ЗАРАДИ ЖИТТЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

22 жовтня 19:32

401

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Грайливий весняний потічок, намагаючись привернути до себе увагу сумно задуманої жінки, яка сиділа на поваленому буревіями стовбурі старої верби, захоплено розповідав про щось заповітне, побачене там, де народився і почав свій невпинний біг, поспішав передати почуте дорогою, водночас встигав старанно розчесати хвильками-гребенями шовкову прибережну траву та скупати у прозоро-перламутровій воді щедрі на тепло сонячні промені.

Але Іванні було байдуже не лише до працьовитого і щирого на розмови потічка – їй було байдуже до всього світу. Мала б змогу залишити його – зробила б це, не вагаючись, але не дано їй права на таку вільність: старенька мати зболеним поглядом зупиняє від грішного вчинку. Й Іванна продовжує своє існування заради неї, адже кому, як не їй, єдиній доньці, належить доглянути, а згодом провести неньку в далеку безповоротну дорогу…

Щоправда, нещодавно трапилася подія, яка змусила жінку по-іншому глянути на життя і зрозуміти, що, всупереч усім його викликам, ним потрібно дорожити.

Кажуть, що Бог посилає людині стільки випробувань, скільки їй до снаги подолати. Але якщо ті «іспити» перетворюють людину на бездумну істоту, яка може годинами мовчки сидіти в зачиненій темній кімнаті, уникаючи всіх, боячись світла, не реагуючи ні на які звуки, чи можна вважати, що на її плечі звалили посильну ношу?

Після пережитого серце Іванни продовжувало свою звичну роботу, а от душа померла: її ніщо не хвилювало, не боліло, не тріпотіла вона від радості, не сумувала від горя – застигла, закам’яніла, сірим могильним гранітом скувала все тіло жінки, яка втратила найдорожче, найцінніше в житті – дитину. Лише біля сумного прихистку своєї донечки Іванна відчувала, що ще жива: нестерпно пекло у грудях, переймало подих, й інколи жінці здавалося, що наступний ковток повітря просто розірве легені, назавжди звільнивши її від болісного обов’язку жити.

Спочатку Іванна приходила до своєї Надійки щодня. Ні холодні осінні дощі, ні зимові хурделиці, ні ранньовесняні пронизливі вітри не зупиняли Іванну перед побаченнями зі своєю кровинкою. Худа, як очеретинка, із вицвілими від сліз і туги очима (колись вони були синіми-синіми, а тепер дивилися на світ кольором сухого полину), вперто долала важку дорогу до кладовища. Сиділа допізна біля могили і, певно, не залишала б її і вночі, оберігаючи спокій донечки. Але приходила мати, благала повернутися додому, просила зглянутися над її старістю, над хворим серцем, що болить і за внучкою, і за нею, бо ж якій матері легко дивитися на страждання своєї дитини?

– Мені б, донечко, лежати в цій могилі, а не нашій квіточці, але чомусь Бог розпорядився інакше, – плакала старенька, пригортаючи осиротілу Іванку. – Мабуть, я чимось дуже прогнівила Його.

І хоча жінка не мала за душею якихось страшних гріхів, вишукувала в пам’яті провини, які призвели до такого горя. А згодом злягла від постійних переживань, й Іванна злякалася, що втратить останню рідну для неї людину. Вперше після смерті доньки Іванна відчула, що не всі ниточки розірвані з життям, що залишилася ще одна, тоненька, але вона надійно тримає її над прірвою небуття – це безмірна любов матері. Й насилу, незважаючи на небажання, Іванна почала повертатися до дійсності. Жалість до неньки, піклування про її здоров’я, боязнь залишити маму напризволяще в такому проблемному світі змусили Іванну зібрати всю волю в кулак, зосередитися на побутових клопотах, повернутися на роботу.

Біль від непоправної втрати не покинув жінку, ні, вона вчилася з ним жити. І хоча й тепер за найменшої нагоди поспішала відвідати місце вічного спочинку дорогої дитини, робила це рідше, щоб не тривожити маму.

За сорок вісім років на долю Іванни випало стільки нещасть, що навіть сторонні люди їй співчували.

