ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
450Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Це історія про два кришталеві келихи. Точніше, про один. А якщо іще точніше, то про один цілий і один розбитий. Хоча ні, мабуть-таки, про два розбиті… І зовсім не про келихи, ні. Про два розбиті серця.
Його звали Роман, її – Юлія. Вона була старшою від нього на рік і декілька місяців. Виросли вони в одному селищі й навіть ходили разом до одного дитячого садочка. Потім Юлія переїхала з родиною до районного центру, де жила її бабуся Надія, і там пішла до школи. На вихідні й канікули навідувалася до рідного селища, де жила її інша бабуся. Тоді вони зустрічалися з Романом.
Щира дитяча дружба з дорослішанням поволі переростала в палке кохання. Роман завжди з нетерпінням і трепетом чекав приїздів Юлії. Однак батьки, дізнавшись про їхню дружбу, суворо заборонили йому бачитися з нею.
А все тому, що два роди ворогували між собою ще з тих часів, коли прадід Юлії Леонід Ковальчук служив у НКВС, а баба Романа Катерина Москаленко була учасницею підпільної мережі ОУН. Москаленки й Ковальчуки – два ворожі роди. Майже як Монтеккі та Капулетті. Хоча тут усе значно складніше. Старожили селища подейкували, що Леонід був до безтями закоханий у красуню Катерину ще до того, як вона стала бандерівкою, а він – комуністом. Власне, все почалося з того, що Катря піднесла Леонідові гарбуза, а той, знаючи про її антирадянські настрої, вирішив помститися й записався в комсомол. Згодом одружився з донькою якогось партійного чиновника і почав стрімко будувати кар’єру. А вісімнадцятирічна Катерина, не без «допомоги» свого колишнього залицяльника, опинилася на Воркуті, де провела понад п’ятнадцять років у таборі суворого режиму. Коли ж
повернулася до рідного селища, її посватав один підстаркуватий удівець. Через якийсь час Катерина народила сина, записавши його на своє прізвище.
Відтоді минуло багато часу. І Леонід, і Катерина давно відійшли в засвіти. Але в селищі й досі пам’ятали цю історію, передаючи її з вуст в уста наступним поколінням. Отож і не дивно, що Москаленки досі вважали Ковальчуків своїми затятими ідеологічними ворогами. А заможні Ковальчуки не бажали знатися з бідними Москаленками. Відповідно, Юлині батьки теж були категорично проти її дружби з Романом.
Незабаром закоханих підлітків у селищі почали називати Ромео і Джульєттою, до того ж не лише позаочі. Спершу це дуже дратувало обох, але потім вони змирилися, ба більше, почали самі жартома звертатися одне до одного іменами з шекспірівської драми.
У селищі вони більше не зустрічалися. Роман записався до спортивної школи, яка була в районному центрі, щоб декілька разів на тиждень мати змогу таємно зустрічатися зі своєю коханою. Щоразу він присягався їй у вірності до кінця життя й обіцяв зробити все можливе, щоб бути з нею разом.
– Коли мені виповниться вісімнадцять, я переїду від батьків, – казала йому Юля. – Бабуся Надя перед смертю заповіла мені свою квартиру, тож я маю де жити. А ти переїдеш до мене, мій Ромео?
– О так, звісно! – відповідав їй Роман. – Я знайду роботу в місті, і ми разом житимемо, наперекір нашим батькам. Хіба ж ми винні, що колись моя бабця відмовила твоєму прадідові?
Закінчивши школу, Юлія вступила до університету. А щойно їй виповнилося вісімнадцять, сказала батькам, що переїжджає в бабину квартиру, яка вже декілька років стояла порожньою. Батькові ця ідея не дуже сподобалася. Втім, що він міг зробити?
Навчаючись заочно, Юлія знайшла собі підробіток у місцевому ресторані, щоб бути фінансово незалежною від батьків.
– Ну що, мій Ромео? Пам’ятаєш свою обіцянку? – звернулася вона до Романа, коли той вкотре приїхав до міста.
Хлопець саме закінчував останній клас школи й готувався до випуску.
– Так, звісно, – відповів дещо збентежено. – Але я маю дочекатися, коли й мені виповниться вісімнадцять. Не забувай, що я молодший від тебе.
