ЗАРАДИ ДИТИНИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

19 січня 20:23

442

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

Лапатий сніг по-різдвяному огорнув землю й дерева у святкові шати, надворі тихо, аж у вухах дзвенить, на небі зірка і півмісяць, у хаті теплий дух Святвечора. Казково.

– Настусю, ми помиємо посуд самі, а ти йди до тата, заколядуєш, привітаєш зі святом бабусю Галю, – баба Таня стиха до внучки.

– Знову ви за своє? Не пі-ду! Не пі-ду! І не просіть, – дівчинка грюкнула дверима.

– Мамо, ну я ж просила, – Люда вибігла за донькою.

– І я вас прошу, або ви мене чуєте? В нас он хата впаде на голову. А в них двоповерхівка, і Настя їхня єдина онучка. Заради її майбутнього могли б переступити через свої принципи. Кому від того легше? Жили ж разом дванадцять років, нє, забаглось розлучитись. І що? Краще стало? – баба Таня ковтала сльози.

Зайшла Люда з Настею, прошмигнули через крихітну кухоньку й зачинили за собою двері в кімнатку, звідки почулось схлипування дитини:

– Мені набридло третій рік вислуховувати ТУТ, аби я йшла до них, а ще більше – вислуховувати ТАМ, яка ти погана. Мамо, лиш я переступлю поріг, а на мене як з відра купу запитань: чому не приходиш, не дозволяють, ми хіба тобі чужі, та (не мама, а ТА) вже собі знайшла якогось? Мамо, вони ні разу не запитали, чи я їла, чи маю що взути й одягнути, як почувається бабуся після інсульту. Ніколи такого не було, тому я до них не пі-ду. Крапка!

Люда обійняла донечку.

– Не ображайся на бабусю, вона хоче для нас якнайкращого, тому просить тебе не цуратись батька. Якщо маєш бажання з ним спілкуватися, з бабою Галею, то я буду тільки рада, вони мені ніхто, а тобі родичі.

– Не знаю, не можу я через себе переступити. Якби вони хоч тебе не ображали в моїй присутності...

– Така їхня натура. Мені дорікали, що я вибрала багатого чоловіка, хоч не я, а твій батько бігав за мною, як цуцик, три роки. Дорікнули, що не ціную їхнього добра, бо щодня проводжу зі своєю мамою більше часу, ніж із ними. А на кого б мала залишити бабу Таню, адже я в неї єдина дочка й опора? З того й почалось. Та що
вдієш? Я з твоїм батьком не розлучалась і не думаю того робити, шукати собі іншого чоловіка й поготів, у мене є ти й моя мама.

– Мамусю, я тебе люблю. І бабусю Таню теж. А про інших не хочу чути. Пішли, допоможемо бабусі прибрати.

У хаті через дві вулички точиться не менш дратівлива бесіда.

– Знову малої не відпустить до нас.

– Ага, намовляє проти мене й тебе. Невдячні всі троє.

– Я їй подарунок придбав на Різдво – новий крутий телефон. Звідки в її мами гроші на дорогі речі? Вчителі, особливо в селі, бідні.

– Віднесеш?

– Та ні, якщо прийде, тоді віддам.

– А якщо ні?

– Тоді ти матимеш нову мобілку.

Полягали спати. В обох домівках тихо, а сон не йде.

Люда загорнулась у татів кожух і вийшла надвір. Мороз дужчав, сльози примерзали до коміра, а душа застигала від безсилля. Настуся просила телефон. За які гроші? Мамину пенсію витрачають на ліки, її зарплати ледь вистачає на найпотрібніше, стара бляха поіржавіла, у дощ затікає до хати, влітку треба неодмінно перекрити. Не до телефонів дитині.

Виплакалась, замерзла, пішла до хати. Та враз почула, як рипнула хвіртка.

– Кого несе лиха година? Давно кажу, що треба собаку, лиш мама не хоче й чути, бо нема його чим годувати.

Стала на ґанку, принишкла. До хати підкрадався чоловік, Люда вже й не дихала з переляку. Та невідомий замість того, аби щось поцупити, поставив на підвіконні пакунок і кинувся навтьоки. Люда постояла хвилинку, вхопила коробку й бігом до хати. Розгорнула й не повірила своїм очам – усередині дорогий смартфон і записка: «Настусю, з Різдвом».

Розбудила доню. Що вже радості було, що потіхи, що стрибків під стелю!

– Бач, а ти казала, що тато поганий, – бабуся милувалась радісною дитиною.

– За такий подарунок треба подякувати, – Люда набрала номер чоловіка.

Настя вихопила слухавку: «Дякую, татку. Завтра прийду в гості».

– Може, я до тебе, сьогодні, – почулось у відповідь.

Не встигла Люда заперечити, як відчинились вхідні двері, й на порозі став Андрій.

– Дозволите побачити радість зблизька, а не лише через вікно?

У хаті зніяковіли, бо не сподівались гостя о цій порі.

Поки оговтувались, у двері зайшла ще одна постать.

– Я так і знала, куди ти крадькома пішов, – мама Андрія навіть не привіталась. Зависла гнітлива пауза. Настя склала телефон у коробку, вже хотіла віддати його батькові чи й бабі Галі.

– Міг би мені сказати, пішли б разом, я теж маю подарунок онучці, – штурхнула сина у спину, щоб дав їй дорогу в тісній хатині, підійшла до спантеличеної Настусі й втиснула їй у долоньку чималу суму.

– З Різдвом тебе, люба, – поцілувала дівчинку в рожеву щічку.

– Завтра чекаємо вас у гості, сьогодні вже пізно. На добраніч.

– На добраніч, – відповіли стиха в один голос Таня, Люда й Настя, ніби щойно перед ними стояли привиди.

Баба Таня кивком голови показала Люді, щоб вийшла за гостями. Уже на ґанку Андрій рвучко повернувся й поцілував спантеличену Люду.

– До завтра, кохана моя. Люблю...

– І я.... – Люда вже й не витирала сліз.