ДИТЯЧІ СПОГАДИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Анна ПІНЧУК

22 січня 21:41

461

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Грудневий ранок зустрів її похмурою і геть безрадісною сірістю. Визирнула у вікно, мить роздивлялася важезні сизі хмари на горизонті. Може, вони нарешті притягнуть у місто сніг? А то якось зовсім духу Різдва не відчувається. Зі снігом має бути затишніше, веселіше.

Хоча ні… Не буде. Вона знала, що причина цьогорічної передсвяткової хандри була в іншому. Знову не вся родина може зібратися за святковим столом. А таких гучних святкувань, які були років десять тому годі вже й сподіватися. Когось забрав закордон, когось час, а декого тримає на відстані війна. Так, чоловік знову на службі. Не дають військовим відпусток на Різдво! Наче вони не люди. Режим посиленого несення служби! Які свята можуть бути на війні?! Чула все це багато разів і розуміла, але душею сперечалася із цими істинами.

І мабуть, так би й сумувала в цей святковий час, якби не прочитала нещодавно в інстаграмній статті одну цікаву думку.

«Що, якби жінки перестали готуватися до свят? Перестали планувати закупи й меню? Не прикрашали ялинки й оселі, не перли додому із Sinsey армії гномиків чи торби різдвяних книжок із книгарні та не створювали отого затишно-свічкового настрою? Жінки могли б не слідувати сімейним традиціям і не ліпити акуратних вареничків, не крутити таких маленьких, як у бабусі, голубців, не готувати куті. Не вмикати святкових мелодій і не пакувати під ялинку подарунків уже майже дорослим дітям. Що б тоді було?

А було б усе дуже спокійно й буденно. Тихо… Без галасу й переполоху. Але головне, що без віри, надії та радості. Без любові, якщо хочте знати правду.

Бо жінка – це і є свято! Жінка – берегиня свого дому, свого роду та його традицій. Жінка через оці святкові справи та підготовку із залученням усіх у родині, береже віру, світить у найтемніші часи, направляє близьких на правильний шлях. Жінка вчить не здаватися і святкувати та цінувати життя завжди, навіть під час бурі й непроглядного мороку».

Довго думала Олена над цими фразами. Знайшли ці слова відгук у її душі. І свою хандру жінка змінила на завантаженість святковою підготовкою. Хотілось їй влаштувати чоловікові різдвяний настрій і домашній затишок навіть на відстані сотень кілометрів. Тож передсвяткового вихідного, за два дні до Різдва, із самого рання вона відкинула всі тривожно-депресивні думки та взялась до справи.

Спочатку ліпила вареники. Гарненькі, однакові й апетитні пузані з картоплею та капустою. Потім замаринувала запашний шматок свинячого биточка. Гірчиця, сік апельсина, сіль, перець і паприка, два зубчики часнику та декілька ложок оливкової олії. Аромат ширився кухнею, залишаючи похмурий ранок за вікном без найменшої уваги. Зайнята жінка – це страшна сила!

Далі Оленка взялася до голубців. Крутити їх вирішила з фаршем та рисом. Хоча згадала, як бабуся Марія робила інколи з пшоном. Саме чоловікова бабуся ще п’ятнадцять років тому навчила її всіх різдвяних традицій. Дбайливо передавала Олені свої знання та вміння, а вона з радістю приймала цей дар роду.

Пригадалося, як вони з пані Марією влаштовувались на її затишній кухні, у маленькому приміському будиночку з верандою, та крутили такі крихітні й однакові, розміром з мізинець, голубці. Як бабуся розповідала історії з власного, такого довгого й нелегкого життя.

– Ой, дитино, легко нам зараз готуватися, святкувати, колядувати. Легше стало вірити у свято та диво. А як було за совєтів? Могли тоді за кутю й коляду і кайданки надіти на невинну людину.

Але мамка моя завжди замочувала трохи пшенички, маку. Готувала з тим, із чим було. Як це без куті й узвару, без молитви та вдячності, без віри? Без цього ми б не вижили тоді, у страшні часи червоного терору».

На кутю Олена теж купила пакет пшениці й замочила її на ніч. Дістала горіхи, родзинки, насипала маку в невеличку макітру. Тепер буде синові робота. Він змалечку любив терти мак на кутю.

У духовці тим часом підходило тісто. Жінка планувала пекти маковий завиванець і трохи пирогів з яблучним повидлом.

Працюючи руками та роздаючи настанови Остапчикові, який узявся допомагати лаштувати Різдво для тата, Олена прокручувала подумки нехитрі розрахунки. Якщо кур’єр «Нової пошти» забере посилку сьогодні о сьомій, то вночі вона вже поїде далі. Завтра зранку буде десь у Києві. А до вечора вже в поштоматі, у Сумах. Має спрацювати. Хоч би все вийшло! Їй дуже хотілося, щоб Славко забрав посилку одразу після чергування та сів за святковий стіл з кутею та варениками. Хай не з першою зіркою, але ж на Святвечір…

Все йшло за планом. І навіть світла не вимкнули за чергою. Справжнє везіння як для наших часів. Тож о 18:30 на порозі Олениної оселі з’явився хлопчина, кур’єр пошти. Посилка вийшла трохи більша та набагато важча, ніж загадувала собі жінка. Але то нестрашно. Головне, щоб доїхало ціле й неушкоджене, вчасно.