– Ну гаразд, – дещо невдоволено промовила Юлія. – Почекаю. Зрештою рік – не так уже й багато.
Втім, рік пролетів напрочуд швидко. І коли Ромео відзначив своє повноліття, Юлія вкотре нагадала йому про обіцянку.
– Ну, то коли на тебе чекати з валізою?
– Дай мені ще трохи часу, – попросив її хлопець, який не мав змоги продовжувати навчання, тож мусив допомагати батькам у господарстві. – Я маю знайти якусь роботу.
– Коли переїдеш до міста, знайдеш, – запевнила його Юлія.
Однак Ромео не квапився переїжджати до своєї Джульєтти. Їхні стосунки з кожною наступною зустріччю ставали все більш напруженими. Юлія тиснула на нього своїм запитанням про переїзд. Нарешті не витримала і поставила ультиматум:
– Якщо не переїдеш до кінця літа, то ми розлучимося.
Роман дуже любив Юлю, та ще дужче боявся реакції батьків на такий свій радикальний учинок. Не міг отак просто взяти й залишити їх, переїхавши до міста, та ще й до правнучки їхнього затятого ворога. Це було б украй невдячно. Роман був єдиною і пізньою дитиною в сім’ї. Мама з татом змалку носилися з ним, як із писаною торбою, і, хоч не мали великих статків, з останніх сил дбали про те, щоб він почувався добре й мав усе потрібне. А тепер, коли Роман став парубком, покладали на нього великі надії. У селі завжди вистачає роботи, але часто не вистачає працьовитих рук. Батько вже не мав того здоров’я, що раніше, тож потребував синової допомоги. А мама… мама готувала найсмачніший у світі борщ. Як же Роман житиме без її борщу?!.
Але водночас його серце рвалося до коханої. Він боявся її втратити. Не міг спати ночами, мучив себе думками про те, як бути далі. Юлія дала йому занадто короткий термін. До кінця літа залишалося менш ніж місяць, а час летів дуже швидко – дні буквально здавалися митями.
Нарешті, коли до вересня залишалося тільки декілька днів, Роман приїхав із невеличким наплічником до Юлії. На той час вона вже працювала менеджером в одній місцевій фірмі й заробляла доволі немалі, як для маленького містечка, гроші.
– Ну ось, як бачиш, Джульєтто, я дотримав своєї обіцянки, – сказав із порога, однак слова його прозвучали не вельми переконливо.
– Нарешті мій Ромео дозрів до дорослого життя, – ущипнула його словами Юлія, впустивши до свого помешкання. – Цікаво, що ти сказав своїм батькам?
Роман умить похнюпився, втупивши погляд у долівку, встелену строкатим килимом, який колись привіз Юлин дідусь аж з Узбекистану.
– Нічого їм не сказав. Просто написав прощальну записку, в якій ідеться про те, що хочу спробувати пожити окремо від них.
– Оце такої! – вигукнула Юлія. – Вони ж
тепер хвилюватимуться за тебе і ще, чого доброго, подадуть у розшук.
– Не думаю, я ж уже повнолітній, – голос хлопця відчутно тремтів.
– А речі? – дівчина розчаровано поглянула на рюкзак. – Оце і є весь твій багаж?
– Так, у мене насправді не так багато речей. Але це не проблема – знайду роботу і куплю собі все потрібне.
Після цих слів Роман поставив рюкзак на стілець і почав виймати з нього свої скромні пожитки: альбом зі світлинами, книжки. А тоді дістав якийсь пакунок, загорнутий у стару газету:
– Це наша сімейна реліквія. Тато каже, що бабуся заповіла її мені, тому я наважився взяти…
Тремтливими руками почав розгортати пакунок. Обережно дістав із нього один кришталевий келих і поставив його на стіл.
– Це – для тебе, – мовив з удаваною врочистістю, а тоді продовжив розгортати папір.
Але вмить скрикнув так, ніби щойно йому в серце влучила куля. З Романових вуст геть неочікувано для Юлії вирвалася нецензурна лексика. Другий келих виявився розбитим.
