ЗАГУБИТИСЯ, ЩОБ ЗНАЙТИСЯ

Скинула із себе ковдру. Побачила, як хмаринка котячої шерсті злетіла в повітря і розсипалася у спальні, підсвічена сонячним промінням. «Не відволікайся на кляту шерсть», – наказала собі й пішла до ванної. Треба скасувати зустрічі з клієнтами, поки не передумала. Стоячи під гарячими струменями води в душі, відчувала, що роздратування минуло, дихається легше і з’явилося якесь приємне хвилювання. Розчесала довге каштанове волосся, зібрала його в тугий пучок на потилиці, тоді передумала, зняла гумку – і м’які шовковисті хвилі розсипалися спиною. Кіт наполегливо нявчав і дряпався у двері ванної. «Та зачекай же ти», – крикнула у відповідь. Відчинила двері, кіт повільно увійшов, підійшов до ванни, заглянув усередину, розвернувся і знуджено вийшов. Ну що за прикре створіння!

Зайшла в гардеробну, стягнула з вішака улюблену білу футболку, застрибнула в потерті блакитні джинси. Сказала на роботі, що сьогодні мене не буде. Нарешті погодувала кота, який уже почав втрачати надію на ранкові консерви. Налила в склянку води з лимоном. Сіла на крісло. Що тепер? Не хочу нічого робити. Точніше, хочу робити, що хочу. А чого я хочу? Хочу втекти з дому. Тікати вже нема від кого, але точно знайдеться куди. Саме так, як мріяла в дитинстві, – сісти в автобус і їхати світ за очі. Але ж усе значно простіше: у мене є машина. Я можу в будь-який час сісти за кермо і поїхати будь-куди. І як це за стільки років мені це ніколи не спадало на думку? Вхопила з глиняної помаранчевої миски яблуко – через набридливий камінець у грудях звична вівсянка точно не полізе в горлянку, а голод таки колись нагадає про себе. Швидко взула зручні білі «найки», зняла з гачка легку куртку, кинула в сумку ключі і, грюкнувши дверима, вибігла з дому.

Уже виїжджаючи з гаража, зрозуміла, що залишила в кухні на столі телефон, але вже як тікати, то тікати по-справжньому. Додала гучності в радіо й поїхала.

Гладка дорога річкою протікала під колесами, пообіч сором’язливо ховалися за деревами і парканами невисокі дахи будинків, Майлі Сайрус згадувала, як вона used to be young, а я тиснула на педаль і просто їхала. Думки не затримувалися в голові, шум коліс і гучна музика приглушували наполегливу важкість стійкого відчуття.

Їхала навмання без конкретного напрямку і мети. За декілька хвилин опинилася на улюбленій дорозі, що простягалася вперед довгим яскраво-зеленим склепінчастим коридором, наче в якомусь стародавньому замку. Частина шляху і зовсім випала зі свідомості. Не могла б відповісти, чи останній світлофор був зеленим і як безпечно дісталася аж сюди. Пам’ятаю круглий, схожий на листочок конюшини з’їзд на швидкісну автомагістраль. Сьогодні було зовсім не страшно: ні швидкості, ні сотень машин, які стрілами проносилися поруч.

Не можу сказати, скільки минуло часу чи скільки кілометрів, але коли сонце зависло над вітровим склом і всіма силами намагалося перемогти мої сонцезахисні окуляри, я з’їхала праворуч на непоказну дорогу. З обох боків прокидалися від сну поля, на яких уже незабаром височітимуть буйні ліси кукурудзи. Будинків майже не було. Я зменшила швидкість і насолоджувалася краєвидами.

Он з-за дерева видніється охайна гостроверха ферма, пофарбована в червоний колір, з білими перехрещеними дошками під дахом – вона наче щойно зійшла зі сторінок дитячої книжечки і просто сіла тут на хвилинку. А на цьому подвір’ї видно генеалогію родинних пікапів – від майже історичного зеленого дідуся-пікапа ще з дерев’яними загородками на бортах до старенького поіржавілого «форда» з відстовбурченими пластівцями вицвілої блакитної фарби, до непоказного, колись червоного «шеві сілверадо» і нарешті до блискучого сріблястого «рама» з хромованою емблемою круторогого барана.

