БОЯГУЗКА

– Розумієш, Богдане, я ж не вчитель словесності, не філолог, не історик. Я – фізкультурниця. І наші учні здебільшого теж російськомовні. Звісно, що іноді, для проформи, я говорю короткі та прості фрази українською. Але в розмовах із дітьми та їхніми батьками ми зазвичай послуговуємося російською.

– Погане у вас це правило! – сердився Богдан. – В українській державі мова має бути українська. Хіба це не зрозуміло? Ти ж можеш, я чув іноді твої українські вислови, спробуй і з дітьми говорити українською, це дуже важливо, розумієш?

Галина зітхнула якось сумно і наче приречено, трохи помовчала і відповіла:

– Я все розумію, Богдане, але… Боюсь я! Боюсь бути білою вороною серед майже всіх російськомовних вчителів і учнів. І ще боюся, що неправильно говоритиму українською, а це лиш насмішить колег і дітей.

Богдан несміливо, але все ж обійняв за плечі жінку і сказав їй лагідно:

– Не бійся, Галиночко. Принаймні зі мною. Я не сміятимусь. А навпаки, допомагатиму тобі, виправлятиму неточності в мові, і дуже скоро все буде гаразд! І Сергійка теж заохотимо до української, діти взагалі мову вчать дуже швидко й легко.

Галина усміхнулася і вдячно погодилася:

– Гаразд, спробую не боятися.

Але активному використанню української мови у спілкуванні з Богданом, а у школі й поготів завадила велика війна з агресивним і божевільним північним сусідом. Харків часто бомбардували російські ракети, місто зазнавало руйнувань, були людські жертви і постраждалі. Й батьки Галини наполегливо наказували їй евакуюватися разом із сином.

– Доню, ти ж сама бачиш, що коїться! – у відчаї казали. – І невідомо, чим це все закінчиться. Тікайте разом із Сергійком, подалі, на захід, краще в Європу. Ми собі не пробачимо, якщо, не дай боже, з вами щось тут станеться. Не пробачимо, якщо не зможемо переконати тебе терміново виїхати з Харкова.

– А як же ви? – зі сльозами на очах запитувала Галина, притискаючи до себе сина, який став серйозним і невеселим.

– А що ми… Ми вже своє пожили, та й не хочемо залишати квартиру. Щоб мародери тут хазяйнували? Ні, житимемо тут, сподіваємося, що все обійдеться, – відповів тато Галини.

Й вона після цієї відповіді ще дужче розплакалась, і в Сергійка з’явилися сльози на щоках.

– А раптом росіяни займуть Харків? – запитала, майже ридаючи, Галина. – Як же ви тут будете в окупації?

Тато усміхнувся, притиснув до себе доньку і внука й сказав заспокійливо:

– Не хвилюйтеся за нас, усе буде добре. А навіть якщо й увій­дуть вони сюди, то що? Вони говорять російською, ми теж, якось порозуміємося.

За декілька днів Галина і Сергійко скористалися евакуаційним потягом, який привіз їх до Львова. Звідти відразу із сотнями українських біженців перебра­лися до Польщі. І вже там волонтери допомогли їм поселитися у двоповерховому будинку одинокого поляка, 45-річного кремезного Янека, який працював на великому підприємстві з виробництва харчових продуктів.

Янек рік тому розлучився з дружиною, жив сам, дітей не мав, і Галина майже з перших днів перебування у нього відчула, що подобається чоловікові. А він і до Сергійка ставився дуже лагідно, майже як до рідного сина. Хлопчик незабаром пішов у польську школу, швидко опанував на початковому рівні мову, та й Галина була змушена відвідувати мовні курси, щоб і надалі отримувати соціальну допомогу від сусідньої дружньої держави. Таке було там неписане правило: хочеш отримувати гроші – вчи мову.