* * *

У Сумах цілий день сніжило. Справжня різдвяна благодать. От якби не купа роботи, два прильоти та повна відсутність вуличного освітлення у вечірні години… Було б майже святково.

Славко отримав повідомлення про посилку, що прибула до поштомата, якраз коли під’їхав до будинку, де квартирував з побратимом та їхнім командиром. Вирішив пройтись заметеною снігом вулицею. Над головою світили вже не одна й не дві, а ціле небесне полотно зірок, яке простягалось до уявного обрію в цій зимовій, святковій темряві.

Під ногами скрипів сніг, а думки чоловіка були сповнені якогось дитячого захвату та приємного очікування. От наче як у дитинстві, коли під ялинку лізеш по подарунок! Що там придумала кохана? Різдвяний стіл з доставкою! От же пощастило із дружиною. Ніхто з побратимів не отримує так часто посилок із дому, як він.

Аж ось відкрилась найнижча та найбільша комірка поштомата, і Славко одразу пошкодував, що вирушив пішки, а не автівкою. Коробка кілограмів на п’ятнадцять. Чоловік дуже надіявся, що дружина не тягнула це добро власноруч до відділення. Хотів набрати її та уточнити цей момент, але ж руки зайняті.

Прийшов у квартиру й одразу на кухню, розпаковувати провіант. Вітьок діловито чистив оселедця біля мийки та викладав акуратними шматочками на тарілку. Він аж присвиснув, коли побачив повен стіл наїдків, які прислала Олена. Від природи хазяйновитий, огрядний, тричі щасливо одружений Віктор швиденько притрусив посіченою зеленою цибулею шматочки риби. Вимив руки та взявся до організації святкового бенкету. Крутячись кухнею з грацією зірки балету, Віктор голосно оповідав про свої згадки Різдва у мирному минулому. Як кабанчика в селі кололи, як кров’янку робили й холодець варили.

Коли він побачив завиванця і пироги, то аж заспівав від задоволення, а потім обережно переклав оте щастя на пластикову тацю, що знайшов у кухонному ящику. Буде до чаю.

Кутя в герметичному судочку справила на чоловіків не менш приємне враження.

– Це ж треба! Буде і в нас справжнє Різдво! – щиро й весело примовляв Вітьок.

Ароматну буженинку та томатний соус до неї чоловіки поклали в холодильник. То на завтра.

Варенички мірно й приємно шкварчали у великій сковорідці. Голубці розігрівалися в середній емальованій каструлі. По центру стола красувався полумисок з кутею.

Настав час сідати до вечері. І тут вони згадали про командира, який за весь вечір навіть не зазирнув на кухню. Славко зібрався піти в кімнату й запросити Ігоря Валерійовича.

– Та, може, й не треба? Він, мабуть, і свята такого не знає. У Валерича улюблене свято Гелловін! Вовкулаки Різдва не святкують! – тихенько промовив Вітьок зі смішком.

– Та не дуркуй ти! Так, людина він не найліпша, складна та й оре за найменшої нагоди, як хворий на голову. Але ж Святвечір нині! – мовив тихо Славко.

У чоловіка перед очима миттю з’явився образ його бабці по мамі, Марії. Вона завжди припрошувала до столу всіх, хто на свята заходив у двір. Ніколи не ділила людей на поганих і добрих. І Славкові не дозволила б.

«Бог усіх любить однаково і нас тому навчає!» – примовляла бабуся.

– Чуєте, Валерійовичу! Ходімо до столу! Там мені дружина смачненького прислала, – мовив Слава, стукаючи у двері кімнати командира.

– Та сідайте без мене, я не святкую релігійних свят, – спокійно мовив чоловік.

Віктор висунув голову з кухні й покрутив вказівним пальцем біля скроні. Мовляв, що взяти з нього, прибацане…

– Та якщо не святкуєте, то посидіть з нами повечеряйте! Кажу ж, їжі смачної багато, дружина на нас усіх розраховувала. Ми з Вітьком вдвох не впораємось.

Вітьок майорів у дверному отворі кухні та на цих словах скорчив вдавано ображену гримасу. Ніби промовляв усім своїм виглядом: «Ще й як упораємось! Не видумуй!»

Начальник подумав хвильку, а потім підвівся з ліжка та вийшов з кімнати.

– Але ніяких чарок! Ви ж знаєте закони військової служби! – мовив Валерійович суворо та трохи в’їдливо.

А Вітьок тим часом додав подумки: «І де ти взялось таке противне й тошнотне на наші голови?!»

