ЗГУБНА КРАСА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Тетяна КОМАР

24 січня 22:12

345

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Ти куди так поспішаєш? – запитав Микола, дивлячись на дружину, що збиралася.

– До матері, – зле буркнула.

– Тільки ж учора була.

– То, може, ще заборониш до неї ходити? – подивилася крижаним поглядом.

– Насте?

– Та чого тобі? – гримнула ще раз.

– Не ходи. Не треба.

Микола дивився на дружину, без злості чи ненависті, тільки біль читався в очах. Насті хотілося провалитися крізь землю, але ці роки нещасливого заміжжя забрали в неї останні сили. Жінка не хотіла й не могла більше жити з Миколою. Відчувала, що знає про її зради, а сказати прямо не може. Любить її, тому й терпить.

– Я йду до матері, сказала ж...

– Гаразд. Лише недовго, ніч надворі.

Як же сильно дратувала Настю в Миколі оця турбота. Знає ж, що не до матері, просить не йти, а тоді вдає, що нічого не сталося.

* * *

– Не можу більше, Грицю. Скільки ще маємо ховатися від людського ока? Біжімо кудись. Тут нам життя не буде.

– Мила моя, ще трішки зачекай. За місяць, може, два зможемо поїхати до моєї мами в село. – заспокоював жінку. – Більше нам ніхто на заваді не стане.

– Мені страшно. Микола знає, а отже...

– Заспокойся, Насте. Я все продумав.

– Грицю, я не зможу без тебе жити. Чуєш? Моє серце зупиниться водночас, якщо з тобою щось станеться, – сльози душили жінку.

– Що це ти вигадала таке? Нам іще дітей народжувати разом.

Настя горнулася до Григорія, насолоджуючись кожною секундою, бо знала, що крала чуже, яке належало колись їй. Вдихала на повні груди кохання, приймала любов Григорія, як подарунок долі, ніжилася в його обіймах... і байдуже, що буде завтра.

Весна прийшла на землю високими паводками й розмитими дорогами. Снігу за зиму насипало вдосталь, тож ніхто не дивувався, що річка біля села вийшла з берегів. Дітвора спостерігала за цим явищем з пагорбів, старі люди казали, що то до щедрого врожаю. І тільки Настю бентежила не річка, а той факт, що під серцем носила дитину Григорія. Бачила косі погляди жінок на фермі, перешіптування, розуміла, що всі знають про їхні зустрічі. Але вулицею йшла так, наче корону несла. Про себе думала, що лишилося ще трішки, ще зовсім трішечки, й вони поїдуть звідси далеко і назавжди.

– Грицю, а в нас буде дитина... – сказала коханому, боячись його реакції.

Григорій дивився на Настю, ніби на ікону, в його очах бриніли сльози.

– Немає більшого щастя, ніж діти від коханої жінки! Насте, я такий щасливий! Уже цього тижня поїдемо до матері на Черкащину. Я зібрав трохи грошей, на перший час вистачить. А там неодмінно знайду роботу... Як заживемо! Насте, ти моє світло, мій день. Той час, коли думав, що назавжди тебе втратив, був найгіршим... Ні, не так, чорним. Коли я уявляв, як до тебе тягне руки той... каліка, у мене вселявся диявол, і я пив... щоб не відчувати. Та зустріч посеред поля була невипадковою, дякую Богу за неї, що повернув мені тебе. В нас буде донька, така ж вродлива, як ти.

Настя плакала, боялася собі зізнатися, яка щаслива, цей час, що належав тільки їм, був найціннішим.

Ніч була важкою і наче липкою, Настя хотіла змити із себе той бруд, що прилипав. Увесь час крутилася в ліжку й кричала щось у сні. Кілька разів підіймалася, але руки Миколи вкладали її знову до постелі. Вона хотіла вирватися, втекти, та не могла. На ранок побачила біля себе лікарку, яка повідомила, що в неї гарячка. Втім, не це хвилювало жінку, чомусь вона ховала погляд, як і Микола, який крутився біля жінки, заварював чай, розтирав ноги й опускав очі.

– Що відбувається?

– Ти трішечки занедужала, може, ноги промочила.

Хвора жінка не те хотіла почути, на серці було так тяжко, відчувала щось недобре.

На вечір, коли Микола обходив худобу, перемагаючи біль у ногах, який посилився з настанням вологої погоди, до хати забігла Оксана, сестра Григорія. Щойно побачила гостю, Настя відчула, що тоне...

