БОЯГУЗКА

Це прізвисько прилипло до Галини ще в дитинстві. У дитячому садочку вона завжди боялася медичних оглядів і уколів. Ховалася від них у кут­ках, поки її не знаходили виховательки і ледь не силоміць, намагаючись усіляко заспокоїти, приму­шували все ж зробити щеплення.

У школі Галина боялася виходити до дошки, бо їй завжди здавалося, що всі однокласники глузливо розглядають її ви­соку худорляву фігуру і потайки насміхаються з неї.

У старших класах дівчина була вже вищою за всіх учнів, враховуючи високих хлопців, і боялася вже не глузування зі свого баскетбольного зросту, а прищів, які постійно з’являлися на її обличчі в різних місцях.

Втім, за короткий час прищі зникли самі собою, і Галина, навчаючись у Харківському національному педагогічному університеті на вчительку фізкультури, почала боя­тися залицянь багатьох студентів, – залицялись до неї і високі хлопці, і ті сміливі пару­бки, що були нижчі зростом.

Згодом ця боязнь чомусь поширилась узагалі на всіх представників сильної половини людства, і Галина тривалий час не сходилася з жодним чоловіком. Хоча була приваб­ливою молодою жінкою зі спортивною фігурою, симпатичним обличчям і радісною усмішкою.

Але все ж таки природа взяла своє, і у 28 років Галина знайшла собі пару – теж високого і вродливого Степана. Вони почали жити разом, у приватній садибі чоловіка в селищі недалеко від Харкова, але і тоді Галина була вірна своєму боягузтву – офіційно не розписувалася зі Степаном, жили у цивільному шлюбі.

А той начебто і не переймався цим, лише іноді запитував:

– Ти все ще боїшся піти зі мною до РАЦСу?

І голосно сміявся, коли Галина боязко відповідала йому:

– Ну… почекаймо ще трохи… от народиться у нас дитинка, і, як усе буде добре, то й розпишемось.

– Та ти ж і народжувати боїшся, – сказав Степан із докором. – От уже два роки живемо разом, і ніяких дітей.

Галина почервоніла, притулила руки до свого живота і сказала, наче соромлячись свого нового стану:

– Вже пізно боятися… Я на четвертому місяці…

Але й після народження хлопчика, якого батьки назвали Сергійком, Галина ніяк не наважувалася на оформлення офіційного шлюбу зі Степаном. Зрештою, її побоювання були небезпідставними. Коли Сергійкові виповни­лося два роки, Степан показав себе з найгіршого боку: часто пиячив з друзями, приходив з роботи пізно, майже не відводив уваги ані Галині, ані синові. І вони незабаром тихо й мирно розійшлися, і Галина із синочком повернулася жити до батьків, у свою харківську квартиру.

Певний час Галина не шукала заміни Степанові, виховувала сина, віддаючи йому всю себе, присвячуючи весь вільний час. І Сергійко ріс здоровим та розвинутим хлопчиком, розумним, енергійним, кмітливим.

А коли йому виповнилося п’ять років, до Галини звернулася з неочікуваним запитанням її приятелька, 32-річна Марина, з якою вони познайомилися і потоваришували, ще коли Галина зі Степаном і маленьким Сергійком жили в селищі біля Харкова. Марина теж жила в тому селищі, і в неї, як і у Галини, не склалося особисте життя з чоловіком.

– Слухай, Галю, я от рік тому вигнала свого безпутного чоловіка, хай йому! – емоційно почала Марина. – Але хочу запитати тебе про Степана: чому ви розбіглися? Він такий вродливий, енергійний, на всі руки майстер. І начебто вже не заглядає у пляшку, спокійний, уважний.

Галина, придивившись до загадкового виразу обличчя подруги, до її великих чорних очей, які лукаво поблискували, відразу ж про все здогадалася.

– То він уже впадає за тобою? – спитала, сміючись. – І ти хочеш з ним зійтися?

– Ну, а чому б ні? Ми подобаємося одне одному і живемо в одному селищі, спільне господарство можемо вести тощо. І якщо ти не проти…

– Господи, та чому ж я маю бути проти? – поспішила відповісти Галина. – Забирай Степана собі. Якщо зможеш його приструнити, то хай вам Бог помагає. Бо я не змогла, а вдруге боротися з ним не хочу, – в одну річку двічі не увійти.

– Я думаю, що зможу його втримати в нормі, – впевнено сказала Марина. – Ти не змогла, бо завжди всього боїшся, вибач уже мені за цю відвертість. А я не боюсь, я сильна!

– От і добре, – підсумувала розмову Галина. – Згоди вам і любові.

Марина і Степан почали жити разом, за рік народилася у них донечка. А Галина виховувала сина, працювала в харківській школі вчителькою фізкультури і, як раніше, боялася нових залицяльників.

А їх вистачало: і неодружені вчителі, і сусіди в будинку. Та й батьки іноді нібито мимохіть пробували засватати Галині когось зі своїх знайомих і вільних чоловіків різного віку та соціального статусу. Але вона була неприступна.

