ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
476Ексклюзив
За вікном хурделило, сніжинки літали, наче сполохані пташки, зліталися до вікна, а потім хутко розліталися довкола. Тарас Костянтинович (він не любив, щоб до нього зверталися по батькові, тому волів бути просто Тарасом) стояв біля вікна й милувався цим чудовим снігопадом. А як не милуватися і не радіти зимі, коли в затишній квартирі ти спостерігаєш неймовірний зимовий краєвид? Разом із легкими сніжинками пурхають синички – ці милі легкі створіння, які ніби створені дарувати людям радість. Ще з літа Тарас запасався горішками та насінням, аби взимку було чим частувати улюблениць.
Це в нього з дитинства – любов до синичок. Батьки малого Тарасика завжди робили годівнички для пташок. А коли Тарас уже був школяриком, вчителька, його улюблена Алла Миколаївна, також просила дітей разом із батьками виготовляти годівнички й приносити їх до школи. Це були часи, коли в школах дітей вчили добра та милосердя, – на жаль, нині всі ці поняття сприймають як анахронізми… Саме в школі, в третьому класі, для Тараса почалося нове життя, бо саме тоді він зустрів її.
Він стояв разом зі своїми товаришами біля вчительського столу, допомагаючи Аллі Миколаївні спакувати годівнички. Усі учні разом з учителькою збиралися на вулицю, щоб там розвісити годівнички для пташенят і пограти у сніжки. Тож настрій у нього того дня був піднесений, але раптом дітей зупинила вчителька.
– Хвилиночку, діти, прошу уваги! У нас сьогодні трохи незвичний день, адже в нашому класі відразу двоє новеньких. Отож…
Тарас на мить завмер, повертаючи голову до дверей. Першим увійшов хлопець і зупинився на півдорозі, ніби не знаючи, що робити далі. Стояв і дивився на принишклий клас, на вчительку.
– Нумо, Артуре, сміливіше! – заохотила Алла Миколаївна. – Познайомтеся, діти, це наш новий учень – Артур Приходько. А це… – Алла Миколаївна на мить замовкла, пропускаючи вперед дівчинку, яка увійшла слідом за Артуром.
Тарас лише глянув на неї і завмер на місці. Якоїсь миті йому здалося, що зупинились навіть стрілки на циферблаті. Стояв приголомшений і дивився на новеньку. Ніби через скло до нього долітали якісь уривки фраз: «Нова учениця… Інга Марецька… Вчитиметься з нами…»
Інга Марецька, наче королева, пройшла і зупинилася біля вчительки. Клас, наче за командою, завмер. Ніхто й ніколи не бачив такої вродливої дівчинки. Вона була дивовижна, ця Інга. Ідеальні риси обличчя, смаглява шкіра, сині-сині очі, ніби художник написав їх на замовлення. А на додачу – довга руса коса, яку дівчинка перекидала легко й невимушено. Дівчатка перемигувалися й шепотіли: «Подивіться, які в неї очі – ніби озера… Хто вона? А ім’я? Яке дивне ім’я – ми ніколи не чули таких…»
Справді, в класі, де навчалися Тетянки, Галинки та Оленки, ім’я Інга було доволі екзотичним. Тарас просто втратив дар мови, забувши цієї миті про все: і про годівничку, яку мав намір повісити на дереві, і про каток, на який планував іти ввечері разом із мамою… Спитай цієї миті, як його звати, мабуть, не згадав би… Так розпочалася його історія кохання тривалістю в ціле життя, хоча тоді школярик Тарас про це навіть не здогадувався.
А того зимового дня, коли безкінечно падав сніг, він лише міг дивитися на цю дивовижну дівчинку, яка так несподівано з’явилася в його житті. Йому хотілося говорити з нею про все на світі й ні про що. Де йому, тодішньому жовторотому пташку, було знати про всілякі там психологічні тонкощі. Але інтуїція підказувала: потрібно заговорити, зацікавити, привернути увагу. До того ж усі разом школярики вийшли, чи то пак, вибігли надвір. Інга Марецька стояла біля Артура – двом новеньким, очевидно, було так легше серед незнайомих дітей.