– Що з ним? – кинулася з постелі.

Чорна хустка на голові Оксани сказала більше за слова. Гостре лезо ножа застрягло в грудях Насті, не могла дихати, впала непритомна.

– Насте, отямся... Чуєш, що кажу?! Ніколи б до тебе не прийшла й не переступила порога твого дому, якби не біда, що ловила мого брата... й спіймала.

Настя чула голос Оксани ніби ехо, в голові шуміло, а тіло не слухалося.

– Григорія вбили, вчора пізно ввечері, – жінка заплакала. – Шукають винних. І прийдуть до твого Миколи. Чуєш? Насте? Якби я не знала, що в тобі б’ється серце дитини мого брата, я б першою вказала на вас. Що це твій чоловік звів зі світу Григорія за зраду твою. Але це неправда. Та й брат мені цього не пробачить, ніколи, навіть на тому світі. А сама ти пропадеш... Микола тобі потрібен. Хоч ти й не варта цього чоловіка.

Настя почала підійматися з ліжка, сорочка була наскрізь мокра, її лихоманило і трясло.

– Ти вся гориш, Насте. – Оксана тримала за руку хвору жінку.

– Микола цього не робив...

– Знаю. Але ніхто не розбиратиметься. Коли питатимуть, кажи, що вдома був Микола. Чуєш? Інакше посадять. А він не винен. Я переконана.

Оксана вже йшла до дверей, обернулася і побачила не жінку, через яку її брат втратив здоровий глузд, а беззахисну дівчинку, долею якої розпоряджалися інші.

– Він любив тебе понад усе на світі. Бережи себе... І дитину бережи.

* * *

Коли до Трохима Івановича дійшли чутки про зятя, який скочив у гречку, він озвірів. Єдина донька, втіха і надія, страждає через якогось невігласа, якого прийняли в родину, допомогли з роботою, вважали сином. Сам чоловік теж не без гріха, частенько в молодості ніжився в обіймах молодиць. Але тут інше – його донька страждає, всі за спиною перешіптуються.

І спершу чоловік мав намір вигнати зятя з дому, голим і босим, таким, як він прийшов до них. Та ситуація вийшла з-під контролю.

– Я люблю Настю і завжди любив. Бачить Бог, я не хотів образити Орисю. І синові допомагатиму. Але жити буду з Настею, – зізнався Григорій тестю сам.

– Ах ти чортів злидню! Грівся, коли тобі було погано, а тепер вирішив сина сиротою зробити? Я не дозволю мою доньку ображати. – Тесть звірів, очі палали ненавистю.

– Сина я не залишу, в нього є батько...

Григорій не встиг закінчити думку, Трохим Іванович штурхнув зятя в груди.

– Батько? Ти батько? Та ти доброго слова не вартий.

Зав’язалася бійка між чоловіками, свідками якої була тільки ніч. Незважаючи на свій вік, тесть був дужий і не поступався зятю в стусанах, мав важку руку. В пориві злості вхопив шмат арматури, що валявся у майстерні, й оглушив Григорія по голові. Цього виявилося достатньо, щоб чоловік упав на землю. У цей момент Трохим Іванович відчував тільки полегшення, тільки згодом зрозумів, що зять не дихає.

Далі все як у тумані... Викинув знаряддя вбивства в річку, що розлилася, пішов до кума, пити чарку, щоб були свідки. В душі палала ненависть, що переросла у страх – «А раптом хтось бачив?». Втім, потім сам себе заспокоював, що в Миколи є більші шанси сісти в тюрму, адже в нього був мотив.

У селі жаліли Орисю, бо лагідна та спокійна була вдачею. Ні, щоб трапився такий чоловік, як вона, совісний і щирий. А так загубила свою молодість за Григорієм. І наче ж спершу все було добре в родині, жили, будували дім, працювали. Та жінка відчувала, що чоловік живе за звичкою, не любить, грає в сім’ю, а думками завжди далеко. Розуміла, що щось у тих гарячих почуттях Григорія та Насті було від лукавого, скільком воно болю завдало...

Жінка до останнього не вірила, що її коханого Григорія більше немає. І байдуже Орисі на чутки, що гуляв з Настею, – любила до нестями свого чоловіка. Побивалася гірко, що жодне серце не могло не закраятися від її плачу.

