ДВОЛИКИЙ ЯНУС НА РОБОТІ Й УДОМА

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Якщо хтось призабув, то погугліть, хто такий дволикий Янус і чому він мав обличчя спереду і ззаду. Та котре з тих двох облич було справжнім, а котре – маскою, досі ніхто не знає. Але ж то був міфічний герой. Утім, і в житті таких не бракує. Такі дволикі Януси живуть серед нас.

За іронією долі одного такого дядечка, молодого й перспективного, теж звали Яном, чи Янусом. Був він для всіх зразком для наслідування. Тобто для всіх тих, хто бачив його лише на роботі або у спілкуванні з чужими. Та вони б нізащо не повірили, якби хтось розповів їм чи показав на відео, яким буває вдома отой самий «шановний», «поважний», «культурний» і «завше ввічливий» Ян Боніфатійович.

Якось донька Яна Боні (назвімо його так) прошмигнула на роботу саме тоді, коли там відбувалась важлива нарада. Її тато сидів скраєчку й нудився, адже особливої ініціативи не проявляв. Однак на репліки колег і зауваження керівництва відповідав тактовно, по суті, рясно пересипаючи свою мову словами «вибачте», «дякую» і «даруйте». І поки донька заховалася за дверима, то могла тільки розчути голоси татових співробітників. Авжеж, татів голос вона впізнала б й у великому натовпі. А те, що вона почула з уст свого таточка, її вразило до глибини. Зрештою, вона ж уже не якась наївненька дівчинка, їй майже 12 років. І останнім часом дуже потребує батькової уваги. Саме тому шукає причини й нагоду, аби потрапити до тата на роботу, навіть заради того, щоби втягнути носиком такий гидкий цигарковий дим. Адже той дим нагадує їм про те, що тато – чоловік, і мама не дозволяє курити йому вдома. Ну та, зрештою… такий у доні складний і дурнуватий вік. Вона ще маленька, але вже доросла.

Тільки-но у важливій нараді настала павза, донька акуратно увійшла всередину й запитала, чи можна щось сказати Янові Боні.

– Панянко, хто ти така і як сюди зайшла? – поцікавився начальник.

– Я – донька Яна Боні, прийшла щойно і маю важливу справу…

– Що ж, Яне Боні… гм… -фатійовичу, відлучіться і поговоріть із донькою.

Ян Боні енергійно зірвався з місця, випровадив доньку за двері й тремтячим голосом спитав:

– Що сталося? Щось із мамою? Вдома все гаразд? Чому ти прийшла?

– Все гаразд! Нічого поганого не сталося. Хотіла купити собі черевички, а мені забракло трішки грошей. Можеш мені накинути? – донька вже не раз переконалась у тому, що на роботі з тата можна вити шнурівки і гроші він дасть, навіть якщо доведеться позичити у свого колеги.

Ян Боні вийняв купюри і дав з лишком. Він поспішав назад на важливу нараду, та й не дуже радів візиту доньки. Але його спинила ще одна доньчина фраза:

– А вдома ти з нами так не спілкуєшся! Ніколи й нікому не дякуєш, не просиш вибачення… ну й ну…

– Добре, йди! Я зайнятий! – майже виштовхав доньку до вхідних дверей, а сам поспішив до колег.

Ось так доньці почали відкриватися подвійні нотки характеру її тата. З мамою все було зрозуміло: вона ніколи не лукавила і завжди була такою ж з усіма: терплячою, ввічливою, турботливою, іноді дратівливою і наполегливою. Так завжди ставилась і до тата, тобто свого чоловіка: терпіла його хамські випади, старалась йому догодити, змовчати, виправдатись і втримати родину в міцному колі. Однак нічого такого взаємного не бачила донька від свого тата. Найчастіше він поводився як капризний хлопчисько з купою претензій до світу. Часто батько був по-еґоїстичному впертий і образливий. Ну, чи вразливий. Він легко перекидав свою відповідальність на маму і трьох дітей, але ніколи не забував наголосити, що без нього вони пропадуть. Але донька завше була на боці мами.

Із сусідами Ян Боні поводився так само підкреслено ввічливо! Це зауважила донька, коли поверталася зі школи. Тато стояв спиною і своєї спостережливої доньки не зауважив, але вона швиденько ступила крок назад і сховалася за рогом. Але все чудово чула. Сусідка не видала її, бо була зайнята своїм емоційним монологом із «паном професором». З якогось дива сусідка вірила, що Ян Боні – таки справжній професор.

– Пане Яне, ви – чудовий сусід! У вас такі гарні й виховані діти! Всі вдались у вас, чесне слово! Ваша донечка завжди вітається зі старшими, а тепер це дивовижа! Діти взагалі зі старшими не вітаються! Ото позатикають собі вуха, втупляться в ґаджети і вже нічого на світі не бачать!

– Так, дякую! Діти в мене чудові! Вдались у мою родину! – пірився Ян Боні перед сусідкою. А коли він гонорувався, то так вихиляв плечима, ніби хотів збільшитись у розмірах чи розправити невидимі крила.

«Отакої! Вдались ми, значить, у його родину? І де ж та родина»? – дивувалась донька, адже татової родини фактично не знала. Та й сам він з ними категорично не родичався, у гості до них не ходив і додому не кликав. А якщо хтось колись і приходив, то батько сідав як ото якийсь пан поміщик і у присутності всіх підганяв маму, щоби вона, як наймичка, подавала на стіл і готувала їсти. Ото така була гостина. А мама мовчала і все робила, бо не хотіла скандалити. Навіть гості дивувались, чому то він так до дружини звертається.

Коли йшлося про те, аби купити дітям вдягнутися і взутися, повести їх до лікаря, поїхати з ними в село до бабці, все це робила мама. Тато, певна річ, не вчащав до тещі, бо вони одне одного явно недолюблювали. Після кількох таких «візитів увічливості» баба виставила свого зятя за ворота зі словами: «Маєш морду, як халяву». Тоді донька дуже дивувалася зі слів своєї мами, та й ніколи не бачила її такою агресивною. Через що вони там поцапались, незрозуміло. То вже потім мама пояснила:

– Розумієш, доцю, наша бабця рано стала вдовою. Їй виповнилось лише 52 роки. Тепер їй 65. Усі ці роки вона прожила сама. І тому вона мені трішки заздрить, що я маю чоловіка, а вона вже не має.

–&ens...

Дякуємо вам за передплату газети онлайн