У ГОСТІ ДО ПЕРШОЇ ВЧИТЕЛЬКИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

19 жовтня 23:19

525

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Нарешті я доросла до цього. Закупила вдосталь спілої полуниці, цукру, доповнила свій кухонний інтер’єр величезною каструлею із сталі, що не іржавіє, і, дивуючись сама собі, готую полуничне варення.

Великою дерев’яною ложкою старанно збираю солодкаву пінку і ковтаю слинку. Кухню враз наповнює неймовірний ягідний аромат. Мої нюхові рецептори вмить активуються і передають потрібний сигнал до мозку. Я згадую, де вперше вловила цей запах.

Тоді була ще третьокласницею. Ми з Олею та Лілею вирішили піти в гості до нашої першої вчительки Галини Кирилівни, піти просто так, без особливої на це причини. Оля добре знала, де живе вчителька, бо її мама давно товаришувала з учителькою, вони не раз бували в неї.

І ось ми вже на порозі її квартири з якимось чудернацьким букетом квітів, зібраних власноруч, і з величезним бажанням побачити її, нашу вчительку.

– Дівчатка? Ви? Щось трапилося? – Галина Кирилівна здивовано відчинила нам двері, запрошуючи зайти.

– Ні, нічого не сталося, – впевнено відповіла Оля, – просто ми дуже хотіли до вас у гості.

Я і Ліля невинно усміхнулися.

– Ну, гаразд, тоді проходьте, – вже бадьоро промовила вчителька.

Переді мною постала картина, яку чомусь часто згадую. Невеличка затишна кімнатка, з високою білою стелею і гладкими пастельними стінами. Дуже багато зелених рослин в однакових бежевих горщиках. Вони повсюди: і на підвіконні, за мереживом тюлю, і на видовженій кованій конструкції, що в куточку, і на біленьких дерев’яних поличках, прикріплених до стін у хаотичному порядку.

Галина Кирилівна, обійнявши мене, щиро запросила нас до круглого столу, застеленого гарною блакитною скатертиною. Ми вмостилися на дерев’яних стільцях з м’якенькими сидіннями, такого ж кольору, що й скатертина.

– Дівчатка, нумо пити чай із полуничним варенням. Я щойно заварила його, заготовляючи про запас, – сказала Галина Кирилівна і миттю чкурнула в кухню.

– Так! – викрикнула Оля, облизавши нижню губу.

Невдовзі вчителька увійшла в кімнату, несучи красиву круглу тацю з цукерками «Корівка» (мої улюблені), невеличким чайничком зі смішним носиком, в’язкою бубликів і кришталевою креманкою, щедро наповненою ягідним варивом.

Галина Кирилівна відчинила скляні дверцята білого серванта, вийняла з нього розмальований трояндами чайний сервіз і взялася розливати нам гарячий напій.

Її руки були такими ніжними та гарними, а рухи – витонченими і граційними. Вчителька так добре з нами говорила, так мило поводилася, так щиро сміялася... Тієї миті Галина Кирилівна стала для мене такою близькою. Я врешті-решт розгледіла чіткі риси її симпатичного обличчя, обрамленого розкішними світлими локонами, бо раніше не помічала їх з передостанньої парти. А тоді ті її глибокі блакитні очі, довгі пишні вії, пухкі губи і ту милу ямочку на щічці – все те так гармонійно поєднувалося з тією кімнатою, з тим чайним сервізом і з ароматним полуничним варенням, що здавалося, наче ти опинилася в якомусь чарівному царстві з учителькою-принцесою.

Пригадую, тоді Галина Кирилівна розповідала нам про якусь далеку Францію, в якій вона мріяла побувати, про височенну Ейфелеву вежу, про стиль прованс в інтер’єрі... Я мало що розуміла з того, але слухала вчительку, мов зачарована. Тоді я пізнала її іншою. Не такою суворою й вимогливою, як під час уроків. І не такою втомленою, якою я часто бачила її на перерві, край вікна.

І от зараз, коли я куштую своє полуничне варення, мені так хочеться попити чаю з Галиною Кирилівною, в її помешканні, в тій її чарівній кімнатці. Але ж я навіть не знаю, як моя колишня вчителька. Де вона? Як склалася її доля? Та, незважаючи на це, остаточно вирішую: завтра ж візьму півлітрову баночку свого полуничного варення і піду до своєї Галини Кирилівни, піду просто так, без особливої на це причини!

І ось уже я з якимось чудернацьким букетом польових квітів, зібраних власноруч, і з півлітровою баночкою полуничного варення стою на порозі її квартири й трепетно натискаю на чорну кнопочку дзвінка.

І, о Боже, мені відчиняє моя люба вчителька. Таке ж симпатичне молоде обличчя, обрамлене розкішними світлими локонами, ті ж глибокі блакитні очі, та ж мила ямочка на щічці. Я на мить завмираю, усвідомлюючи, що це неможливо, адже минуло стільки років...

А Галина Кирилівна, помітивши моє зніяковіння, тихенько промовляє:

– Ви, мабуть, помилилися?

– Мабуть, – відповідаю. Та все ж запитую:

– А-а-а-а... Галина Кирилівна...?

– Ой, то ви ж до бабусі... А вона виїхала... Давно... Двадцять років тому. У Францію. Їй щось переказати?

– Так, будь ласка, перекажіть їй вітання й передайте ось це, – оговталася я, подаючи дівчині півлітрову баночку полуничного варення.