– Годі, дочко, годі, син на тебе дивиться, – втішав батько дочку, яка напівлежала на холодному тілі Григорія в труні.

– Ой таточку, як же нам жити без нього? – голосила донька.

– Якось воно буде...

Про себе Трохим Іванович думав, що ліпше нехай донька вдова, ніж зять лишив би її та поїхав з коханкою.

До Миколи прийшли зранку, допитували, ставили багато запитань. І хоч Настя вже не почувалася хворою, лежала ніби нежива й відмовлялася навіть від їжі.

– Це все зводини людські. Нам нема чого з Григорієм ділити. У нього своя родина, в нас із Настею своя, – спокійно говорив Микола. – А коли людям нічого робити, плітки розпускають.

Настя чула кожне слово чоловіка і ще більше ненавиділа його. Але мовчала. Знала, що мати не прийме назад, та ще й з двома дітьми.

– І все ж, де ви були вчора пізно ввечері? – запитував молодий лейтенант.

– Вдома, шив чоботи.

Микола на покручених ногах повільно дійшов до свого столу, де лежала шкіра та дратва.

Міліціонер тільки зітхнув.

– Де вже йому Григорія вбити, коли він собі заледве раду дає, – сказав лейтенант до іншого правоохоронця й смачно затягся папіросою на вулиці.

– А дружина в нього відьма, гарна, очей не відвести. Така загуляти може... від нього, – підсумував міліціонер.

Хай там як, ні Трохима Івановича, ні Миколу до в’язниці не забрали. Не було достатньо фактів. Ну зрадив Григорій з дружиною Миколи. Але сам чоловік інвалід, заледве двором ходить. Де вже йому подужати такого, як покійний Грицько? На Трохима Івановича навіть думати не стали: шанована людина, комуніст. А кулаки збиті, бо щодня біля техніки лазить, до посівної готується.

Векла чула за спиною, як миють кістки дочці, й від тих слів її трясло немилосердно. Якби ж була неправда, очі могла видерти. А так... Вдавала, що нічого не знає. От коли, не доведи Боже, Микола вижене з дому, тоді... Найбільше жінка боялася злиднів. Відколи чоловік пішов на фронт і вона сама годувала дітей, усі її щоденні думки були про їжу. Завжди повторювала, що немає більшого страху, ніж голодні діти. І, може, збоку здавалося, що жінка безсердечна, таку вродливу доньку змусила вийти заміж за кривого Миколу, та Векла знала, що за ним не пропаде. Так і сталося. Шанував зять і Веклу, допомагав чим міг, навіть телицю дав на корову. А що таке корова для родини, в якій четверо дітей? Годувальниця. Покрівельників найняв, дах підладнав, щоб не протікав. Векла поважала Миколу, не тільки за те, що був небідний, а за вдачу, характер. І ось тепер думала, чого вартувало йому закривати очі на зради дружини...

Від звістки про загибель Григорія заспокоїлась. Немає Григорія – немає проблем.

Та як гірко вона помилялася...

У вересні, коли сонце звернуло на осінь, у Насті з Миколою народився син, назвали Олександром. Тільки лінивий не говорив, що Настя від Григорія народила. А Миколі байдуже, тішиться немовлям, цілує. Настя ходила ніби у воду опущена, в очі чоловікові подивитись не наважувалася. Та хіба ж він не зрозумів, що то не його дитина? Хіба не знав про зустрічі з Григорієм? Ані слова, ні півслова. Ненавидіти? Хотілося. Але вже не могла. Дивилася скоса на Миколу, проте з повагою, і навіть уявити не могла, яких зусиль вартувало це все чоловікові.

Тільки-но народила дитину, за кілька днів втекла... на цвинтар. Адже за всі місяці не була жодного разу на могилі Григорія. Вила, коси на голові рвала, губи кусала до крові...

– Вийди із сирої землі. Встань. Ти ж обіцяв мені, що будемо щасливі, разом... Я не хочу без тебе, Грицю. Не можу... Твій син назве батьком іншого. Якби земля розступилася, пішла б услід за тобою, не вагаючись... Навіщо ж ти мене залишив?

Додому повернулася ніби й не жива, очі попухли від сліз. А Микола до неї:

– Ходи поїж, худа, як тенетка.

Дивиться на чоловіка чортом, хоч має дякувати.

– Нічого, життя воно таке, Насте. Розсудить усіх, – утішає дружину.

