ЗАЛИШКИ ІМЕНИННОГО ТОРТА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

26 вересня 00:09

842

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Увесь світ, та що там світ, увесь гуртожиток був певен, що в Ліни нема принципів. Сама ж Лінка була твердо переконана, що принципів у неї – хоч греблю гати.

Наприклад, вона ніколи не брала з чужих холодильників яєць чи фруктів – нічого, що можна було легко полічити. Скибку хліба, трохи сиру чи ковбаси, того-сього… Лише трішки втамувати нічний голод. А ще вона принципово не лазила до припасів сусідки з кімнати.

Лінка взагалі вміє розподіляти гроші. І чудово розуміє, що найголовніше для жінки – то пристойні лахи, такі, щоб і найприскіпливіші однокурсниці-експертки не здогадалися, що вони із секонду, та косметика. А їжа… То ще треба примудритись, аби зіграти в ящик із голоду в гуртожитку.

Найкращий час для «полювання» – після вечірки у знайомих чи нічних клубів («Дівчата, а можна я отут приткнуся, аби не сунутись аж на верхній поверх? Спасибі, ви мене й не почуєте!»). І треба їй віддати належне, Лінка ще нікого не потурбувала посеред сну своєю «нічною дієтою». Рухалась-бо безгучно, мов досвідчена мисливиця.

Досвіду підліткових років, коли це рішуче забороняли і було покарання від дорослих, отак просто не розгубиш. Хай ти вже й сама повнолітня і вказувати тобі нема кому. Хіба викладачі вважають, що мають на це право і що їх студенти таки слухають. От наївні ті професори!

А вже якщо залишаєшся після побачення у претенденти на вакансію постійного партнера, то Лінка чесно зізнавалася собі, що річ не тільки в «зайвій» дрібці калорій і навіть не в мисливському азарті. Тут уже не цікавість, а розумна засторога: «Скажи, що у твого залицяльника в холодильнику, – і я скажу, у що ти влипла».

Тож варто було б їй вчасно замислитись, чого це вже втретє ночує в Ігоря, а так і пролежує в його обіймах ночами, до бадьорої мелодії будильника. Певно, він їй навіть трохи подобається, десь у глибині душі. Тому й не ризикує. Бо у попереднього – Володьки – побачила, що легше не витягати зіпсоване з холодильника і відмивати стіни, а викинути. Бажано з господарем.

Але в Ігоря, певно, сюрпризів не буде, він акуратист. І почуття гумору є. Й очі медово-карі та чуб кучерявий. Й аспірантуру вже закінчує. І сам у кімнаті мешкає, ще й на викладацькому поверсі. Куди його знайомі дівки-дурепи дивляться, чого ще ніхто не заарканив такий скарб?! Тож нехай тепер не зиркають зневажливо-поблажливо й не запитують солоденько в Ігоря, що він у такій малючці, хай і симпатичній, знайшов. Вона точно не мала наміру відступати без бою.

Цього разу Ліна чесно хотіла лише глянути. Навіть дуже обережно торкнулась губами кутика його вуст, перш ніж сковзнути з ліжка. Хотів би, щоб вона йому увагу, а не чомусь іншому в кімнаті відводила – прокинувся б, от! Хлопець і не ворухнувся, ні цієї миті, ні трохи згодом, коли вона безгучно шмигонула до кутка й ледь потягла тугі дверцята холодильника.

М-да, навіть кришки пластикових контейнерів одного кольору і сама тара вишикувалася рівненько. Єдина пляшка з пивом. Яблука й морква у відсіку на овочі. Вимиті й свіжі! Спершу Лінка замислилась: а вона точно не спить?! Таке буває?

Та за хвилину переконалася: не спить, не з її щастям. Та краще б цей гад самою шаурмою харчувався, чипсами зажовуючи!

Бо на середній полиці стояв у прозорій коробці невеликий, але дуже симпатичний тортик, прикрашений ведмежатами й білочками з мастики. І ніби цього мало, зі старанно виведеним написом: «Ілонці 5 років!».

То всі кажуть, що немає в Ігоря постійної дівчини-коханки, значить, що вже про дружину казати, так? А Ілонка, якій за рік до школи, певно, сюрприз… Ем, він що, на шкільному випускному так із наслідками гульнув? Чи це на першому курсі, після якоїсь студентської вечірки?

Сидить оте дітисько й чекає в день народження недільного таточка, який про неї своїм пасіям, та що там пасіям, друзям і навіть науковому керівникові – не гу-гу? А батечко завтра, значить, заскочить до іменинниці на хвилинку, тицьне подарунок, торкнеться щоки сухими губами, пошлеться на справи й дремене до полюбовниці, до Ліни тобто?

