ЗАЛИШКИ ІМЕНИННОГО ТОРТА

Увесь світ, та що там світ, увесь гуртожиток був певен, що в Ліни нема принципів. Сама ж Лінка була твердо переконана, що принципів у неї – хоч греблю гати.

Наприклад, вона ніколи не брала з чужих холодильників яєць чи фруктів – нічого, що можна було легко полічити. Скибку хліба, трохи сиру чи ковбаси, того-сього… Лише трішки втамувати нічний голод. А ще вона принципово не лазила до припасів сусідки з кімнати.

Лінка взагалі вміє розподіляти гроші. І чудово розуміє, що найголовніше для жінки – то пристойні лахи, такі, щоб і найприскіпливіші однокурсниці-експертки не здогадалися, що вони із секонду, та косметика. А їжа… То ще треба примудритись, аби зіграти в ящик із голоду в гуртожитку.

Найкращий час для «полювання» – після вечірки у знайомих чи нічних клубів («Дівчата, а можна я отут приткнуся, аби не сунутись аж на верхній поверх? Спасибі, ви мене й не почуєте!»). І треба їй віддати належне, Лінка ще нікого не потурбувала посеред сну своєю «нічною дієтою». Рухалась-бо безгучно, мов досвідчена мисливиця.

Досвіду підліткових років, коли це рішуче забороняли і було покарання від дорослих, отак просто не розгубиш. Хай ти вже й сама повнолітня і вказувати тобі нема кому. Хіба викладачі вважають, що мають на це право і що їх студенти таки слухають. От наївні ті професори!

А вже якщо залишаєшся після побачення у претенденти на вакансію постійного партнера, то Лінка чесно зізнавалася собі, що річ не тільки в «зайвій» дрібці калорій і навіть не в мисливському азарті. Тут уже не цікавість, а розумна засторога: «Скажи, що у твого залицяльника в холодильнику, – і я скажу, у що ти влипла».

Тож варто було б їй вчасно замислитись, чого це вже втретє ночує в Ігоря, а так і пролежує в його обіймах ночами, до бадьорої мелодії будильника. Певно, він їй навіть трохи подобається, десь у глибині душі. Тому й не ризикує. Бо у попереднього – Володьки – побачила, що легше не витягати зіпсоване з холодильника і відмивати стіни, а викинути. Бажано з господарем.

Але в Ігоря, певно, сюрпризів не буде, він акуратист. І почуття гумору є. Й очі медово-карі та чуб кучерявий. Й аспірантуру вже закінчує. І сам у кімнаті мешкає, ще й на викладацькому поверсі. Куди його знайомі дівки-дурепи дивляться, чого ще ні­хто не заарканив такий скарб?! Тож нехай тепер не зиркають зневажливо-поблажливо й не запитують солоденько в Ігоря, що він у такій малючці, хай і симпатичній, знайшов. Вона точно не мала наміру відступати без бою.

Цього разу Ліна чесно хотіла лише глянути. Навіть дуже обережно торкнулась губами кутика його вуст, перш ніж сковз­нути з ліжка. Хотів би, щоб вона йому увагу, а не чомусь іншому в кімнаті відводила – прокинувся б, от! Хлопець і не ворухнувся, ні цієї миті, ні трохи згодом, коли вона безгучно шмигонула до кутка й ледь потягла тугі дверцята холодильника.

М-да, навіть кришки пластикових контейнерів одного кольору і сама тара вишикувалася рівненько. Єдина пляшка з пивом. Яблука й морква у відсіку на овочі. Вимиті й свіжі! Спершу Лінка замислилась: а вона точно не спить?! Таке буває?

Та за хвилину переконалася: не спить, не з її щастям. Та краще б цей гад самою шаурмою харчувався, чипсами зажовуючи!

Бо на середній полиці стояв у прозорій коробці невеликий, але дуже симпатичний тортик, прикрашений ведмежатами й білоч­ками з мастики. І ніби цього мало, зі старанно виведеним написом: «Ілонці 5 років!».