– Ти божевільний? Я зраджувала тебе, сина народила від іншого, а ти мене втішаєш?

Микола в лиці змінився.

– Син – наш, твій і мій. А що було, давно минуло. В нас діти, – сказав як відрізав.

Тим часом малий Сашко підростав, ставав, як дві краплі води схожий на свого покійного батька. Настя ховала вологі очі, коли бачила на обличчі сина усмішку Григорія. І від того їй боліло ще більше.

Уже зовсім хлопці дорослі, до школи ходять. Микола, як і раніше, шив взуття, такі люди до нього приїздили замовляти, з району. Настя, тиха, спокійна, наче не живе, а доживає. Візьме котрогось із синів на руки, а вони вже пручаються, кричать, що дорослі. І так їй хочеться донечку народити, маленьку, крихітну, щоб спати поруч з нею, голубити, цілувати. Але... не від Миколи.

– Чого ти холодна, наче крига? – запитав Микола, якому й так нелегко було в житті, то ще й удома слова не скажи, завжди незадоволена дружина мокрим рядном накриє.

– Яка вже є, – відрубала байдуже.

– Насте, то коли вже я тобі такий огидний, кращого знайдеш! Тобі ж не вперше.

Слова Миколи вдарили боляче, але жінка була навіть рада, що чоловік промовив їх. Його показна жертовна любов тисла на неї, гризла, наче іржа.

– І знайду! Якщо ти так хочеш! – викрикнула Настя. – Все ж краще, ніж з тобою.

Сама себе ненавиділа за ці слова, адже хто-хто, а Микола їх не заслужив.

Якби в юності Настя знала, чим обернеться для неї її палке кохання, напевне, ніколи б не просилася в матері на леваду з дівчатами. Кожен крок і вчинок мав наслідок. Жінка знала це, як ніхто інший. Необережно сказане слово, випалене необдумано, в гніві, стало для неї точкою незворотності. Пообіцяла Миколі знайти коханця і знайшла. Спершу одного, потім іншого, а потім... забула рахувати. Не думала й не озиралася на вчинки, крутила чоловіками, зводила з розуму, не шкодувала дружин. Байдуже. Сліпо йшла шляхом розпусниці, тільки так заглушувала свої рани, які кровили – не змогла змиритися з утратою Григорія.

Дійшла до того, що жінки на роботі збиралися бити її, погрожували, бо, мабуть, не залишилося такого чоловіка, котрий би не був коханцем цієї жінки. А вона сміялася, гучно та з викликом, в обличчя жінок, які побивалися за своїми благовірними.

– Ну то розіпніть мене! Утопіть, покалічте. Мені однаково немає життя! – кричала в натовп жінок.

– Божевільна, – чула в спину.

Оксана, сестра покійного Григорія, перехопила Настю посеред вулиці, просила отямитися, адже й так уже дров наламала.

– Ти була згубою моєму братові. Скількох іще хочеш на той світ відправити? – плакала Оксана.

– Я Григорія любила, і він мене любив. Тільки вбила його не я. Може, й сама жити не хочу, топчу цей світ даремно тільки...

– Дурна ти, Насте. У тебе сини, чоловік такий, що горою стоїть. Чого тобі бракує? Немає Григорія більше і вже не буде. Не згадуй його імені після смерті й не кажи, що розпусту свою дієш через втрату кохання.

Настя ніби озвіріла, вхопила Оксану за сорочку на грудях і притягла до себе.

– Та я, коли хочеш знати, ладна вбити себе, хоч би на тому світі з ним бути. Що ти знаєш про кохання, яке тебе рве на частини, давить у грудях так, що сили немає навіть дихати? Я готова руками землю гребти, якби мені дали бодай один шанс, що я під нею знайду його. Я дихати без нього не можу. І не треба мені казати, що Орися його жінка, а я так... Ніхто. – Жінка театрально засміялася. – Чула і знаю, що за спиною кажуть. Але це я, я його кохана! Була й назавжди нею лишуся. А оце все: гульбища, коханці, – щоб самій собі спротивитися. Спробуй проживи моє життя, а тоді повчай.

Із силою штовхнула Оксану в груди, що та мало не впала.

– Мені б лише знати, хто Григорія позбавив життя... А там уже байдуже.

Оксана дивилася на Настю з острахом, розуміючи, що вона здатна на все.