Лінка добре знала, як то воно – чекати, що про тебе згадають, хоч на день народження. От тільки до неї так жодного разу батько й не з’явився.

Внутрішній голос щось пискнув: «Може, племінниця? Ану без дурниць!». Може, тільки між іншим Ігор нещодавно ніби згадав, що він – одинак у немолодих батьків, які всі надії на нього покладають. Ось і доводиться зі шкіри пертися, аби їх не розчарувати. Доперся он до аспірантури.

«Без дурниць» не вийшло: декілька помахів кухонним ножем (Звідки й узявся? Вона ж не планувала нічого відрізати!) – і торт покраяний навкіс нерівними шматками, втративши всю святковість. Масний ніж – на стіл, просто на чистісіньку обкладинку якогось конспекту. Власний одяг жужмом в оберемок, двері з кімнати не скрипнули – сказано ж, досвід, зодягалась вона в коридорі.

Зранку сусідки глянули скептично, але так і не спитали, о котрій повернулась і чого в коханого не спалося. Лінці мало бути справді соромно: влаштувати таку підліткову істерику студентці – то себе не поважати. Але не було, ні крихти.

Думка про те, що за зіпсоване чуже свято та за збитки, – купить же він доньці ще один смаколик, правда ж, ну, не зовсім же покидьок, не заб’є на свято дитини? – може бути й помста, не лякала. Навіть добре, якщо шарварок буде прилюдним: хай усі бачать, яким зразковим Ігорчик є насправді.

Наступного дня Ліна побачила вже знайомий пошматований торт на підвіконні загальної кухні й записку: «Їжте, хто хоче». Й поруч – три дітиська Марини Григорівни із другого, викладацького, поверху. Що й забули на поверсі студентів? Малі рішуче підступали до несподіваного частування. Хотіла вона була кишнути на цю дрібноту – не встигла. Ті синхронно повернулися до незваної дорослої й пильно втупились у неї. Мовби підозрюючи, що й вона хоче з’їсти солоденьке. Та хто ж їй дасть? Й Лінка позадкувала назад у коридор, відзначивши, що підростає гідна зміна.

Не випивши й розчинної кави, бо води у кухні не скип’ятила, вискочила на вулицю: байдуже куди, аби подалі від знайомих. І навіть не здивувалася, що ледь не наштовхнулася на ґанку на Ігоря, поруч з яким дріботіло мале дівча – в ошатній сукеночці та з кісками.

Довелося вдавати сліпошару сову, що зиркала на інший бік вулиці. Не те щоб сподівалася, що їй так усе минеться. Однак не хотіла першою якусь гидоту бовкнути при дитині.

А потім стало не до можливої сварки. Усе сталося миттю. Крик Ігоря: «Куди?! Стій!». Жіночий вереск, дитячий плач, що злився зі скреготом автомобільних гальм.

Раптом на мить стало тихо. Настільки, що Лінці видалося, наче вона оглухла. Вона ще встигла зрадіти цьому.

Ні, то не Ігореве дівчисько (певно, та ж Ілонка-іменинниця?) під машину скочило. Та, розумна, певно, в батечка, завмерла на безпечному ґанку наляканим зайченям.

А от Софійка із першого поверху, дарма що ледь дибуляти навчилась, втекла від матінки, яка на лавці втупилась у смартфон і погойдувала порожній дитячий візочок. І ця ідіотка працює в універі?!

Гайнула собі за яскравим м’ячиком. А біля ґанку якраз паркувалась автівка, господаря якої й на пасажирське сидіння пускати не варто було б. Так сталося, що Ігор виявився найпильнішим серед дорослих і найближчим до того неподобства.

Ілонка врешті відмерла, схлипнула жалібно й раптом мовчки рвонула до машини, що вписалась-таки у бетонне огородження клумби. Лінка кинулась напереріз: там малої ще бракувало! Що буде, як та побачить… Притисла до себе комаша, забурмотіла щось дурне й заспокійливе. І саме тут чортів слух повернувся.

Вона почула переляканий плач малої Софійки, зойкання її дурної матінки, низькі чоловічі стогони й матюкання. Лінка й не уявляла, що Ігор може так лаятись, ще й прилюдно. І лише за мить збагнула, що, значить, живий. Усі живі…

Машина з розбитим бампером затуляла все, що трапилося. Здається, на асфальті була кров, але небагато. Ліна відчувала, що її люто млоїть, хоча у шлунку нічого відучора не було, однак тепер не до цього. Чомусь зараз дуже важливо було заспокоїти малу, яка заходилася слізьми, й не пустити її туди, до чортової автівки.