– Не інакше, як хтось прокляв, – казали, – або чорна заздрість свою злу роль відіграла.

Чи були підстави для цих версій? Для першої, здається, ні, бо характер в Іванни був миролюбний: подруг не ображала, хлопців чи чоловіків ні в кого не відбивала, на роботі теж нікому дороги не переходила. Працювала у швейній майстерні, і ніхто не заперечував, що Іваннині великі заробітки – то результат нелегкої праці. Старалася для своєї улюблениці, хотіла, щоб та ні в чому не відчувала нестатків, щоб і одягнута не гірше за інших дітей була, і їжу смачну їла, і жила в гідних умовах. Хотіла дати Надійці все найкраще, намагаючись компенсувати відсутність батька, який вирішив заради них поїхати на заробітки в іншу країну, а потім надіслав коротенького листа: «Вибач, не повернуся, бо покохав іншу. Доньці допомагатиму». Але обмежився кількома сотнями, а потім узагалі припинив нагадувати про себе. Гордість не дозволила покинутій жінці шукати зрадника і просити його про допомогу. Допізна після роботи горбатіла за машинкою, беручи додаткові замовлення. Боліла спина, псувався зір, і навіть уві сні Іванну переслідував надокучливий звук механіки, яка працювала, але жінка не здавалася, і її дівчинка змогла здобути вищу освіту.

Деколи запитувала себе:

– Чим я гірша за ту, яку обрав Василь? Чого йому бракувало? У квартирі завжди прибрано, голодним не ходив, за собою стежила, щоб йому не соромно було за мене перед друзями, зрештою, кохали одне одного ще зі школи, віддано чекала його два роки, поки служив у війську… І все було знищено двома словами – «покохав іншу». Навіть на доньку не зважив, а, здається ж, був таким люблячим батьком…

Після зради коханого Іванна не вірила освідченням інших чоловіків, які не проти були поєднати свою долю з гарною, працьовитою жінкою.

– Усі вони однакові, – винесла безповоротний вердикт. – За першої ж нагоди будь-якого чоловіка потягне на щось новеньке, свіжіше.

І не лише зневіра утримувала жінку від нових стосунків. Іванна була з тих, кого називають однолюбами, тому просто навіть не уявляла поруч із собою іншого чоловіка. Тільки темні ночі, нестерпно довгі для самотньої молодої жінки, знали, як часто в її снах з’являвся Василь, люблячий, ніжний, вірний…

Жити заради дитини. Іванна не бачила в цьому якогось подвигу, ба більше, не вважала себе жертвою материнської любові. Для Іванни це було природним, як і для більшості нормальних матерів, які, народжуючи дитя, розуміли, скільки обов’язків ляже на їхні плечі та від чого доведеться відмовитися хоча б на деякий час. Іванна вважала себе щасливою, незважаючи на те, що не мала чоловіка.

Ось її Надійка випускниця, в гарній сукні, яку Іванна пошила для доньки. Усі звернули увагу і на красуню, і на неповторний одяг, у якому вона здавалася справжньою королевою! І тішиться Іванна, споглядаючи все це.

А ось доня стала студенткою, і перемішалися сесійні тривоги та радощі, якими жила й Іванна, переживаючи за іспити, семінари, курсові роботи, дипломні проєкти.

Успішно закінчивши виш і здобувши фах дизайнера рекламних технологій, Надійка знайшла добре оплачувану роботу. Згодом у житті дівчини з’явився гарний та успішний чоловік. Здавалося б, доля почала усміхатися обом жінкам, винагороджуючи одну за вимушене сирітство, іншу за терпіння і працелюбство.

Та раптом у сім’ю прийшло горе: передчасно помер від важкої недуги єдиний брат Іванни. Спопеліло від непоправної втрати материнське серце, дедалі частіше після цього почало підводити здоров’я, інколи тижнями не давало підвестися з ліжка. Тільки Надійка повертала Ніну Степанівну до життя.