– А коли я тобі скажу, хто це зробив, щось зміниться? – запитала сторожко.

Настя ніби озвіріла, підбігла до сестри Григорія і прошипіла:

– Кажи, коли знаєш. Я його зі світу зживу.

– Нічого ти йому не зробиш... Подейкують, що Трохим Іванович добряче напідпитку хвалився, наче недолугого зятя зі світу зжив, за свою доньку. – Оксана гірко заплакала. – Не дурій, Насте, в тебе сини, їм мати потрібна. Ви з Григорієм своєю безрозсудністю наламали дров. Але... живи тепер у пам’ять про нього, заради дітей...

Настя подивилася на Оксану, обійняла, як рідну. Так вони й стояли посеред вулиці, в кожної біль свій і один на двох.

* * *

– Батьку, а навчи мене так управлятися з деревом, – просив Андрій у тата, який останнім часом почав вирізати з дерева різні фігури.

– Обов’язково навчу, сину, якщо ти хочеш. І Сашка навчу, все, що вмію, передам вам, – усміхався Микола.

– Тату, а хто така повія? – запитав молодший син.

– Де ти слів таких нахапався? – відповів запитанням на запитання Микола.

– То, коли ми зі школи з Андрієм ішли, жінки біля колодязя казали, що пішли сини тієї повії. Це вони на маму так говорили?

Микола аж посірів від почутого, щось огидне і занадто солодке завоняло йому, наче ладаном.

– То ти, мабуть, не так почув, сину. Біжи води коням наноси, скоро з поля забирати. І овець зажени до хліва.

– Добре, тату. – Сашко чкурнув виконувати батькові настанови, вже забувши про запитання.

Тільки Микола сидів ніби кам’яний від слів сина. Авжеж, він знав, яка слава ходить селом про його дружину, також знав те, чому вона так робить – щоби втамувати біль, від втрати. Він давно змирився, що не потрібен їй, що вона ніколи не кохала його, закривав очі на ненависть у її погляді, шукав виправдання дружининим вчинкам, любив молодшого сина, може, більше за Андрія, знаючи, що не його кров у жилах тече. І коли мати благала залишити Настю, казав, що потрібен дітям, і вона без нього пропаде. Але навіщо ж синам така мати? Невже вона того не розуміла?!

Настя була одержимою помстою за коханого. Ще того вечора, коли почула від Оксани, що це тесть позбавив життя її Григорія, знала: зробить усе, лише б Трохим Іванович поніс покарання.

Микола недобре зиркав на дружину, але їй було не звикати, жили як кіт із собакою.

Єдиним правильним рішенням, як здавалося жінці, було заманити у свої тенета чоловіка. То й що, що немолодий, погляд он іще хтивий і лукавий. Два роки, як удівець, має ж повестися.

І таки домоглася свого, Трохим Іванович, почав шукати її очима й пожирати поглядом. Шукав привід зайти на телятню, голосніше, ніж завжди, говорити, привертаючи увагу.

«Ну-ну, голубе. Старий ти псе! Вирішив, що можеш чужим життям розпоряджатися?» – думала Настя, а сама ніби манила за собою.

Не знала, за яких обставин, але вірила, що позбавить життя людину, яка відібрала в неї Григорія. Жага помсти затьмарила жінці розум. І хоч вона розуміла, що нічого не зміниться, її ніби вело, божевільна, надокучлива думка не давала спокою.

Пізно ввечері Трохим Іванович перейняв жінку поміж силосних ям і з силою схопив за руку.

– Насте, а куди ти так поспішаєш? Не до свого кульгавого чоловіка? – защебетав соловейком до жінки.

– А куди ж? – вирішила грати жінка. – Ви щось хотіли, Трохиме Івановичу?

– Хотів! – чоловік із силою притис жінку до дерев’яної огорожі.

Настя дивилася на вбивцю Григорія, й кров пульсувала на її скронях. Оглянулася довкола, чи нікого поруч, дістала з кишені шило і встромила в груди Трохима Івановича. Вже давно носила із собою його, ним шив взуття Микола. Він шукає по всіх усюдах своє шило, а воно ось – із грудей стирчить...

– Думали, вам смерть Григорія з рук зійде? Вирішили людськими долями грати? – шипіла в очі чоловіка, який почав завалюватися.

– Сука... Це ти винна. Через тебе моя дочка... – і впав мертвий біля огорожі.

