ДВОЛИКИЙ ЯНУС НА РОБОТІ Й УДОМА

Ось так доньці почали відкриватися подвійні нотки характеру її тата. З мамою все було зрозуміло: вона ніколи не лукавила і завжди була такою ж з усіма: терплячою, ввічливою, турботливою, іноді дратівливою і наполегливою. Так завжди ставилась і до тата, тобто свого чоловіка: терпіла його хамські випади, старалась йому догодити, змовчати, виправдатись і втримати родину в міцному колі. Однак нічого такого взаємного не бачила донька від свого тата. Найчастіше він поводився як капризний хлопчисько з купою претензій до світу. Часто батько був по-еґоїстичному впертий і образливий. Ну, чи вразливий. Він легко перекидав свою відповідальність на маму і трьох дітей, але ніколи не забував наголосити, що без нього вони пропадуть. Але донька завше була на боці мами.

Із сусідами Ян Боні поводився так само підкреслено ввічливо! Це зауважила донька, коли поверталася зі школи. Тато стояв спиною і своєї спостережливої доньки не зауважив, але вона швиденько ступила крок назад і сховалася за рогом. Але все чудово чула. Сусідка не видала її, бо була зайнята своїм емоційним монологом із «паном професором». З якогось дива сусідка вірила, що Ян Боні – таки справжній професор.

– Пане Яне, ви – чудовий сусід! У вас такі гарні й виховані діти! Всі вдались у вас, чесне слово! Ваша донечка завжди вітається зі старшими, а тепер це дивовижа! Діти взагалі зі старшими не вітаються! Ото позатикають собі вуха, втупляться в ґаджети і вже нічого на світі не бачать!

– Так, дякую! Діти в мене чудові! Вдались у мою родину! – пірився Ян Боні перед сусідкою. А коли він гонорувався, то так вихиляв плечима, ніби хотів збільшитись у розмірах чи розправити невидимі крила.

«Отакої! Вдались ми, значить, у його родину? І де ж та родина»? – дивувалась донька, адже татової родини фактично не знала. Та й сам він з ними категорично не родичався, у гості до них не ходив і додому не кликав. А якщо хтось колись і приходив, то батько сідав як ото якийсь пан поміщик і у присутності всіх підганяв маму, щоби вона, як наймичка, подавала на стіл і готувала їсти. Ото така була гостина. А мама мовчала і все робила, бо не хотіла скандалити. Навіть гості дивувались, чому то він так до дружини звертається.

Коли йшлося про те, аби купити дітям вдягнутися і взутися, повести їх до лікаря, поїхати з ними в село до бабці, все це робила мама. Тато, певна річ, не вчащав до тещі, бо вони одне одного явно недолюблювали. Після кількох таких «візитів увічливості» баба виставила свого зятя за ворота зі словами: «Маєш морду, як халяву». Тоді донька дуже дивувалася зі слів своєї мами, та й ніколи не бачила її такою агресивною. Через що вони там поцапались, незрозуміло. То вже потім мама пояснила:

– Розумієш, доцю, наша бабця рано стала вдовою. Їй виповнилось лише 52 роки. Тепер їй 65. Усі ці роки вона прожила сама. І тому вона мені трішки заздрить, що я маю чоловіка, а вона вже не має.

– А хто ж їй не давав вийти заміж вдруге? – здивувалась доня.

– Ну, вона сама не захотіла. Вона дуже любила свого чоловіка і сказала, що таких більше нема і не буде.

Що ж, із маминою родиною все було менш-більш зрозуміло. Мама часто приїжджала до бабці з дітьми, коли туди приїздили її брат і сестра. Бабця тішилась, хоч і було тісно. Влітку дітиська спали на сіні, а дорослі готували спільні обіди й говорили про все на світі. Нічого такого і близько не було в татовій родині.