– Бабусенько, рідненька, я тебе так люблю! І твої котлетки, і варенички теж, – жартами намагалася відволікти стареньку від важких думок. – Хто мені їх готуватиме, якщо ти хворітимеш? Отож старанно лікуйся. І щоб до мого наступного приїзду була вже на ногах, гаразд?

Діставала для бабусі у столиці найдорожчі ліки, телефонувала їй, турбувалася про неї і таки змушувала стареньку боротися з хворобами, які оточили Ніну Степанівну зусібіч після смерті сина.

Та весна мала стати найщасливішою в житті Надійки. Одягнулися в білі шати вишні-наречені, палахкотіли, як серця закоханих, червоні тюльпани на садових клумбах; у повітрі пахло медом диких трав, які облітали, збираючи життєдайний нектар, невтомні трудівниці бджоли, а красуні ластівки тонкими крилами сміливо розкреслювали синє полотнище травневого неба. Хотілося впасти на м’яку шовковисту траву, розкинути руки і дихати, дихати на повні груди, п’ючи ті медові аромати, милуючись запаморочливими польотами птахів-акробатів, тонучи поглядом у пронизливій небесній чистоті… Щастя, безмірне, справжнє, наповнювало душу Надійки, бо в один із таких днів коханий запропонував їй руку і серце. Дівчина приїхала додому, щоб поділитися радістю з бабусею і матір’ю, яка, звичайно, пошиє для неї найкращу у світі весільну сукню.

І з’явилася б на планеті ще одна щаслива наречена, заплакала б на її весіллі від радості мати, народилися б гарні дітки, якими тішилися б батьки та бабусі, якби не… Як потрібно судити тих, хто через злочинну легковажність руйнує людське життя?

Надійка затрималася на роботі допізна, тому змушена була викликати таксі, в яке і врізався на великій швидкості п’яний водій позашляховика. На щастя, всі залишилися живі, от тільки життя дівчини довго залишалося під питанням. Більше ніж місяць у комі, понад пів року майже повної непорушності й інвалідний візок, який для Іванни став перемогою, а юну Надію кинув у важку депресію.

– Це гірше, ніж смерть! Я не хочу, розумієш, не хочу бути інвалідом! Навіщо ти мене повертала в це життя? Щоб з ложечки годувати? У цьому візку тягати на прогулянки, де на мене дивитимуться з жалістю? Чи тобі подобається, як я мучуся? – несправедливі, жорстокі слова-камені травмували серце матері, яка дні й ночі благала Господа врятувати доню.

Іванна переконувала Надійку:

– Візок – це не вирок. Ти ходитимеш власними ногами, але потрібно набратися терпіння і сил, щоб боротися з хворобою.

Але дівчина тільки сердилася на ті слова:

– Не годуй мене казками. Ти думаєш, я не здогадуюся, про що насправді тобі кажуть лікарі?

Любов материнська всесильна! Вона підняла Надійку на ноги, змусила повірити у своє майбутнє. Не все давалося легко і швидко. Це були місяці страшного пекла, відчаю, коли не хотілося повторювати безкінечні вправи, які завдавали болю, коли в судомах викручувало все тіло і хотілося лише одного – спокою, нехай навіть вічного…

Крок за кроком, ні, міліметр за міліметром долали мати з донькою дорогу до життя.

Усі домашні клопоти взяла на себе Ніна Степанівна, забувши про власну неміч. Щодня готувала для внучки корисні салати, напої зі зборів лікарських трав, а Іванна проводила з донечкою лікувальну гімнастику, робила масажі, возила в реабілітаційні центри.

Майже три роки минуло, перш ніж Надійка самостійно вийшла на прогулянку.

До речі, коханий теж не залишав дівчину без своєї підтримки, особливо в перші, найважчі, місяці недуги. Але згодом відстань (Надія змушена була повернутися на час хвороби до матері, а Антон мав відповідальну роботу в столиці, завдяки якій заробляв великі гроші, значну частину яких витрачав на її лікування) дедалі частіше ставала перешкодою в їхніх стосунках. Дівчині важко було усвідомлювати, що для хлопця вона ще довго залишатиметься тягарем, тому вирішила: має бути вдячною йому за шляхетність, за допомогу і повинна відпустити Антона в повноцінне життя. Коли запропонувала деякий час не зустрічатися, сподівалася, що він благатиме її не робити цього, але натомість Антон промовив, що він і справді трохи втомився від поїздок, від роботи, хоче поїхати кудись відпочити. І те, що не запросив дівчину із собою, остаточно переконало Надію у правильності її рішення.