Хтось міцно взяв її за вільну руку, як малу, завів у хол, всадовив на пошарпане крісло для відвідувачів біля вахти. Тицьнув паперові серветки, аби витерла сльози дівчиськові й собі. Хоча Лінка добре знала, що не плакала давно – від початкової школи, а зараз – то так, нервове. Але не стала принижуватись, виправдовуючись уголос.

Її «рятівницею» виявилася Майя Стефанівна – років на п’ять старша за саму Лінку, але вже проводить практичні заняття з основ економіки для майбутніх філологів, знає, що в Ліни з розрахунками «не дуже», й не терпить жодної фамільярності.

Дуже повільно й чітко, мовби погано засвоєну тему, викладачка повторила вдруге:

– Живий ваш Ігор. Нога, схоже, поламана, певно, струс мозку, синці там, іще якісь дрібниці, але «швидка» вже їде. Зараз оглянуть і знеболювальне вколють. Хоча й так видно, що від цього не вмирають. Там є кому з ним у травму їхати й без тебе, і без малої. Не сунься туди: все ж видовище не для дитини. Зараз посидиш з Ілоною, нагодуєш, умиєш, пограєш із нею в ляльку й відвезеш до бабусі. Та якраз від синочка з лікарні повернеться. Оригінальне знайомство з батьками коханого, що й казати, але буває й гірше. А ось тобі, сонечко, справді не пощастило: навідалась, бачте, до дядечка на день народження. Та нічого, не останнє свято.

Лінка хотіла пирхнути: чого та Майя лізе до неї з повчаннями?! Вони зараз не на парі! І які, до біса, «батьки коханого»?! Але у неї раптом перехопило подих:

– До дядечка?! А мати її де?

– У Польщі, здається, чи в Угорщині – десь на заробітках: матері-одиначці зараз нелегко. Родичі про дитинча дбають, але не надто про ту матінку розповідають, ще й сина просять зайвий раз не згадувати. Тож Ігор мовчить, хоч і любить старшу сестру.

Лінка застогнала вголос:

– Я ідіотка! Він мені, кретинці, не пробачить і правильно зробить. Якщо Ігор дізнається, що я з його племінницею сиділа, він буде проти!

– Ангеліно, які слова я чую при дитині?! Від майбутнього філолога! Ваша сварка з Ігорем – то привід, аби кинути малу дівчинку напризволяще?!

Лінка замотала головою.

– Ілонко, це – Ліна, добра знайома твого дядька. Вона знає багато казок, як то й личить філологові, може зробити ляльці гарну зачіску, не згірше, ніж у неї самої, й узагалі, непогана дівчина, хоч і не дуже здібна студентка. Побудь із нею, добре? А з дядьком твоїм нічого страшного не трапилося. Але занедужав, тож бабуся зараз поїде до нього в лікарню і про тебе доведеться подбати саме Ліні.

Ілонка пильно глянула на Лінку, потім – на Майю Стефанівну й кивнула. Бо й вона зрозуміла, що іншої відповіді тут не приймуть. І всунула гарячу й ледь вологу долоньку в руку випадкової няньки.

– То які ваші дії зараз, Ліно?

– Ми з Ілоною до крамниці! Малу треба ж годувати корисним.

– Краще смачним, бо сьогодні ж у неї день народження, врешті. Іди вже, нянько, – схоже, Майя Стефанівна пом’якшилась, наскільки це для неї можливо.

І коли обидві вже прямували до дверей, у спину їм пролунало:

– Ігорю я сама зараз зателефоную, його матері теж, щоб хоч через це не хвилювались. І так, хоч не моє мелеться, ставлять хрест на дружбі, навіть не давши виправдатись тій, що завинила, лише записні ідіоти. Але не хлопці, що кидаються рятувати чужих дітисьок.

Лінка спіткнулась на рівному місці, однак не обернулась. Хоч як хотілося кинути, що так, це аж ніяк не стосується порадниці. Мовчки дістала з кишені новеньку різнобарвну браслетку – симпатичну, собі купувала, й тицьнула її дівчинці.

Та зиркнула серйозними темними очима, наділа на худеньку ручку завелику обновку й продемонструвала дарувальниці. Лінка так само серйозно кивнула. І чи не вперше їй спало на думку, що малі діти – то не так і погано. І навіть любити когось – то не завжди покара, хай і часто боляче.

Цікаво, якщо спробувати спекти торт, написати на ньому «Вибач» і залишити біля дверей Ігоря, то буде не дуже по-дитячому? Вона не знала відповіді й, звісно, ні в кого не спитала про це.

Але, беручи собі дешевий йогурт і всяке таке на святковий підбодіок дівчиськові, вперше в житті купила дріжджі, про всяк випадок. А звільнившись надвечір від нянькання дитини, так само вперше відкрила сайт із рецептами смаколиків.