Донька записалась у дитячий церковний хор. Батьки однозначно підтримали цю її ініціативу. (Іноді вони могли бути одностайними в окремих питаннях.) Однак разом із церковними співами донька принесла до хати окремі гарні звички. Адже хор – це не тільки співи в неділі та у свята. Це також спільні мандрівки і спілкування у дружньому колі. Саме там дівчина навчилась дякувати за все. Першим це підхопив її менший братик. Між собою вони почали дякувати одне одному за багато що – навіть за те, що хтось за кимось зачинив двері або хтось комусь купив морозиво. Маму це тішило, а от тато відверто дивувався з цього.

– Тату, а чому ти нікому й ніколи не дякуєш? – якось запитала донька.

– Гм, на роботі дякую. Ну, бо ж я працюю в культурному колективі, – поважно пояснив Ян Боні.

– На роботі, то зрозуміло. А чому ти жодного разу не подякував нікому й ні за що вдома? – доколупувалась доня.

– А навіщо своїм дякувати? – здивувався з таких манорій «пан професор». Мовляв, куди ж ви від мене подінетеся?

– От своїм якраз варто дякувати частіше, ніж чужим! – висловилась доня.

– Будеш мене повчати? Чи просто вирішила писканути мені? – вже починав злоститися Ян Боні, бо донька таки загнала його в глухий кут. І його, і всю його дволикість.

Останнім часом дівчина перестала слухатись. Вона з дитини перетворювалась на юну панночку. Її гострі зауваження все частіше дратували Яна Боні, але він уже нічого не міг з цим зробити. Далі було ще гостріше: між ними почали проскакувати іскри емоційних перепалок. Донька більше не бажала терпіти повчань, а найдужче не любила, коли тато говорив одне, а робив цілком протилежне. Вона, як і більшість підлітків, мала загострене почуття справедливості. Вона, як отой хатній адвокат, прагнула викрити батькову дволикість, поставити його на місце, змусити стати кращим. Втім, усі її старання зазнали фіаско. А на додачу ще й мама втрутилась – мовляв, не треба тих розбратів у родині! Так, тато не ідеальний, але він живе разом з ними, приносить гроші, а в декого немає батька…

– Ага, і грає вар’ята! Говорить одне, а робить інше! Мамцю, та ти навіть приблизно не уявляєш, який він на роботі та в розмові із сусідами! Ти думаєш, що він не знає таких слів, як «вибачте», «дякую» чи «я не мав рації»? Чудово знає! Просто вдома він справжній! А поза домом – фальшивий!

Мама не хотіла порушувати цю родину ідилію і свою давно зліплену ілюзію про чоловіка. Тому вона вивернула зі слизького на нейтральне:

– От виростеш, знайдеш собі правильного й чесного чоловіка – і буде тобі щастя! А в нашій родині не заведено розлучатися, сваритися чи принижувати. І не пискуй до тата!

– Точно! Виросту і знайду собі чесного, правдивого і працьовитого чоловіка! А найголовніше – не такого дволикого, як наш фальшивий «та-точ-ко». Хамло!

– Ану не пискуй так! – почувся з коридору голос Яна Боні, який прийшов з роботи трішки раніше, ніж зазвичай, і почув доньчину останню фразу.

– Ах, блін! А я хочу і буду пискувати! – запротестувала донька.

– Ну то віддам тебе в інтернат! – не вгавав татусь сімейства.

– Ну, цим ти мене вже не налякаєш! Настане час, і я сама піду звідси! – майже проспівала донька.

– Чуєш, яка вона в тебе невихована!? – звернувся Ян Боні до своєї дружини.

– А ти де був, коли я її виховувала? Та вона чисто в тебе вдалася! – відповіла мама.

О, так! Іноді мама вміла поставити тата на місце, але таке траплялося дуже-дуже нечасто. Тепер це все частіше робила донька. Ну, але після слів «не пискуй до мене» лунало щось страшніше. На кшталт: «Фугуй мені з хати!». Або «Ти мала оферма, нехлюя і засранка!» Одного разу донька пригрозила, що запише ці фрази на диктофон і увімкне в батька на роботі або передасть керівникові – нехай усі почують, який він «культурний». Тоді на короткий час Ян Боні давав доньці спокій і думав, як би то ще тримати «малу» в рамках, але йому це так і не вдавалося. Радше за все, донька таки вдалась у мамину родину.