ЗАКОХАНІ НАШОГО МІСТА

– Заспокойся, хтозна, який отой красень за кадром, кажуть, усі моделі-дівчата – ще ті стерви, чоловіки – не кращі, може, ще й дурний, коли на іншу роботу не взяли, – заспокоює мрійницю розсудливіша товаришка. – А твій Сашко, хай інколи й перебирає пива, як із друзями на футболі стирчить, зате хазяйновитий.

Що цікаво, подруга має рацію. Невідомий мені Олександр, незважаючи на любов до пива, точно не гірший за хлопця з реклами із закоханими. Хоч повірте: той хлопець-модель аж ніяк не дурний. Ті, хто кажуть, що розумного чоловіка-манекенника знайти не легше, ніж єдинорога, просто заздрять чи погано знають, де ту дивовижу шукати.

Це і на щастя, в обох випадках. Повірте чесному слову. Єдинорогам місце в легендах, у житті від них забагато клопоту.

А наш манекенник не дурень. Він – покидьок, це вам багато його підсиджених колег скаже. Кар’єру рано чи пізно збудує, і непогану. А от дивитися отак, зі щирою любов’ю, на дівчину зможе лише перед об’єктивами фотокамер.

А от його напарниця – непогана дів­чина, навіть не стерво, розуміє-бо, що супермоделі з неї не вийде. Ледь занепокоєна, що все складніше підтримувати форму: ніби на самій воді сидиш, а зайва вага звідкись береться. Час подумати про заміжжя з порядним парубком, а може, й про дитину, а ще записатися на курси манікюрниць. Свої ж
найкращі роботи з минулого життя – вирізки з журналів і все таке – скласти у спеціальний альбом, щоб інколи переглядати, ледь не потайки. Серед інших світлин обов’язково буде і ця, де вона усміхається темноволосому красеневі.

А до чого тут кохання, ніби обіцяне на початку? Х-м, а гарне запитання. Це ж розповідь не про моделей, а про велику фотокартку, що ні-ні, та й породить заздрість у дівчат. Інколи навіть змушує призупинитися завжди заклопотаних поважних матерів родин. Примостити на тротуар важкі сумки, звідки стирчить батон чи банани, втерти спітніле чоло. Мить постояти, згадуючи своє дівування, подумки прикрашаючи спомини, аби вони хоч трохи скидалися на ідилію зі збляклого банера.

…А все ж приємно, що в нашому місті є такі щасливі закохані, хай то – вдале фото і дрібка фільтрів. Може, їм зараз хто мимоволі всміхається?..

Дивно, але коли сіті-лайт спорожнів, багато хто помітив це. Ні, то не похопилася якась метка фірма, просуваючи свої товари: ось же! Купуй площу для реклами недалеко від центру, просувай курси англійської чи диво-пилосос, який сам квартиру до блиску вичистить, поки господарка життям насолоджується. Це, певно, було б не так образливо.

Чимось той малюнок не сподобався місцевим хуліганам. Певно, вдень натрусили з малечі досить дріб’язку, аби стало на декілька пляшок пива та цигарки. Чи й не на цигарки. Тож пізно ввечері потягнуло їх на подвиги. Хтозна, що їм там привиділося біля рекламної тумби.

Коли потім у поліції їх розпитували, якого милого потрібно було обдирати оту рекламу, у відповідь прозвучало: «А чого вони так?». Немов ішлося про справжнісіньку парочку, де дівчина дивилася на супутника таким закоханим поглядом, що тим малолітнім бандюкам стало зрозуміло: на них отак ніхто й ніколи не гляне. Чи багато таким треба для заздрості?

Сумнівно, чи справа дійшла б до поліції. Ну, подумаєш, якусь стару рекламу здерли й розписали звільнений сіті-лайт відомими словами! На всіх дурнів поліції не настачишся. Але один із гоп-компанії примудрився наткнутися на якийсь залізний прут – де він там узявся, звідки? – і сильно поранитися. Сам у крові, бруківка у крові, тумба в крові. Хоч фільм жахів знімай без декорацій. А ще перехожі чули жіночий вереск. Тож і викликали поліцію. А ті – «швидку». На щастя, жодна дівчина о тій порі додому не сунулася сама, допомога знадобилася лише необережному розбишаці, та й то виглядало страшніше, ніж було насправді, такі – живучі. Вичухається. Чи слухова галюцинація в заявників була, чи вирішили, щоб уже, мабуть, приїхала допомога, прикрасити трохи, згадавши про ту дівчину?

Ну й вирішили з’ясувати, а чи сам отак скалічився, чи друзі допомогли. Виявилося, сам. Справу про хуліганство батьки отих малолітніх йолопів зам’яли. Вирішили, що ті й так за розум візьмуться, поки заводій у лікарні вилежуватиметься.

Ніби отут і кінець історії. Та й якої там історії? Хоч район спохмурнів. Особливо коли за два тижні той же рекламний щит прикрасила реклама прасок, що ніколи не підводять господарів.

От тільки серед моїх знайомих є одна, що надто любить усе знати, ще й те знання прикрашати неймовірними подробицями. Якраз від неї й почула: манекенник, так, той самий, про якого вже йшлося, зараз теж у лікарні.

Причепилися місцеві хулігани, коли поночі прямував із роботи додому. А ще його напарниці виявилося в тому ж напрямку. Ну, йшли разом. А тут якісь підпилі дурні… А наш знайомий хай і покидьок, але не боягуз. Чи то й справді дівчину захищав, чи не хотів відступати перед наволоччю через власне самолюбство… Не втік. У бійку поліз. Ватажкові нападників, до речі, теж несолодко стало. Але як утрьох на одного, такого шляхетного лицаря… Добре, патруль вчасно нагодився.

Порятована дівчина щодня свого колегу відвідує, впевнена, що то він отак через неї постраждав. Він ніби не проти її так часто бачити. Потерпає, що шрам може кар’єру зіпсувати, тож треба комусь скаржитися. А тут – вдячна і співчутлива слухачка. А вже звідси до чогось іншого… Крок не крок, але й не вічність.

– …Ні, ти зрозумій: тієї самої ночі, коли оту рекламу з ними порвали! Знову твердитимеш, що це – збіг?! Знаєш, як вони одне на одного тепер дивляться?! Справжнісінькі закохані! От якби їх зараз сфотографувати, їм і грати не потрібно було! Усі б точно позаздрили!

Я навіть не уриваю. І не доводжу, що отакі-от збіги бувають лише в кіно та популярних журналах. Що можна пояснити людині, яка не розуміє: лікарняна палата – не те місце, де кохання видаватиметься мальовничим, ну яке фото, навіщо? Справжні почуття зовсім не такі виразні, як ті, що грають задля публіки. Інколи варто тримати їх подалі від фотокамер, аби не засліпили.

А все ж добре, що в нашому місті є закохані. Не на рекламному щиті, живі, недосконалі й справжні. Хай навіть їхніх усмішок ніхто не бачить цієї миті…