Юнка ледве не зламалася перед таким ударом долі: виявляється, душевний біль може бути сильнішим за тілесний і ніякими знеболювальними не вгамувати його. Але, пройшовши таке жорстке загартування, дала собі слово: «Я ще змушу Антона пошкодувати про те, що зрікся мене!».

І Надія ще більше почала працювати над своєю реабілітацією.

Згодом дівчина повернулася на роботу, де не забували про старанну і здібну працівницю. Іванна раділа успіхам своєї дитини, але переживала, що зрада батька й історія з Антоном назавжди розчарують її в чоловічій вірності. Тож коли до доньки почав залицятися колишній однокласник, який був у неї давно закоханий і Надія прихильно до цього поставилася, щиро подякувала за це Всевишньому.

«Михайло знає, що довелося пережити Надійці, і якщо не боїться пов’язувати з нею свою долю, значить, кохає її по-справжньому», – думала.

Хлопець і справді оточив дівчину піклуванням. Переїхав у столицю, щоб бути поруч із коханою. Готував сніданки, вечері, щоб Надія мала вдосталь часу для відпочинку, адже травми все ж таки давалися взнаки. Одне було погано: хлопець виявився неймовірно ревнивим, інколи доводив Надію до сліз безпідставними підозрами. Згодом дівчина так утомилася від докорів хлопця, що заговорила про розірвання стосунків.

Скаржилася матері телефоном:

– Михайло доводить мене до нервового зриву. Після постійних з’ясувань стосунків у мене розколюється від болю голова, німіють руки, болить серце. Але варто мені заговорити про розлучення, Михайло падає на коліна, благає вибачити йому, погрожує самогубством. Це якийсь жах! Таке враження, що я потрапила в чергове коло пекла!

Іванна вирішила особисто порозмовляти з Михайлом, тож негайно поїхала до столиці. Розмова була важкою.

– Я сподівалася, що моя донька буде з тобою щасливою. Цього не сталося, і я не дозволю, щоб вона страждала через тебе. Заради спокою залиш Надію.

Хлопець нервово заходив кімнатою:

– Чим я образив Надію? Так, ревную, бо відчуваю, що вона мене не кохає. Мабуть, з думок не йде колишній – недаремно досі не викинула його фотографій.

– Це ще не привід для ревнощів, а якщо і справді сумніваєшся в Надіїних почуттях, і поготів не варто продовжувати ці стосунки.

– Обійдімося без ваших порад, – категорично промовив Михайло. – Ми вже дорослі люди і без сторонніх визначимося у своїх почуттях.

Іванна хотіла заперечити, що вона не чужа людина, а мати, яка ледве повернула доньку з того світу, та хлопець, не дослухавши, вийшов з кімнати.

Як же згодом картала себе жінка за те, що не залишилася того дня в місті, щоб остаточно розрубати цей обтяжливий для її дитини Гордіїв вузол! Якби ж знала, що все закінчиться такою страшною трагедією, ні на мить не відійшла б від Надії.

Коли прощались, дівчина сказала:

– Знаєш, матусю, я вирішила. Досить терпіти це тиранство. До того ж Михайло має рацію: не кохаю я його та, мабуть, і не кохала ніколи.

Перехопивши здивований мамин погляд, пояснила:

– Думаю, що то була вдячність за те, що Михайло не зважав на моє каліцтво. Я намагалася зробити Михайла щасливим, і якби не оці дикі ревнощі…

Приїхавши додому, Іванна ледве встигла зайти до кімнати, як задзвонив мобільний телефон і на ньому висвітився номер доньки.

«Хвилюється, як дісталася», – вдячно подумала.

Однак у слухавці почула незнайомий чоловічий голос:

– Ви мати Надії? Вам потрібно терміново приїхати: ваша донька в лікарні.