Поляк трохи знав українську і російську, бо якийсь час працював в Україні, тому проблем у спілкуванні не виникало. Янек усіляко допомагав Галині і Сергійкові – діставав потрібні речі, додаткові меблі, ознайомлював з особливостями польського побуту і місцевих традицій тощо. І згодом Галина вже почала розуміти, відчувати серцем, що Янек буде не проти пов’язати своє подальше життя з нею, із Сергійком і може запропонувати їм залишитися жити у нього. І він уже кілька разів обережно натякав на такий варіант у їхніх стосунках.

Але жінка не поспішала давати якусь відповідь на ці завуальовані зізнання Янека в його начебто закоханості в неї. Як свого майбутнього чоловіка вона Янека поки не сприймала. Він, як кажуть, був не на її смак: трохи нижчий зростом, повненький, неспортивної фігури, забагато курив цигарок. Галина мимоволі порівнювала подумки Янека з Богданом і відчувала, що українець подобався їй значно більше.

Та одного разу українка раптом помітила різку переміну в ставленні поляка до себе і сина. Зовні начебто все було, як і раніше, але Галина відчула, що поляк якось охолонув, майже не усміхається, як раніше, під час спілкування з нею уникає дивитися в очі, словом, наче чорна кішка пробігла між ними. І Галина деякий час не могла зрозуміти, в чому вона провини­лася перед Янеком, чому він так кардинально змінив своє ставлення.

І от одного разу в розмові за вечерею Галина змогла зачепити цю болісну для неї тему, і Янек, уважно подивившись на неї, спитав:

– А ви не здогадуєтесь? Як би це пояснити, щоб ви не обра­зились…

Янек розгублено поскуб свого чуба, дивився на Галину з виразом водночас і докору, і жалю.

Жінка сказала спокійно:

– Не бійтеся, Янеку, я не ображуся. Говоріть усе, як є.

– От дивіться, – почав поляк, відставляючи від себе порожню тарілку після вечері. – Наша країна, Польща, всіляко допомагає зараз вам, українцям, допомагає тим, хто втік від війни з росіянами. Розумієте? Ми допомагаємо саме українцям. А ви, як і багато інших громадян України, як я не раз чув тут, у Польщі, далі спілкуєтеся російською мовою, до того ж у публічних місцях, у магазинах, у транспорті, на мітингах. І що прикро – ви спілкуєтеся російською із власними дітьми, не прищеплюєте їм любові до мови своєї держави. От ви із Сергійком говорите лише російською. То кому ми допомагаємо – українцям чи росіянам, які приїхали з України?

Галина густо почервоніла. Їй стало дуже соромно і ніяково. Вона спробувала виправдатися:

– Звичайно, ми – українці. Але російськомовні. Так уже історично склалося, що…

– Та годі вам! – сердито перебив її Янек. – Що за нісенітниця – російськомовні українці? Ви бодай колись чули про україномовних росіян? Чи про російськомовних поляків? Чи про англомовних французів? Так, я згоден, що майже в усіх країнах є іммігранти або люди з родовим корінням інших народів, і вони послуговуються у спілкуванні вдома і з одноплемінниками мовою своєї нації. Але вони неодмінно знають і поважають мову тієї країни, в якій живуть. От ви, Галино, разом із сином уже непогано розумієте і говорите польською, так? І вона вельми близька до української мови. То чому ж не говорите українською і не поважаєте свою рідну країну та її мову?

Галина мовчала і не знала, що відповісти. Не могла сказати полякові так, як колись відповіла Богданові, що вона боїться говорити суржиком. Нарешті, жінка тихо видавила із себе:

– Пробачте, Янеку, я з вами згодна, я постараюсь, я спробую…

– Зрозумійте мене правильно, – знову перебив її поляк, але вже спокійніше. – Ні, не думайте про мене погано, я вас не виганяю зі свого житла і допомагати вам не припиняю. Просто іноді незрозуміло, як ви, українці, потерпаючи в цій вій­ні від жорстоких і агресивних росіян, послуговуєтесь їхньою мовою? От ідеш у нас вулицею, чуєш від людей російську мову і вже не знаєш, то люди з України чи з ворожої росії…

Після цієї розмови Янек, зрозуміло, більше не натякав ні про які почуття до Галини, хоча й залишався до неї і Сергійка ввічливим і дружелюбним. Але Галина почувалася наче не у своїй тарілці і вже подумувала шукати інше житло. Звісно, вона іноді пробувала в присутності поляка говорити із сином українською, але то було нещиро, боязливо, і Янек це бачив, відчував.