– От нехай Сергійко трохи підросте, я стану старшою, тоді, можливо, і знайду собі нового супутника життя, – спокійно відповідала Галина на всі спроби рідних і друзів знайти їй начебто гідну пару.

Й коли нарешті син підріс і пішов до школи, Галина познайомилася з гарним і добрим чоловіком-ровесником – високим, симпатичним інженером великого харківського машинобудівного підприємства. Його звали Богдан Микитович, він був родом із Львівщини і говорив суто українською мовою, на відміну від Галини та її батьків, які були російськомовними. І спочатку це не давало їм остаточно зблизитися й облаштувати спільне життя.

– Ну-от скажи мені, чому ти боїшся спілкуватися українською мовою? – доброзичливо запитував у Галини Богдан Микитович. – Ти ж розумничка, з вищою освітою, працюєш у школі. Невже і там з учнями розмовляєш ро­сійською?

Галина сором’язливо червоніла, відповідала, виправдо­вуючись:

– Розумієш, Богдане, я ж не вчитель словесності, не філолог, не історик. Я – фізкультурниця. І наші учні здебільшого теж російськомовні. Звісно, що іноді, для проформи, я говорю короткі та прості фрази українською. Але в розмовах із дітьми та їхніми батьками ми зазвичай послуговуємося російською.

– Погане у вас це правило! – сердився Богдан. – В українській державі мова має бути українська. Хіба це не зрозуміло? Ти ж можеш, я чув іноді твої українські вислови, спробуй і з дітьми говорити українською, це дуже важливо, розумієш?

Галина зітхнула якось сумно і наче приречено, трохи помовчала і відповіла:

– Я все розумію, Богдане, але… Боюсь я! Боюсь бути білою вороною серед майже всіх російськомовних вчителів і учнів. І ще боюся, що неправильно говоритиму українською, а це лиш насмішить колег і дітей.

Богдан несміливо, але все ж обійняв за плечі жінку і сказав їй лагідно:

– Не бійся, Галиночко. Принаймні зі мною. Я не сміятимусь. А навпаки, допомагатиму тобі, виправлятиму неточності в мові, і дуже скоро все буде гаразд! І Сергійка теж заохотимо до української, діти взагалі мову вчать дуже швидко й легко.

Галина усміхнулася і вдячно погодилася:

– Гаразд, спробую не боятися.

Але активному використанню української мови у спілкуванні з Богданом, а у школі й поготів завадила велика війна з агресивним і божевільним північним сусідом. Харків часто бомбардували російські ракети, місто зазнавало руйнувань, були людські жертви і постраждалі. Й батьки Галини наполегливо наказували їй евакуюватися разом із сином.

– Доню, ти ж сама бачиш, що коїться! – у відчаї казали. – І невідомо, чим це все закінчиться. Тікайте разом із Сергійком, подалі, на захід, краще в Європу. Ми собі не пробачимо, якщо, не дай боже, з вами щось тут станеться. Не пробачимо, якщо не зможемо переконати тебе терміново виїхати з Харкова.

– А як же ви? – зі сльозами на очах запитувала Галина, притискаючи до себе сина, який став серйозним і невеселим.

– А що ми… Ми вже своє пожили, та й не хочемо залишати квартиру. Щоб мародери тут хазяйнували? Ні, житимемо тут, сподіваємося, що все обійдеться, – відповів тато Галини.

Й вона після цієї відповіді ще дужче розплакалась, і в Сергійка з’явилися сльози на щоках.

– А раптом росіяни займуть Харків? – запитала, майже ридаючи, Галина. – Як же ви тут будете в окупації?

Тато усміхнувся, притиснув до себе доньку і внука й сказав заспокійливо:

– Не хвилюйтеся за нас, усе буде добре. А навіть якщо й увій­дуть вони сюди, то що? Вони говорять російською, ми теж, якось порозуміємося.

За декілька днів Галина і Сергійко скористалися евакуаційним потягом, який привіз їх до Львова. Звідти відразу із сотнями українських біженців перебра­лися до Польщі. І вже там волонтери допомогли їм поселитися у двоповерховому будинку одинокого поляка, 45-річного кремезного Янека, який працював на великому підприємстві з виробництва харчових продуктів.

Янек рік тому розлучився з дружиною, жив сам, дітей не мав, і Галина майже з перших днів перебування у нього відчула, що подобається чоловікові. А він і до Сергійка ставився дуже лагідно, майже як до рідного сина. Хлопчик незабаром пішов у польську школу, швидко опанував на початковому рівні мову, та й Галина була змушена відвідувати мовні курси, щоб і надалі отримувати соціальну допомогу від сусідньої дружньої держави. Таке було там неписане правило: хочеш отримувати гроші – вчи мову.

Поляк трохи знав українську і російську, бо якийсь час працював в Україні, тому проблем у спілкуванні не виникало. Янек усіляко допомагав Галині і Сергійкові – діставав потрібні речі, додаткові меблі, ознайомлював з особливостями польського побуту і місцевих традицій тощо. І згодом Галина вже почала розуміти, відчувати серцем, що Янек буде не проти пов’язати своє подальше життя з нею, із Сергійком і може запропон...