Тарас крутився біля Інги, то підносячи їй до очей годівничку, то намагаючись розповісти про те, що він загалом завжди взимку годує пташок… Хлопчині здавалося, що розповідає він про це дівчинці голосно, впевнено, сміливо. Проте Інга, як потім з’ясувалося, навіть не слухала, дивилася кудись, і в Тараса виникло враження, ніби то не красуня Інга, а її тінь. І ця тінь також була досконалою…
Відтепер хлопець не уявляв свого життя без Інги Марецької, і як же помилялися ті, хто вважав, що серйозні почуття полонять у більш зрілому віці. Тарас, можливо, був би значно щасливішою людиною, якби це було справді так. Адже в Інги Марецької як справжньої красуні було багато прихильників, шанувальників або просто закоханих у неї хлопців. Тарас терпляче чекав свого зоряного часу, коли він зможе бути єдиним і неповторним й Інга нарешті побачить та оцінить його лицарські якості.
Вірив, що колись настане його зоряний час. Дочекався зовсім несподівано, хоча та мить була досить небезпечною. Інга хотіла покататися на ковзанах, тож гуртом вирушили на озеро, на якому Тарас часто катався з батьками.
Хіба то дивина, що йому так мріялося тоді промчати зі шаленою швидкістю перед Інгою, а потім ніби випадково поцікавитися, що вміє вона. Бо ж сам бачив, як дівчина вправно тримається на льоду і пурхає, ніби синичка. Синичка… Вона завжди асоціюватиметься в нього з невеличкою пташкою, яка здатна подарувати тобі радість навіть тоді, коли надворі лютує хурделиця.
Уже пізніше, коли його почали називати героєм, захоплюватися його сміливими вчинками, Тарас лише ніяково всміхався. Не хотілося вдавати із себе такого вже аж надто героя. Він розумів, що, якби лід тріснув на середині озера, сумнівно, чи він допоміг би вибратися на берег й Інзі, й тим дівчаткам, які були з нею. Усі вони, відчайдушні восьмикласники, красувалися одне перед одним, «випендрювалися», як потім скаже їхня класна керівничка. Тарас також «випендрювався», а як могло бути інакше, якщо неподалік тебе виписує па на ковзанах сама королева краси Інга Марецька?
Але сталося те, що так часто стається взимку, коли лід на водоймах тріскається. І життям ризикують не лише ті, що провалились у воду, а ті, хто їх намагається врятувати. У Тараса все похололо всередині. Він схопив палицю, простягнув дівчатам, силкуючись витягнути їх. На щастя, там було не надто глибоко. А ще неподалік виявилися старші хлопці, які допомогли йому витягнути всіх. Тож героєм Тарас справді себе не вважав. Та все-таки бонус він отримав, дочекався свого щасливого часу. Красуня Марецька після цього випадку почала розмовляти з ним прихильніше і частіше.
Тарас мав безліч захоплень: він добре знався у фізиці, захоплювався радіосправою, згодом навчився робити такі фото, що йому почали замовляти портрети. Хлопець принципово не визнавав кольорових знімків, це здавалося йому надто яскравим, феєричним, далеким від життя. Чорно-білі фотографії, ця гра тіней, відображала сутність людського буття. Скільки таємниць приховує усмішка незнайомки, скільки грації в цьому повороті голови…
А потім Тарас несподівано відкрив у собі ще й поетичний дар. Йому хотілося присвячувати свої поезії… Кому? Звісно, неповторній музі – неперевершеній Інзі Марецькій. Тоді, на світанку життя, ці поетичні рядки були такими легкими, ніби зітканими з повітря, променів сонця, роси й загадкових присмерків. Це вже в поважному віці він полюбив класику, як ото неповторні рядки Бориса Олійника:
«Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів’яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо, –
Забіліли сніги... забіліли сніги...
замело».
Якби Тарасову оповідь про кохання послухали сучасні підлітки, ті юнки та юнаки, для яких лавсторі – то, радше за все, розвага на один день, вони б йому не повірили. Що ж то за стосунки такі… якісь платонічні, книжкові, несправжні. А цей несміливий поцілунок під час танцю на випускному вечорі? Інга Марецька в розкішній смарагдовій сукні, з віялом, як і належить королівській особі, була неперевершеною. Він запросив її на танець і того вечора – незабутнього вечора прощання з дитинством – наважився на відвертість.
Він говорив про те, що завжди буде поряд, обіцяв свою підтримку і турботу, лише б вона була з ним. Інга Марецька, відкинувши з чола пасмо свого хвилястого русявого волосся, засміялася. Ніби нічого особливого – сміється дівчина, але в Тарасовому серці щось ніби обірвалося. Ось так буває, коли ти не очікуєш нічого поганого, налаштований на добру новину, як раптом щось «пішло не так». Тарас достеменно навіть не міг збагнути своїх відчуттів, але йому здалося, що всі ці його розмови – плани на життя – Інга сприймає якось із гумором, несерйозно.
