула жвава бабця. Вона уважно придивилась до незнайомців і зовсім несподівано вхопила Владу за рукав.

– Ви з поліції? – по-змовницьки примружила зіркі темні очі.

– Так, пані. Маєте якийсь клопіт? – стажистка зробила марну спробу звільнитись із полону її чіпких пальців.

Назар ледве стримував сміх.

– Я – ні… А от бідолашна Жанночка! Той вилупок Сашко ніяк не залишить її у спокої після розлучення. Щодня нипає довкола будинку, підстерігає Жанну. Сьогодні я на власні очі бачила, як він зайшов у квартиру! «Звідки ключі?» – запитую. Кажу, погукай мені Жанну! Сашко вилаявся, дихнув перегаром і пішов геть. Ледве на ногах трималося, падло таке! Думала в поліцію зателефонувати. Але ж не хочеться неприємностей із сусідкою. Раптом кудись поїхала, а колишнього попросила кота погодувати… Хоча це сумнівно. Раніше, коли їхала на відпочинок, завжди мені залишала ключі. А це вже декілька днів не чую і не бачу Жанни. Хоч би той алкаш їй нічого не заподіяв! То ви перевірите?

– Авжеж, перевіримо, пані! – Назар заспокійливо торкнувся її плеча. Бабця розквітла усміхом. – Не турбуйтеся…

Вона швидко закивала головою і ще швидше подріботіла до найближчої продуктової крамниці.

– Кумедна бабуня, – Влада провела її поглядом.

– Місцева місіс Марпл. Такі є в кожному будинку: все про всіх знають, усе чують і бачать. Корисні нам люди, насправді…

Слідчі бігцем піднялись на третій поверх, зупинились біля потрібних дверей. Назар натиснув ґудзик дзвінка. У відповідь – тиша. Ще раз… Знову нічого… Влада обережно потягнула за ручку.

– Не замкнено, – прошепотіла здивовано, коли двері плавно відчинились.

Назар стиснув пальцями кобуру.

– Агов! Є хтось удома? Поліція! – промовив.

Сірі сутінки коридору ворухнулись, спалахнули зелено-жовтими жаринами, і до слідчих вийшов кіт. Він голосно нявкнув, смикнув хвостом, розвернувся і знову пірнув у глиб помешкання.

– Що це? – обличчя Влади раптом зблідло та витягнулось від подиву. На паркеті виднілись чіткі відбитки котячих лап – темно-червоні, вже присохлі від давності…

– Схоже на кров, – Назар блискавично вихопив пістолет і майже безшумно зайшов у квартиру.

Просторе помешкання просяк­ло цигарковим димом та чимось пригорілим. Крізь ті виразні запахи вчувалась гнилизна, схожа на трупний сморід.

– Тут когось убили? – прошепотіла Влада, притискаючись плечем до стіни.

– Стій тут! – ледь чутно мовив Назар. – Далі я сам…

Крок за кроком перевірив усі три кімнати. Порожньо! Лише безлад усюди, неначе після пограбування: розкидані речі, висунуті шухляди, недопалки, побите горня посеред кімнати і велетенська пляма від кави на розкішному килимі молочної барви.

Раптом тиша здригнулась від крику Влади. Назар кинувся на звук.

Вона стояла в кухні, де на м’якому диванчику, в кутку, мирно хропів і пускав бульбашки слини якийсь волоцюга. А від кухонної раковини тягнулись почорнілі плями крові.

– Що тут, в біса, було? – голос стажистки вібрував страхом.

– Розбудимо цього чоловіка і запитаємо в нього, – Назар грубо штовхнув сплячого у плече, вигукнувши: – Агов! Прокидайся!

Той смикнувся. Рука в подертому светрі важко зісковзнула з дивана на долівку. Від чоловіка тхнуло дешевим пійлом, немитим тілом та брудними речами. Влада гидливо зморщила носа, та все ж підступила ближче до чоловіка й нахилилась над ним.

– Прокидайтесь негайно! Поліція! – вигукнула.

На останньому слові чоловіка наче підкинуло, він різко сів та вибалушив каламутні очі на слідчих:

– Х-х-х-хто та-а-ак… гик!.. кі? Що вам треб… гик!.. ба?

– Кажу, з поліції ми! Слідчі. Ви – Олександр?

Він кивнув.

– Де Жанна? Нам потрібно з нею поговорити.

Назар схвально глянув на стажистку, та все ж вирішив узяти ініціативу у свої руки. Демонстративно дзвякнув кайданками:

– Не можу збагнути, якого тертого хріна ти ошиваєшся в чужій оселі. У кого взяв ключі від квартири? І чого в кухні кров?

Чоловік судомно хапнув повітря, затулив руками обличчя й хитнувся. З його грудей вирвався стогін:

– Кохав її… Любив більше за життя… І що з того? Знай­шла собі багатого і крутнула хвостом… Усі жінки однакові… Курви!!! – Олександра аж перекосило від люті.

– Не заливай! Що із Жанною? – Назар ледве стримувався. – Звідки той ніж у раковині? На ньому ж її кров – так? Ти тільки колишню прибрав чи й Віктора?! Швидко розповідай, бо часу мало. Мого терпіння теж.

Набрякле від постійного
пияцтва обличчя нервово засіпалось. Олександр заперечливо мотнув кучматою головою і виставив уперед руки, ніби відгороджуючись:

– Жанки вже тиждень немає. Звідки мені знати, чия це кров? Була вже тут, коли я прийшов. То що мені – прибирати? Не наймався! Я просто хотів трохи грошей у неї позичити. Прийшов, а двері незамкнені. Хіба не маю права в колишню квартиру зайти? Чи не знаю, в якій шафці бухло стоїть? Хай та сука далі шастає закордонами зі своїм хахалем, а я тут хоч трохи поживу по-людськи!

– Не заганяйся! Куди Жанна могла поїхати, якщо валіза на ліжку досі не зібрана і документи лежать на столі? – Назарові починав уриватися терпець. Слідчий рішуче ступив до волоцюги, клацнув сталевими браслетами довкола його брудних зап’ястків. – Поїхали з нами у відділок, трохи посидиш в ізоляторі, протверезієш. Може, твоя пам’ять освіжиться…

– Не маєте права! – хрипко верескнув Олександр. – Я нічого поганого не накоїв!

– Владо, зателефонуй Тарасові, попроси, щоб забрав цього безхатька. А я поки викличу оперативників і криміналістів. Потрібно речові докази зібрати, оглянути кожен куток і розпитати сусідів… Бо тим тесаком різали або м’ясо, або...

Дівчина скоса зиркнула на ніж у засохлій на білій керамічній поверхні крові. Уперше в житті Влада перебуває на місці злочину. Від цього все тіло отерпло. Дівчина пробувала навіть глибоко дихати, щоб опанувати емоції. Та поки це не дуже добре вдавалося. Мабуть, з’явиться з досвідом.

(Далі буде)