А вголос лише додав:

– Та ви що?! Яке чаркування! Завтра о сьомій треба бути у штабі! Вже після перемоги начаркуємось!

Так і сіли до святкової пізньої вечері. Славко прочитав молитву. І почав насипати на тарілки кутю. Вітьок радо прийняв свою порцію. Валерійович спочатку завагався, хотів відмовитись, а потім узяв тарілку та сухо подякував.

Спочатку їли мовчки. Лише Віктор вставляв хвалебні відгуки на честь кулінарної майстерності пані Олени. Та повідомляв, як готують у їхньому селі ту чи іншу страву.

Начальник же мовчки, трохи відсторонено, смакував кутею. Потім додав собі ще ложку. Задумався і якось ніяково, зовсім для себе незвично, мовив:

– А це справжня кутя, хлопці! Така, як треба! У мене бабуся татова таку готувала… На Полтавщині. Давно то було…

– А то ви не все життя релігійних свят не святкуєте? Колись було інакше? – мовив зацікавлений Вітька.

– Та в мене мама зі сходу. То не привчала нас із братом до релігійних святкувань. А тато – з Полтавщини. І там завжди було справжнє Різдво. Поки батьки не розлучилися, звісно. Мама перестала нас пускати до баби на літо й на зимові свята. Я навіть якось утік з дому й автобусом із Харкова – до Полтави, а там маршруткою в село. Ото скандал мамка вчинила тоді. Більше я баби Уляни й не побачив після того випадку. Тато нову сім’ю створив. То вже до баби нові онуки їздили. А ми стали непотрібні. Принаймні мамка нам так казала.

Чоловіки затихли. Це вперше вони почули таку довгу промову від Валерійовича без скарг, матюків та крику.

– Ну а з дружиною ви не святкували Різдва? – не вгавав допитливий від природи Віктор.

– Чого ж не святкували? Було. Вона старалася, готувала багато, прикрашала дім, звала в гості кумів, батьків, похресників. А я був завжди знервований, дратівливий і сварливий із цією армією. Тож тільки-но з’явилась нагода, Натка стала колишньою моєю дружиною і з донькою злиняла до Італії. Отак! Тож тепер у моєму житті лишилася тільки армія та війна, – спокійно мовив начальник.

– Але ж можна завжди змінитися, Валерійовичу! Он як у мене, кожен наступний шлюб – це як робота над помилками попереднього. З Алкою гризлися, мов скажені. З Юлею могли тижнями мовчати – таке собі задоволення. А от моя Світлана, третя дружина! Живемо мов одна душа. Може всипати мені по перше число. Але ж я то ціную. Вже не гніваю своєї половинки дрібницями.

Валерійович зі Славком голосно розсміялись. У цьому був весь Вітьок.

– Та кому я такий уже нужний?! – мовив начальник і махнув рукою.

– Та як кому?! Було б бажання, Ігорю Валерійовичу! А гідну кандидатуру ми знайдемо! Он Любов Михайлівна, кухар третього підрозділу! Яка жінка! Вогонь! Якби не моя Світланка, я б…

– Так, ти сваха! Ану досить розбирати мене по кісточках! – вдавано грізно мовив начальник.

Але чоловіки помітили, що при згадці про тітку Любу, як її називали хлопці, командир змінився з лиця. На щоках у нього виступив молодецький рум’янець.

Любов Михайлівна була жінкою красивою, але з перцем. Мабуть, тільки вона в усій бригаді могла змусити начальника замовкнути. Вони обоє були приблизно одного віку, близько п’ядесяти. І лише тітка Люба могла відказати Валерійовичу так, що він не знаходив слів у відповідь. Чого вартувало її коронне «Ігорю Валерійовичу, не трясіть мені тут погонами! Ви командуєте батальйоном і війною, але на кухні я головнокомандувач! Сказала, треба, буде так для хлопців ліпше! Значить, так треба! Прошу взяти мою заявку в негайну роботу! А не орать отут дарма, як потєрпєвший!»

* * *

Решта вечері минула у спокійній доброзичливій атмосфері. І Славко був дуже вдячний дружині за це свято з доставкою. Хай не вдома, не з найріднішими, але все ж він теж отримав трохи різдвяного тепла й настрою.

Після вечері чоловік зателефонував дружині та синові через відеозв’язок. Дивовижно, як сучасні технології створюють ефект присутності в житті одне одного, навіть на відстані.

Вітьок вимив посуд і теж набрав свою Світланку. Розповів, що сьогодні вони бенкетували по-справжньому. А дружина пообіцяла йому вислати смачну передачу до Нового року.

І лише Валерійович лежав на ліжку у своїй кімнаті й думав, що, можливо, Вітька-баламут таки має слушність. Треба мінятися, щоб жити краще і щоб на Святвечір ти мав кого набрати через відеозв’язок. А ще йому було дуже цікаво, як святкує Різдво пані Люба.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!