ЗГРАЯ НЕСВЯТОГО ЮРИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

04 серпня 20:38

568

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Сьогодення

Першими в селі зникли кури. Якось непомітно і швидко. Тоді ще й будинки вцілілі були, хай орки й заповзялись перетворити селище на філію пекла, гатячи по ньому з усього, що мали, вдень і вночі.

Сказано ж, дурні птахи, непристосовані. Спершу аж ніби раділи, квоктали, що нема кому забороняти їм порпатись у садках-городах. Хочеш – на ночівлю серед голого віття дерева влаштовуйся, хочеш – між розбитих стін будинків чи на посіченому уламками паркані. Хіба що обурено галасували на кожен вибух.

Та вчора квоктали, а сьогодні мов корова язиком злизала, лише білі та зозулясті пучки пір’я скрізь додались до великих куп сміття. Хоча й із коровами той... не стало кому лизати. Когось господині виганяли з хлівів, коли самі втікали, а тварини обурено мукали й не хотіли виходити в такий галасливий, поцяцькований спалахами і раптово ворожий світ. Когось забули, і вони довго билися в стіни, вкладаючи в мукання біль та зневіру. Найрозумніші загубилися в степу. Казали потім, що деяких тварин, змучених, з розбитими ратицями та із запалими боками, підібрали в інших селах, що подалі від фронту, де ще можна було якось жити.

Коти... Та хто їх розбере? Ніби якихось кошенят дітиська тягнули із собою на руках, як їх самих вивозили, незважаючи на крики батьків, що ті перелякані тварини останні речі зіпсують, «будеш у котячому сцянні ходити». Певно, хтось із котів зник-таки під завалами будинків, від уламків ворожого заліза чи в зубах псів. А от інші зникли, ледь збагнули, що мають сподіватися лише на себе. Мовби скинулись по одному з дев’яти своїх котячих життів і винайняли таємничого провідника, який доведе туди, де смерть не бере таку щедру данину з порядних звірів.

Псам було важче. Ні, дурнішими за котів вони не були, могли б урятуватись. Та надто довго старші пси навчали цуценят, що людям можна довіряти і вірністю можна купити допомогу, а рятуватись краще разом.

***

Юрко ще коли, на початку зими, знав: не доживе до весни – опиниться в пеклі, де чорти сунуть у котел для п’яниць. А як вірити пароху, ще й вічне похмілля буде, а налити нема кому.

А скажи ж ти: дочекався, глухо бухикаючи на ледь теплій печі, до кінця лютого. Кляв Таньку з близького кутка: та торік, як ряст топтали, вперлася, що не наллє чарки в борг, якщо Юра як порядний теж босоніж ряст не потопче й не попросить Бога діждатися, щоб новий ряст знову топтати.

От як Бог нещире бажання п’яниці почути міг? А почув, то живи й далі. Зате пекло вирвалось з-під землі й прийшло просто в село – і до винних, і до невинних.

Хто міг, утік машинами впродовж перших днів подалі від видимої смерті. Хто не мав змоги, зачаївся у льохах і підвалах. А Юра ховатись не став: як зустріти смерть, то краще не під завалами і швидше.

Бачив він, як сусіди від’їжджають. І вони його бачили, але відвернулись від нього. Звісно, витрачати місце на п’яницю, якому давно вголос бажали допитись до смерті, не стали.

І на свого пса не стали. Хоч і хвалились, що той пес – із розплідника, сторожовий, навчений, дорожчий, аніж пів десятка таких-от Юрків-п’яниць. Та й то сказати, пес вимахав із добре теля, засунеш такого в машину – без речей у нове життя тікати треба. Але могли б витратити декілька хвилин, відчинивши дверцята загону з міцної сітки, де та псятина жила. А той, дурний, навіть не гавкав, коли машина рвонула з місця, жалібно завищавши всіма колесами по підмерзлому асфальту. Дивився мовчки вслід, а потім приречено завив.

Юрко плюнув на ті ніжності, сунувся в будинок сусідів: не вигребли ж вони всі харчі й бухло з таким поспіхом? Але двері були міцно замкнені, так, ніби це могло врятувати від смерті чи хоч ворожих снарядів. То подався до своєї хати, що й війни не стала чекати, завалювалася потроху.

Уночі прилетіло. За іронією долі, саме в будинок сусідів, двоповерховий, доглянутий. Тож зранку Юрко, навіть не дочекавшись затишшя, вирушив розжитися харчами. Якби пес хоч гавкнув чи завив, то пройшов би повз: що йому, більше за добрих господарів треба? Але той мовчав, лежав непорушно, втупившись у розвалену стіну будинку, а з карих очей скочувались каламутні сльози.

І хто скаже, від чого краще на той світ піти – від уламка ракети, вогню чи від собачих зубів? Від усього гірше. То й відчинив Юрко ту загородку, ще й кинув перед носом тварині торбу із псячим кормом: у сусідів людської їжі знайшлося досить, щоб не голодним помирати, то чого псові гірше має бути?

А той дурень – сказано ж, породисте, дворові так до людей не липнуть, – за Юрком сунувся до його хати. Мовляв, не знаю, як воно, без людей виживати, то я тут, скраєчку, посторожу тебе. Це від кого, цікаво, сторожуватиме? Окупантів тут нема, просто селу не пощастило, що лінія фронту ледь не по околиці. А як стане гірше і прийдуть – ну, кулю зайву витратять спершу на пса, і добре, хоч відразу.

Та ганяти «друга» не став, нащо сили витрачати, мо, і так година остання перед смертю, то хоч п’яним її зустріне. Та де? Не жив добре, то й помирати не вийде, як захочеш. Скільки не вливав у себе дорогих напоїв, уже й погано стало, а впитися не вдалося: розум тверезий залишився.