То всі кажуть, що немає в Ігоря постійної дівчини-коханки, значить, що вже про дружину казати, так? А Ілонка, якій за рік до школи, певно, сюрприз… Ем, він що, на шкільному випускному так із наслідками гульнув? Чи це на першому курсі, після якоїсь студентської вечірки?

Сидить оте дітисько й чекає в день народження недільного таточка, який про неї своїм пасіям, та що там пасіям, друзям і навіть науковому керівникові – не гу-гу? А батечко завтра, значить, заскочить до іменинниці на хвилинку, тицьне подарунок, торкнеться щоки сухими губами, пошлеться на справи й дремене до полюбовниці, до Ліни тобто?

Лінка добре знала, як то воно – чекати, що про тебе згадають, хоч на день народження. От тільки до неї так жодного разу батько й не з’явився.

Внутрішній голос щось пискнув: «Може, племінниця? Ану без дурниць!». Може, тільки між іншим Ігор нещодавно ніби згадав, що він – одинак у немолодих батьків, які всі надії на нього покладають. Ось і доводиться зі шкіри пертися, аби їх не розчарувати. Доперся он до аспірантури.

«Без дурниць» не вийшло: декілька помахів кухонним ножем (Звідки й узявся? Вона ж не планувала нічого відрізати!) – і торт покраяний навкіс нерівними шматками, втративши всю святковість. Масний ніж – на стіл, просто на чистісіньку обкладинку якогось конспекту. Власний одяг жужмом в оберемок, двері з кімнати не скрипнули – сказано ж, досвід, зодягалась вона в коридорі.

Зранку сусідки глянули скептично, але так і не спитали, о котрій повернулась і чого в коханого не спалося. Лінці мало бути справді соромно: влаштувати таку підліткову істерику студентці – то себе не поважати. Але не було, ні крихти.

Думка про те, що за зіпсоване чуже свято та за збитки, – купить же він доньці ще один смаколик, правда ж, ну, не зовсім же покидьок, не заб’є на свято дитини? – може бути й помста, не лякала. Навіть добре, якщо шарварок буде прилюдним: хай усі бачать, яким зразковим Ігорчик є насправді.

Наступного дня Ліна побачила вже знайомий пошматований торт на підвіконні загальної кухні й записку: «Їжте, хто хоче». Й поруч – три дітиська Марини Григорівни із другого, викладацького, поверху. Що й забули на поверсі студентів? Малі рішуче підступали до несподіваного частування. Хотіла вона була кишнути на цю дрібноту – не встигла. Ті синхронно повернулися до незваної дорослої й пильно втупились у неї. Мовби підозрюючи, що й вона хоче з’їсти солоденьке. Та хто ж їй дасть? Й Лінка позадкувала назад у коридор, відзначивши, що підростає гідна зміна.

Не випивши й розчинної кави, бо води у кухні не скип’ятила, вискочила на вулицю: байдуже куди, аби подалі від знайомих. І навіть не здивувалася, що ледь не наштовхнулася на ґанку на Ігоря, поруч з яким дріботіло мале дівча – в ошатній сукеночці та з кісками.

Довелося вдавати сліпошару сову, що зиркала на інший бік вулиці. Не те щоб сподівалася, що їй так усе минеться. Однак не хотіла першою якусь гидоту бовкнути при дитині.

А потім стало не до можливої сварки. Усе сталося миттю. Крик Ігоря: «Куди?! Стій!». Жіночий вереск, дитячий плач, що злився зі скреготом автомобільних гальм.

Раптом на мить стало тихо. Настільки, що Лінці видалося, наче вона оглухла. Вона ще встигла зрадіти цьому.

Ні, то не Ігореве дівчисько (певно, та ж Ілонка-іменинниця?) під машину скочило. Та, розумна, певно, в батечка, завмерла на безпечному ґанку наляканим зайченям.

А от Софійка із першого поверху, дарма що ледь дибуляти навчилась, втекла від матінки, яка на лавці втупилась у смартфон і погойдувала порожній дитячий візочок. І ця ідіотка працює в універі?!

Гайнула собі за яскравим м’ячиком. А біля ґанку якраз паркувалась...