Таксі везло Іванну в невідомість. Осіння ніч зловісно заглядала у вікна, лякаючи жінку страхами, змушуючи її серце то завмирати, то відбивати шалені болісні удари. Блимали вогні придорожніх автозаправок, зустрічні автомобілі різали темряву світлом своїх фар. Іванні здавалося, що вони їдуть надто повільно, а Надійка ж чекає її там, у лікарні, як колись…

Лікарняні коридори зустріли жінку настороженою тишею. Чергова медсестра зв’язалася з лікарем, потім запропонувала пройти в його кабінет.

– Але я хочу бачити доньку, – намагаючись заперечити, промовила Іванна.

– Згодом, спочатку зустріньтеся з лікарем, – м’яко, але наполегливо порадила медсестра.

Не позаздриш тим, хто змушений повідомляти матерям про смерть їхньої дитини. Відчай, дикий, тваринний крик, божевілля… Господи, не посилай такої кари матерям! Усе забирай, краще нехай живуть у бідності й самотності, але не дай пережити своїх дітей…

Іванна так і не дізналася всієї правди про смерть Надійки. Лікар сказав, що відірвався тромб, а Михайло був небагатослівним, розповідаючи про останній вечір, проведений з коханою.

– Сказала, що їй погано, я викликав «швидку», ну і все… – промовив затинаючись.

В Іванни не було сил з’ясовувати всі обставини. Ніщо не поверне їй дитину, тож чи варто витрачати час на суди, розслідування, на всю цю даремну тяганину? Краще вона проведе ці години зі своєю донечкою. Й Іванна щодня йшла на побачення до Надійки, щоб погладити рукою надгробок, зігріти холодну землю, поскаржитися їй на важку долю, сказати, що дуже сумувала за своєю дівчинкою…

Одного разу застала там Михайла. Він знічено глянув на Іванну.

– Ви, мабуть, думаєте, що то я винен. Але я й пальцем не торкнув Надійки, – почав виправдовуватися.

– Вбити можна і словом. Але не я – Бог тобі суддя. Однак прошу тебе: не приходь сюди більше…

Жити, не люблячи це життя, не відчуваючи від нього насолоди, важко. Іванна просила в Господа лише одного – щоб частіше в її сни приходила донечка. І коли це траплялося, прокидалася просвітлена, ходила весь день щаслива, а потім знову жила надією на наступне марево, у якому вона зустрінеться зі своїм дитям.

А нещодавно жінку попросили виконати замовлення для школи-інтернату – пошити сукні для виступу танцювального ансамблю. Під час примірювання Іванна звернула увагу на худеньку дівчинку років дев’яти, Марічку. Великі сині очі довірливо дивилися на жінку.

– Ви пошиєте мені гарну сукню, як у справжньої акторки?

– Вона буде найкращою! – запевнила Іванна.

На наступне примірювання принесла дітям печиво, фрукти. Іванні хотілося поділитися нерозтраченою ласкою з тими, ким знехтували батьки. Не розуміла жінок (матерями їх не хотілося називати), які відмовилися від щастя бачити, як росте твоє дитя, чому радіє, про що мріє.

У виховательки дізналася, що Марічка – кругла сирота. До інтернату її перевели з дитячого будинку. Дівчинка дуже переживає, що її ніхто не відвідує, їй ніхто не телефонує, мала відчуває свою непотрібність.

– Тут діти вихваляються одне перед одним навіть такими недолугими батьками, як у більшості з них, а Марічка й цього не має, – розповідала вихователька. – Шкода дівчинки, але нічого не вдієш. У такому віці рідко вдочеряють, частіше маленьких беруть.

Того дня Іванна довго сиділа біля могили Надійки. Думала, радилася з донькою:

– Ти ж не образишся, ні? Марійка така маленька, беззахисна…

Іванна здогадувалася, через що їй доведеться пройти, скільки бюрократичних перешкод подолати, щоб отримати опікунство над дівчинкою, до якої горнулося серце, але готова була пройти найважчий шлях. Задля того, щоб сині очі Марічки засвітилися радістю, а в її душі ожила НАДІЯ…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.