ЗАПІЗНІЛЕ КАЯТТЯ

Найкращі жіночі історії

25 травня 19:09

629

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Сьогодні в невеличкому дачному будиночку Володимир Олексійович увесь день працював над картиною. Коли засутеніло, увімкнув лампи денного освітлення і зайвий раз пересвідчився, що пейзаж – без руху, не зігрітий внутрішнім теплом, – він не створював настрою.

Помив пензлі й довго сидів у роздумах. Працював Володимир Олексійович багато, але виставляв картини нечасто. Всяке бувало: і хвалили, і лаяли.

У юності, коли тобі усміхається весь світ, йому здавалося, що може зробити все. Потім настало змужніння – час роздумів про світ і про себе в цьому світі. І, нарешті, зрілість. Він осягнув, що його покликання – пейзаж і що тут він може сказати чимало.

Володимир Олексійович вийшов надвір. Уже було поночі.

Рвучкий осінній вітер пружко шумів при землі в низькорослих яблунях, а вгорі сурмив у кроні високої сосни за будинком. Тривожне світло повного місяця проривалося крізь гущавину важких хмар, і тоді наокіл падало примарне сяяння. Хоч було ще не пізно і на трасі в селі гуркотів транспорт, він вирішив не їхати додому в місто.

У кутках кімнати гуляли холодні протяги, вітер задував у щілини. У грубці палив іще вдень, вирішив більше не палити. Ліг на старому рипкому дивані, вкрився ковдрою і знову поринув у думки-спогади.

Опівночі задрімав. Прокинувся від холоду, відчув, як замерзли руки, і сховав їх до грудей. І раптом сон як рукою зняло. З далеких літ прилинула згадка. Побачив докірливі очі тієї, що молодою пішла стежкою від терну, який ріс у Срібній долині, і в серці його залишилася вічно юною…

***

Завія полем котить клубки снігу, і він з Тамарою ховається за стовбур дуба від злого морозного вітру. Тамара розпашіла, а він замерз, і тоді вона бере його руки у свої долоні й хукає на них, сміючись, а буревій заліплює снігом губи…

Мов дарунок долі, намагався втримати в собі видиво, і пам’ять розщедрилася знову на спомин…

Літній день, вітер хвилі котить озимим полем з гін у гони, хилить пружкі стебла зеленої пшениці, що купається в розкошах вітру і сонця.

Він ішов до Вишневого на зустріч з Тамарою, ніс у руках букет червоних, як жар, півоній, а в серці – радість кохання. До вечора стояли під дубом, доки не озвалися в хлібах перепели, наче дзвінко вдарили камертонами об срібний серпик молодого місяця, що зійшов у небі над тихим полем…

Уранці ще раз глянув на незакінчене полотно. Знав, що задум тиснутиме на серце, доки не зніме цю важкість процесом творення, – аж по закінченні звільниться від тягаря.

Почепив на плече валізу, замкнув двері, мить постояв на єдиному східці. Вітер стих. Сірий день розсотався з туману між сільськими будинками. Забажалося простору, такого, як у розлогому полі. Захотілося, хоч криком кричи…

Удома весь день протинявся квартирою. Ні дружина, ні дорослі діти, зайняті щоденними клопотами, не звернули уваги на його сум’яття.

Наступного дня Володимир Олексійович поїхав у село до сестри.

На перехресті, де червінню палахкотіла крислата дика груша, ніби вітаючись із ним, зійшов. Маршрутка, похитуючись на згуслих хвильках асфальту, помчала далі, розвіявся бензиновий чад, і обіч дороги ще довго здригався кущик прив’ялих петрових батогів, що їх розхилитав зухвалий вихор.

Володимир Олексійович, оглушений великою тишею, вбирав у себе безмежжя простору. Звідси до Срібної долини потрібно було йти з кілометр полем. Раніше тут пролягала стежка, з Тамариного села ходили до їхнього навпрошки, а тепер розшукував ледь примітний слід – уже рідко ходили, більше їздили маршруткою.

Пішов тим слідом туди, де ряхтіли рудим вогнистим полум’ям крони дубів. Ще здалеку полічив велетів – усі дев’ять на місці. Довго ходив поміж ними, наслухаючи хрускіт опалих жолудів. І враз став як укопаний… Загледів при самій землі, серед прив’ялих трав, вкраплені квіти фіалок – синьо-жовтих, з білим бережечком на окрайках пелюсток, їх у народі ще називають братками. Соромливе плетиво їхньої мережки зоріло серед осінніх барв… Колись напровесні на ледь протряхлих після танення снігу межах, серед ламких, струхлявілих бур’янів рвала Тамара пучечки оцих найперших квітів, які мало хто помічає – такі вони скромні. «Чому вони розпукуються двічі на рік?» – долинув голос Тамари. Іскра спомину в зіницях гострішає, і навколо міцно стулених губ з’являється вираз задавненої муки. Потім стояв, опершись плечем на стовбур дуба, і довго дивився в той бік, де на сході за пагорбом при долині розкинулось Тамарине село. Хат не було видно, лиш баня нещодавно збудованої церкви вилискувала проти сонця.

Запізніле каяття терзало душу, що замість радості тепер, через роки, він приніс до цих дубів біль. Неждано з вій скапнула й обпекла руку сльоза. Він уперше зрозумів, що сильнішої любові в його житті не було і що це почуття не зотліє в ньому довіку, мов ясна зірка темної ночі. «Тамаро! Чому ти тоді пішла від мене?» – як шелест вітру в глухому полі, вирвався шепіт разом зі здавленим зітханням у грудях.

Похиливши голову, Володимир Олексійович пішов долиною. Під ногами м’яко шаруділо опале листя. Часом він губив твердь стежини, натикався на дерева, та незабаром вийшов на узвишшя, звідки виднілася сільська вулиця і сестрина хата.

Оглянувся востаннє назад. Видалося чи насправді було: на стежці замаячіла жіноча постать, яка віддалялася, доки не зникла, як доля людська, оповита туманом…

…На весняній виставці живопису, яку проводили на алеї художників, одна картина привертала увагу переважно зосереджених відвідувачів, котрі довго стояли біля неї і вели дискусію, з усього було видно, що вона їм дуже сподобалася.

На чималому полотні – скошений лан жеврів жовтуватими, вже прижухлими стернями, синє, як холодне сяйво волошок, прихилене вічне небо висло над далеким польовим обрієм. Із долини, що в правому кутку картини, на край поля вийшов гурток розлогих, злегка бронзових дубів, журливих, як бані далекого собору. Крайній дуб з присохлою вершиною виділявся покрученим, мов чорні блискавиці, гіллям на тлі синяви і підсилював тиху печаль осіннього поля з ледь примітною стежиною, якою самотньо віддалялася жіноча постать, огорнута прозорим сповитком сивого туману. А на передньому плані, поряд з мітелкою сивого полину, гінка стеблина дикої польової мальви, унизана присохлим, схожим на калачики, насінням. На вершечку тремким вогником свічечки бліда квітка випромінювала чисте світло, ніби силкувалася осяяти стежину тій, що помандрувала полем.

На табличці внизу картини промовиста назва: «Срібна долина»…