ДВЕРІ

Згодом у нас з’явився новий член сім’ї. Спочатку я не зрозуміла цього. Він приніс якийсь згорток. Він був ніби живий. Цей згорток почав дуже швидко рости, сміятися, лепетати. Маленький він почав повзати, обережно тупати ніжками, підходити до мене та плескати по моєму тілу своїми рученятами, стукати об мене своїми маленькими п’яточками. Мені було весело, лоскітно. Я дуже швидко навчилася любити маленького його.

Коли маленький він пішов до третього класу, йому урочисто вручили ключ і навчили мене відмикати. Спочатку він дуже часто забував ключі і в очікуванні своїх батьків сідав на килимок біля мене, й ми дуже гарно проводили час разом. Він щось читав, розмовляв, гриз яблука. Щоправда, інколи він щось намагався видряпати на моїй поверхні, але я на нього навіть не ображалася, бо занадто вже любила його.

Особливо мені подобався час ремонту, тоді наставала жвава й весела пора: через мене проносили безліч різноманітних предметів, старі меблі виносили, нові заносили, в повітрі було відчуття розмаїття звуків та запахів. Мене починали мити, шкребти і покривати новою запашною фарбою. Я блищала на весь під’їзд. Не забути тих часів, коли мені здавалося, що я дуже важлива в цій родині, мене люблять, голублять, плекають! Я також намагалася віддячувати за увагу до мене: стіною ставала, коли відчувала загрозу любій родині.

Коли моїх господарів не було вдома, я весело проводила час у спілкуванні зі своїми подружками з майданчика. Ми розповідали одна одній про життя, яке відчували за своєю спиною; хтось уже потроху починав скаржитися на своє самопочуття; когось уже не на жарт хвилювати протяги та різкі зміни в погоді. Спочатку нас було четверо, та згодом одні за одними дерев’яні двері зникали, а замість них з’являлися важкі, залізні, пустотілі, такі поважні та пихаті, що й розмовляти не хотіли, не вважали за потрібне.

Згодом я залишилася сама серед своїх мовчазних сусідів, тоді почала багато мріяти. Про що мріяла, я розповім. В моїй уяві все частіше повставали картини подорожей. Хоч я мало що в цьому тямлю, все ж пам’ятаю, як мої господарі збиралися в чудові подорожі, які радісні та схвильовані вони були, як несли розцяцьковані валізи повз мене. Я в очікуванні сумувала за ними, часто виглядаючи на сходи, намагаючись уявити, як гарно вони проводять час у цих невіданих мені місцях. Пам’ятаю й те, які веселі, щасливі вони поверталися, як багато розмовляли одне з одним і які радісні емоції я відчувала поруч із ними. Так, дедалі частіше я мріяла про подорожі, до пуття не розуміючи, як це відбувається.

Мої мрії про поїздку чи до іншої країни, чи до запашного лісу, в якому ростуть такі ж дерева, які наповнюють моє серцевину, чи, можливо, до крамниці неподалік, щоб придбати нову сріблясту ручку або чудернацький замок. Я уявляла, як мене зустрічають із радістю, а я все не втомлююся розповідати своїм про мої дивовижні пригоди. До речі, хочу похвалитися: нещодавно я навчилася розмовляти, по-справжньому! Раніше мене майже ніхто не чув, хоч я чемно з усіма віталася та бажала їм гарного дня. А ось тепер я зрозуміла, що мене чують. Так, мій голос не дуже приємний, якийсь скрипучий, протяжний, сумний, але я неймовірно щаслива! Мене чують, тож, можливо, мене дужче цінуватимуть і почнуть розмовляти зі мною по-справжньому!

Нещодавно я дізналася, що незабаром вирушу в подорож. Мені тихенько про це сказав мій маленький господар, але він був чомусь сумний. А от я стала напрочуд веселою. Я в передчутті, в очікуванні! Не знаю, що це буде за подорож, але, безперечно, я отримаю велике задоволення! Сподіваюся, що на мене чекатимуть так, як я завжди чекала своїх господарів. Ось по мене вже йдуть. Я вирушаю! Я ж повернуся? Так?..