Ну, є біля неї її відданий лицар іще з початкової школи – хіба ж то погано? Вона звикла до нього, як люди звикають до буденного порядку речей, до стабільності. Дівчина нічого не відповіла, а все світилася своєю таємничою усмішкою, а Тарасові здалося, ніби вона десь підсвідомо прощається з ним…
А далі… далі почалося доросле життя і склалося воно в кожного по-своєму. Тарас не зрадив своєї мрії – вступив до політехнічного, тож як майбутній радіофізик увесь час присвячував навчанню. Красуня Інга, звісно, обрала театральний – мала надію, що своїми талантами, вродою та харизмою затьмарить членів приймальної комісії. Але члени комісії, які бачили-перебачили тисячі претендентів на акторську славу, не знайшли в Марецькій отієї родзинки, яка, власне, й перетворює звичайну людину на видатного актора. Ну, гарна дівчинка, ну, щось там читає… Але, але… Коли Марецька не помітила свого прізвища у списках абітурієнтів, сказати, що з нею була істерика, це нічого не сказати. Якби цієї миті небо впало на землю, вона б не так побивалася, як тоді, коли життя для неї зупинилося. Звісно, одним із тих, хто втішав красуню, витирав сльози і заспокоював, був Тарас.
Та Інга не здавалася. Як уже там їй вдалося, ніхто й не дізнався, проте дівчина пішла працювати в театр. І неважливо, що гардеробницею й була зобов’язана швидко видати одяг театралам… Усім, хто запитував Марецьку про місце роботи, вона з гордістю відповідала: «Працюю в театрі». А там уже неважливо ким – чи провідною актрисою, чи нікому не відомою гардеробницею.
Та щаслива зірка все ж таки всміхнулася красуні Марецькій. Якось дівчину в тій самій гардеробній випадково побачив головний режисер… «Боже, хто ви?» – вигукнув він так гучно, що Інга аж підстрибнула від несподіванки. Щось не так?
Режисер був справді вражений і не приховував цього. Як це так сталося, що він, правдивий цінитель жіночої краси, не помітив перед самісіньким носом такий скарб? Звісно, з гардеробної Інга миттєво перемістилася в кабінет головного режисера. Коли він почув її історію про те, що вона мріяла бути актрисою, тому опинилася в театрі, не зміг стримати сміху. Боже, яка прекрасна наївність! І як же можна не допомогти такому скарбу, цьому діаманту, якому бракує вишуканого шліфування? От лишень даремно режисер вважав її такою вже наївною дівчинкою, тут він помилився. Юна Марецька достеменно знала, чого хоче. Їй не потрібна звичайна інтрижка, режисер має бути закоханий у неї. Красуня не сумнівалася, що досягне своєї мети, адже мала приклад безмежної відданості і кохання. Звісно, це був Тарас, який тим часом втрачав Інгу назавжди...
…«Тарасе Костянтиновичу, Тарасе Костянтиновичу, – Тарас усміхнувся своєму відображенню у дзеркалі. – Із плином років ти став сентиментальним, друже Тарасе… Кажуть, так не можна, варто було одружитися, створити сім’ю. Чесно скажу: намагався. Але зрозумів, що ніколи не зможу цього зробити. Навіть якщо сніги забіліють не лише довкола, а й у моїй душі, я відчував, що знайдеться там маленький куточок, де навіть під снігами проросте зелений пагінець надії. Надії на те, що колись ми зустрінемося в цьому житті і наші погляди зустрінуться…
Інга Марецька хоча й стала актрисою, та щось там у неї потім не складалося… І в роботі на телебаченні, і в особистому житті. З тим режисером вона потім розлучилася. Згодом були інші чоловіки, нові спроби, і знову щось не так. Усі наші знайомі запитували: “А що, ви хіба не разом?” Я лише руками розводив, усміхався, а моє серце стискалося в невимовній тузі. Та нічого не вдієш, потрібно було жити далі. Я став інженером, працював, ніби все склалося. Були й жінки, які не заперечували, навіть хотіли того, аби ми поєднали наші долі. Я ніби теж був не проти, та останньої миті… Словом, не хотів ображати ні в чому не винних панянок, адже навіщо їм було знати, що навколо мене – білі-білі сніги і до мого серця вже не віднайти стежку… Замело…»
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
72
Життєві історії
Життєві історії