– Ні, ні, ні, тільки не це! – Роман ухопився обома руками за голову і ледве не завив від відчаю. – Тільки не це!
– Та годі тобі, – спробувала заспокоїти його Юлія. – Ну, подумаєш, звичайні келихи. Знайшов, через що робити трагедію. Основне, що ми нарешті разом, мій Ромео!
– Розумієш, це – недобрий знак, – ледве стримуючи сльози, промовив Роман. – Я хотів, щоб ці келихи символізували наше спільне життя, наше щастя... Два келихи – це ніби ти і я. Але мій розбився…
– Теж мені проблема, – ніжно обійняла його Юлія. – А ти спробуй подивитися на цю ситуацію по-іншому. Залишився один келих, отже, питимемо разом з одного келиха.
Роман заспокоївся, викинув розбитий келих у смітник, а цілий поставив на поличку в кухні. Дістав і решту своїх скромних пожитків. Вечір минув у романтичній атмосфері – з музикою і свічками.
Коли Юлія виходила вранці на роботу, Роман іще спав. Залишила йому в кухні сніданок із запискою: «Це тобі, коханий Ромео. Смачного! Твоя Джульєтта».
В обідню перерву зателефонувала Романові, щоб запитати, як він почувається на новому місці. Телефон Романа виявився вимкненим. «Мабуть, забув зарядити», – подумала. Проте ввечері, коли повернулася додому, не застала там свого коханого. Зателефонувала йому знову, цього разу йшов виклик, однак ніхто не відповідав.
Раптом Юлію охопило тривожне передчуття. Вона кинулася до шафи, де вчора її коханий склав свої скромні пожитки. Там було порожньо. Почала метатися квартирою, у паніці шукаючи його капці, зубну щітку, станок для гоління… Проте від Романа не зосталося і сліду. Юлія відчула, як пришвидшено закалатало її серце. Увійшла в кухню, щоб випити води. І раптом побачила келих, що самотів на одній із полиць. Той самий келих, із якого вони мали пити разом… Усміхнулася. Обережно взяла його до рук. Отже, іще не все втрачено?..
Та саме тієї миті почула звук повідомлення на телефоні, який залишила в сумочці у вітальні. Це була смс-ка від Романа:
«Моя кохана Джульєтто! Вибач, але я виявився не готовим до дорослого життя. Хоч якою б сильною була моя любов до тебе, але є речі, сильніші від неї. Мушу повернутися до своїх батьків, вони дуже болісно пережили мій учорашній учинок. Якщо можеш, пробач мені. Я не вартий тебе і твого кохання, тому зникаю. Прошу, не шукай мене більше. Не пиши і не телефонуй мені. Щиро бажаю тобі знайти своє щастя! Прощавай. Твій Ромео».
Юлія прочитала і відчула, як задихається. Їй запаморочилося в голові. Поквапилася сісти в крісло, щоб не знепритомніти. Заплющила очі й зробила глибокий вдих – так, як навчила її одна мамина подруга, інструкторка з йоги. Почала повільно рахувати до десяти. Втім, телефон не відпускала. Розплющила очі та ще раз перечитала повідомлення. Тепер дівчину накрила потужна хвиля гніву. Юлії захотілося вихлюпнути цей гнів на свого коханого. Вже почала набирати літери, як раптом зупинилася, видалила розпочате повідомлення.
– Треба мати гідність, – сказала сама собі вголос.
Історія про Ромео і Джульєтту піднесена і трагічна. Їхня – ганебна й дурна. Вони з Романом не просто залишилися живі, а й не спромоглися вбити свою любов як слід. Згадала про розбитий Романів келих, над яким він так побивався. Отже, щось таки в цьому є.
Залишила телефон, повернулася в кухню, взяла келих із полиці. Задумано покрутила його в руках. Тоді дістала з холодильника розпочату пляшку червоного вина, наповнила келих.
– Якщо не ми, то хай хоч ці келихи повторять гарну та сумну долю шекспірівських Ромео і Джульєтти.
Юлія випила вино і щосили пожбурила келих об кухонну долівку.
Келих за одну мить розлетівся на дрібні уламки кришталю.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
24
Життєві історії
Життєві історії