А незабаром ситуація різко змінилась, бо на горизонті неочікувано з’явилася… Марина. З нею Галина і з Польщі спілкувалася телефоном, вони листувалися, обмінювалися новинами. І от якось Марина запитала:

– Слухай, подруго, як там ситуація з нашими біженцями в Польщі? Ще приймають українців? Бо я хочу виїхати в Європу, та й батьки мої про це всі вуха пробубніли. У нас тут було кілька прильотів російських ракет, тож не хочеться наражати донечку не небезпеку.

Галина відповіла, що запитає свого домовласника Янека про це, а потім і сама запитала:

– А як же Степан? Де він, що він?

– Та ну його! – раптом вигукнула Марина. – З початком війни він знову запив, навіть на мене руку кілька разів піднімав. В армію його чомусь поки не беруть, а жити з ним я більше не хочу, не можу. Тож дізнайся, будь ласка, куди нам звертатися по допомогу в Польщі.

Галина того ж дня коротко розповіла Янекові про свою подругу та про її бажання виїхати за кордон, а той, раптом про щось задумавшись, усміхнувся і хитро перепитав:

– То ви кажете, що вона зараз незаміжня? І симпатична? Хай їде! Сюди, до нас. Я допоможу їй влаштуватися в Польщі.

А далі події розвивалися дуже швидко, наче в калейдо­скопі. Марина з донькою приїхали до Польщі, Янек допоміг їм зареєструватися, поселитися в будинку неподалік свого, надавав також допомогу грошима, деякими меблями і побутовою технікою. І от якось увечері Марина звично зайшла в гості до Галини й ошелешила подругу зверненням-запитанням:

– Галю, хочу тобі сказати, що ми з Янеком подобаємося одне одному. Ти не будеш проти, якщо ми зійдемося?

Галина кілька секунд дивилася здивовано на подругу, а потім голосно розсміялася.

– Отакої! Ти знову підбираєш за мною чоловіків, ха-ха!

Марина теж трохи посміялася й заперечила:

– Але ж Янек не став твоїм чоловіком, хоча спочатку і симпатизував тобі. Він мені дещо розповідав про вас. І я, бачиш, біля нього ні слова російською не говорю, ми ж українці!

– Твоя правда, Марино, – підтвердила Галина. – Він не мій, але хай буде твоїм, на здоров’я. А я теж потроху намагаюсь говорити українською. Он мій Сергійко вже питав мене, чого я з ним бо­юся говорити українською. Бо у нього в школі наші українські діти вже остерігаються у присутності польських учнів і вчителів розмовляти російською. Мабуть, це правильно, і Янек був справедливий щодо цього питання.

– Ну, а як же ти? – спитала співчутливо Марина. – Так і залишися одиначкою? Не шукатимеш собі пари?

– Та наче вже знайшла, – хитро усміхаючись, відповіла Галина.

– Де, тут, у Польщі? – здивовано, але і не приховуючи радості за подругу, спитала Марина.

– Ні, не тут, в Україні, – відповіла Галина. – Вчора прийшло повідомлення від Богдана Микитовича, що він їде до Польщі у відрядження по якесь технічне обладнання для їхнього підприємства. Тож скоро побачимось.

Марина в пориві почуттів обій­няла подругу й сказала їй щиро:

– Я рада за тебе, за вас! Тільки обіцяй мені, що тепер нічого не боятимешся! Нічого, чуєш?

Марина розсміялася.

– Обіцяю! – сказала Галина весело, і вони з подругою знову обійнялися…