– Собаці собача смерть...

Додому не пішла, ноги понесли до греблі, де були перші зустрічі з коханим. Збирала в пам’яті по крупинці спогади, плакала, уявляла, яким могло бути їхнє спільне життя. Сиділа на греблі, дивилася на місяць... Знала, що дороги назад немає.

Зайшла до матері, поцілувала братів і сестер. Подивилася на батьківську хату, яка колись хилилася від бідноти, а зараз завдяки Миколі стала не така й убога.

– Все так, як ви хотіли, мамо, – сказала тихо.

– Ти чого вночі ходиш невідомо де? Йди до дітей! Біс вселився, точно.

Посміхнулася блаженно, пригорнула матір.

– Краще б ви мене, мамо, страшною народили, щоб Микола мені навіть не пара був. Щоб я не знала того кохання Григорія, що відібрало в мене останні сили, жити не можу без нього і не хочу...

Векла дивилася услід дочці, яка пішла вулицею, і десь глибоко в душі розуміла, що вона винна, загубила власну дочку. Але твердий характер і гарячий норов не давали визнати цей факт. Адже вона хотіла як краще.

Микола сидів ні живий ні мертвий, відколи вона повернулася вночі. Обмилася, поговорила із синами, цілувала й обіймала, ніби востаннє. Чоловік знав, неодмінно станеться щось неминуче.

– Прости мене, Миколо, за все прости. Що не була хорошою дружиною, ніколи не цінувала тебе й твою доброту. Вибач, що завдала тобі стільки болю. Дякую, що любиш нашого з Григорієм сина, як свого. Хлопчикам з тобою буде краще. І якби в житті так сталося, що я не знала того кохання, повір, я б могла стати для тебе гарною парою. Ти дуже добрий чоловік. Скільки в тобі нелюдського терпіння, щедрості й милосердя. Інший би вже вбив. А ти всі ці роки терпів, прощав.

– Любив... – мовив стиха.

– Скільки б дівчат хотіли бути на моєму місці, це правда. Таких, як ти, немає. Якщо зможеш колись пробачити, пробач.

Поклала голову в його долоні, плакала, цілувала.

– Подбай про синів.

– А ти? – видавив із себе запитання Микола крізь сльози.

– А я піду...

Лягла на ліжко... І більше не встала. Микола наступного ранку послав по лікаря старшого сина, а Настя лише раз очі розплющила і прошепотіла:

– Поховай біля Григорія, хоч на тому світі будемо поруч.

До наступного світанку жінка не дожила...

Поховали Настю за два дні, після гучного вбивства бригадира тракторної бригади.

* * *

Микола пережив свою першу і єдину дружину на цілих двадцять чотири роки. До кінця своїх днів згадував Настю з добротою та повагою, хоч не отримав від неї навіть крихти тепла за роки подружнього життя. Жодного разу Микола не дав приводу навіть думати, що він менше любить сина Насті та Григорія, ніж їхнього спільного з дружиною.

Прохання Насті виконав, поховав поруч з Григорієм. І хоч як усі відмовляли його цього не робити, не зміг не виконати останньої волі небіжчиці. Дітям же заповів поховати його за могилою матері, позаду.

– Я завжди був на другому місці. Там і залишуся.

Орися після смерті батька забрала сина й переїхала до матері Григорія в Черкаську область. У рідне село вона не повернулася, заміж більше не вийшла.

Оксана, сестра Григорія, доглядала могилку брата й частенько садила квіти біля хреста Насті. Завжди плакала, бо відчувала, що ці двоє загубили себе на цьому грішному світі. Але молилася, щоб хоч у Царстві Небесному вони зустрілися, якщо тут не судилося.

Векла після звинувачення дочки у вбивстві замовкла і до кінця життя більше не говорила. Одні казали, що то від переляку, інші – від того, що щось знає. Насправді мати Насті дала обітницю мовчання, щоб спокутувати гріхи свої. Відчувала, що її провина найбільша.

Сини Насті, Андрій та Сашко, виїхали із села у 80-х роках. Андрій став лікарем міської лікарні. Сашко – інженером заводу, у вільний час шив взуття. Про матір не любили згадувати, дуже поважали батька Миколу й завжди брали з нього приклад.

Про сліпе приречене кохання свідчать тільки три хрести на цвинтарі. Григорій і Настя поруч, ніби пара, а Микола позаду...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!