***

Ніч минула. Хоч яка різниця, ніч чи день? Гухає, палає, зрідка голосить людськими голосами без розкладу. То й вирушив шукати звичної горілки чи самогону, щоб уже точно звалило. Здається, декілька хат наскрізь пройшов. Та й то сказати, як у стінах дірка чи й нема тієї стіни вже, то чого обходити, ноги бити?

У Таньки, тієї, з рястом благодійниці, як він і думав, був трилітровий слоїк перваку. А в Таньчиної сусідки – собака на шворці, ледь скавулить, чи від жаху, чи від того, що який день без води. А людей поруч катма – чи втекли, чи переїхали на дальній, ціліший куток, чи вже й перед святим Петром звітують, що були за життя не гіршими, ніж інші.

Юру точно до раю б не пустили. Але собаку відв’язав, до калюжі ближчої дотяг – вцідив би чистої води з колонки, та колонки не було, хай виживає як може. А тут збоку ще завивання відчайдушне: почуло чотирилапе нещастя, що людина поруч.

Хай йому, інші до чортів допиваються, а тут – до порятунку чужих псів. Пробував не рятувати, але оте виття не відступало, угвинчувалось у вуха, хіба вибухи на хвилину перекривали і знову. Так і швендяв селом, відв’язував псів, розрізав поворозки чи нашийники, якщо на ланцюгах були, відмахувався від тих, що бігали вільними, бо колишні хазяї таки сумління мали, але не знали, що з волею робити. Кидав їм щось із харчів, що можна було витягти із руїн кухонь і комор.

Ті, хто розумніший, ті шкірили зуби й відступали подалі: цей урятував, але ті, які господарями звалися, кинули. Краще від усіх людей подалі триматись. Але були такі, що збивалися у зграю й намагалися триматись неподалік рятівника.

Скільки тих «його» псів було – дрібних, великих, кошлатих і гладких, сірих та рудих, – він не рахував. Як і не знав, скільки й нащо блукав зруйнованим селом, інколи не впізнаючи знайомих колись вулиць. Чомусь засіло в голові, що смерть, певно, любить псів. І вже точно більше, ніж людей. Тож чекає, поки він виконає те, що має, потроху зціджуючи йому час з інших.

Про односельців Юра не думав, бо й вони не думали про нього: виживати легше самотою чи хоч подалі від божевільних. Але глухим і сліпим іще не став, незважаючи на постійний гуркіт. Відзначив, що час до часу в обстрілах з’являються перебої. Певно, наші тим гадам добре насипають.

А потім у селі з’явились волонтери – ще молоді, але якісь збляклі, мов порохом притрушені, наче не спали декілька діб, сяк-так харчувались і зі шкіри пнулись, аби когось урятувати. Привезли всякого-різного, потрібного людям. Спускалися в підвали. Вмовляли виїжджати їхнім транспортом. Чесно казали, що ризиковано, але більшість таки до міста дістається, дехто й далі їде. А тут що? Краще ж спробувати вирватись, аніж тут без варіантів померти.

Юра спершу й не став до них сунутись: чого ото заклопотаних людей відривати від порятунку інших? Потім подумав, що варто замовити в них корму для собак чи що, он питають же, що потрібно. Але, поки міркував, вони встигли поїхати.

А наступного дня приїхали фургоном: ненормальні, ще раз у пекло доброю волею сунутись, бо, бачте, місцеві про Юркову зграю розповіли, тож шкода комусь там, у місті, песиків стало. Тут он, людей не шкодують...

Чогось питали самого Юру, чи він не проти. Так, ніби він впреться і псів отих не віддасть. Той відмахнувся: треба, то рятуйте. Але тут чорний пес – великий, кошлатий, той, із якого Юркове рятівництво й почалося, – прибіг. Вчепився зубами в куртку, потягнув чоловіка за собою. Звісно, волонтери за ними, певні, що там треба бозна-кого рятувати.

Могли б не пертися всім скопом: сука, та, що Таньчиних сусідів, ощенилась у руїнах. Сказано ж, молоде-дурне, вперше матір’ю стала, то цуценятам кубло влаштувала, де тепліше і ганчірки якісь валяються. А тут від чергового вибуху балка якась посунулась. Завалити не звалило, але замурувало так, що сама не вибереться.

Ті молодики-волонтери прибацані взялися до порятунку, ризикуючи самі під балкою опинитись. А тут ще й уся зграя Юркова прибігла – пси стали, дивляться, хекають, скавучать, якби людьми були, то ще й із порадами б лізли, як краще рятувати.

Тож коли струсонуло всією вулицею, люди не відразу й збагнули, що й до чого, підіймаючись із землі і трясучи головами. А влучення було в «десятку». Так, ніби ворог чітко знав, як вицілити в той волонтерський фургон. На щастя, порожній: псів не встигли туди загнати, самі ж усі стали рятівниками.

Смерть укотре пройшла зовсім поруч. Постояла, послухала, як чоловіки намагаються зателефонувати до знайомих, які їх точно витягнуть, щойно сюди дістануться. І як люди, пересипаючи лайкою, дякували псам, що мимоволі відвели їх від вибуху.

Кістлява з косою мала повернутись по декого з цієї компанії зовсім скоро. Але не сьогодні. А тут ще й чорний кудлатий пес безгучно ошкірився до неї, намагаючись заступити людей. За ним, мов за ватажком, збивались у зграю інші собаки.

Світ таки остаточно перевернувся: посеред пекла, що його нелюди створили просто на землі, люди та пси від неї лише відмахуються. Бо поки живі, мають важливіші справи, ніж страх. Он їм іще цуценят із руїн витягати.