Щойно я побачила за наступним завитком дороги рудий кістяк старого комбайна, щось змусило мене з’їхати на узбіччя й зупинитися. Вийшла з авто, розім’яла ноги і спину, з легкого похрускування зрозуміла: я, мабуть, таки далеко заїхала. Повітря смакувало весною і теплом. Я підійшла ближче оглянути старий комбайн – від нього майже нічого не залишилося, тільки велич конст­рукції нагадувала про його минулу міць і невтомність. Довкола зеленіла молода травичка, і мені страх як захотілося влягтися в її оксамитове море. Я заплющила очі, щоб не втонути в безмежній небесній блакиті. І раптом згадала про такий же кістяк схожого комбайна. Він ховався за похиленим плотом закинутого колгоспу якраз навпроти нашого подвір’я в селі. Ми дуже рідко там бували. То був батьківський дім моєї бабці.

Я досі можу пригадати, як старенький дід Макій (за паспортом Матвій, але так його ніхто не кликав) у незграбному, трохи завеликому піджаку і в кашкеті спирається на невисоку дерев’яну браму, вітаючи перехожих «Слава Йсу». Бабця Катерина в темно-синій квітчастій хустині, низько зігнувшись, порається ліворуч двору біля грядки. І сонячного дня перед хатою було свіжо й прохолодно – затінок дарували дерева в садку. А в кінці саду біля самого паркану щедро розрослися малинові кущі. Навіть колючки й ненависні мені павуки, які так любили селитися між гілками, не стримували від ласування солодкими плодами.

Хатинка була маленькою і якоюсь казково особливою, як жодна інша. Дах на вигляд оксамитовий, подекуди порослий зеленим мохом, низько нависав над блакитноокими віконцями. А від почорнілих дерев’яних стін линув таємничий лісовий аромат. Вузькою стежиною попри хату виходжу на залите сонцем заднє подвір’я. Ліворуч грає всіма барвами квітник. Під таким же оксамитовим дахом гріється на сонечку стайня зі стодолою. У чорноті прочинених дверей видно численні сапки, мотики, лопати. Позаду стайні – невеличкий городик: мені б забракло весни і літа, щоб обробити його, а для бабці Катерини то «таке мацьопке біля хати, жеби якої петрушки посіяти і пару бульбин до зупи». Запрошують тата до хати, він був їхнім наймолодшим, а тому улюбленим онуком. Розказував колись, як із дідом Макієм пас курчат іще п’ятирічним хлопчиком.

За блакитними дверима маленька напівтемна кімната. Така ж блакитна піч займає велику її частину. На блясі щось готується у кривобоких каструльках. Ліворуч під вікном рудий бамбетель, встелений рушником. Під стіною вузьке ліжко з височенною горою вишитих подушок. Над ним на стіні під рушниками два образи – Ісуса і Діви Марії – такі зворушливі, наче намальовані дитячою рукою. За піччю в кутку – двері до іншої кімнати. Там теж темно, від саду через маленьке віконце майже не проникає світло. Можу розгледіти тільки ще одне ліжко ліворуч біля стіни. Далі зайти боюся – темно ж. І всюди витає запах дерева, соломи, глиняної долівки і чогось іще не відомого мені, але такого, що огортає м’яко і проникає глибоко у свідомість. Так глибоко, що тридцять років після того, лежачи на траві просто неба за десятки тисяч кілометрів від тої старенької хатини, я відчуваю його кожною клітиною.

Розплющую очі й розумію, що можу вільно дихати на повні груди. Маленький камінець безслідно зник, загубився в моїх спогадах. Підводжуся на ноги, роздивляюся довкола і не маю й гадки, де я. Але як же все-таки часом важливо ось так загубитися, щоб насправді знайтися! Обтрушую джинси від неслухняних травинок і з усмішкою крокую до машини. Саме час повертатися додому.