ЗА СТІНОЮ

– Нічого особливого, – відповіла жінка, махнувши рукою. – Це звичайні дитячі істерики. Не хоче вчитися. Знаєте… вона тільки цьогоріч прибула з Марокко і ще не розуміє мови. Тому їй тут не подобається.

– Розумію! – відповіла я. – Вже була трохи пізня пора для занять. Мабуть, хотіла спати…

– Так, – підтвердила вона і, залишивши мене перед ліфтом, почала спускатися вниз пішки. Мені здалося, що жінка навмисне уникала бесіди про дочку. Того ж вечора плачу більше не було чути. Це не повторилося навіть наступними днями. Шість місяців спокою…

Пів року гарної поведінки від усіх них. Я вже перестала прислухатися, чи ще плакатиме дівчинка. Мені здавалося: ох, нарешті дитина звикла; нарешті їй почала подобатися школа; мабуть, вона знайшла собі друзів. Єдине питання, яке ще мене турбувало, то це чому батьки чудово розмовляють італійською, а дитина ні? Я не хотіла більше втручатися в їхні справи і виправдала це тим, що багато іноземців на кілька років віддають дітей батькам, щоб діти добре вивчили рідну мову. А потім уже привозять їх до Європи.

Життя потекло своєю течією. Початок війни в Україні добряче і надовго вибив мене зі звичного ритму. Я все менше бувала вдома і все рідше бачила своїх сусідів. Якщо це й траплялося, то було все дуже швидко: «Привіт! Як справи?» – «Ми поспішаємо!» – «Побачимось…» Однієї квітневої ночі мене розбудили сирени. Я відразу й не збагнула – була то поліція чи, може, «швидка». Я вилізла з-під ковдри і з заплющеними очима почовгала пантофлями до дверей. Зі сходової клітки долинав голосний плач дівчинки. Потім у дверне вічко я побачила, як дитина обома руками чіпля­лася за торс поліціянта з криками «ДОПОМОЖІТЬ!»

«Що там сталося? Мабуть, захворів хтось», – тільки й встигла подумати я, коли у мої двері залунав дзвінок. Відчинила. Уже й інші сусіди повиходили на шум. Перше, що впало у вічі, це худенька фігурка Нарджес з об’ємним животиком.

Очі бачили, а розум ніяк не міг усвідомити, що це таке. «Дитина вагітна? Від кого? Хто викликав поліцію? Зґвалтування?.. Що тут, до дідька, відбувається?» Поки в моїй голові метушилися думки, повз мене повели Лотфі. На ньому були кайданки. Він вороже глянув на мене, так, що у грудях застигло серце. Слідом вели Мер’єм. Вона голосно волала щось своєю мовою і також недобре дивилася в мій бік.

Дитину накрили пледом і теж повели до «швидкої». Сталося все дуже миттєво. Весь шум тривав якихось десять хвилин, а здавалося – вічність. На запитання сусідів, як і на мої, ніхто не відповідав і нічого нам не пояснював. Один із поліціянтів тихо переписав номери наших телефонів і наказав з’явитися до відділку на десяту ранку. Поліція роз’їхалась, попередньо опечатавши житло. Шум назовні стих, але зворушені сусіди ще довго снували поверхами, розпитуючи одні в одних, що то могло бути. І дуже всі дивувалися, що ніхто досі не бачив дівчинку вагітною, робили свої припущення, висували гіпотези. До ранку, малоймовірно, чи хтось уже міг заснути.

А далі було те, що ніхто б і не подумав. За зачиненими дверима часто відбувається протилежне тому, що ми насправді бачимо. Батько й не батьком був зовсім. Він був чоловіком обом жінкам. Мер’єм – старша жінка. Вона була одруженою з Лотфі вже п’ятнадцять років, але не могла народити йому спадкоємця. Тоді вони й вирішили купити для чоловіка ту, яка зможе виконати це найважливіше завдання. Придбавши за кілька баранів дівчинку-сироту, вони фіктивно вдочерили її та привезли до Італії. Віддали до школи, жили завуальовано під справж­ню сім’ю, щоб ніхто нічого не помітив. Дитина-наречена! За моєю стіною було пекло, а я й не здогадувалась.

«Не хоче виконувати домашнє завдання! Їй не подобається, бо не знає мови. То все примхи!» – ті слова голосом Мер’єм іще багато місяців дзвеніли в моїй голові, відлунюючи якимось страшним, рипким дзвоном. Лягаючи в тепле ліжко, я щоразу тулила вухо до стіни й прислухалася, чи, бува, не плаче там дівчинка. Я уявляла, як великі товсті пальці нелюда торкаються тіла маленької невинної дитини, як його губи тягнуться до її маленьких вуст, як його статевий орган рве її цноту, і моє тіло від жаху покривалося сирітками. Скільки сімей – стільки й секретів. У кожній шафі по скелету.

Лотфі осудили. Йому дали сімнадцять років, Мер’єм – дев’ять. Нарджес народила хлопчика. Ми цілим будинком придбали їй подарунки до пологів. Вони з малюком проживають у соціальному центрі. Дівчинка мріє вивчитися на психолога та допомагати ображеним жінкам зі своєї країни. Я відчувала себе частково винною в тому, що пережила ця дитина. Адже я чула її плач. Я могла її врятувати, якби не повірила словам Мер’єм. Я мог­ла припинити муку дитини скоріше, ніж вона вивчить мову і сама викличе поліцію. Я просила у неї вибачення і вона мене вибачила, та легше мені не стало. Нарджес запитала у мене тільки одне: «ЧОМ Ж НІ­ХТО НЕ ПОЦІКАВИВСЯ У МЕНЕ САМОЇ, ЧОМУ Я ПЛАКАЛА НОЧАМИ?»