«З НОВИМ РОКОМ!»

– Це твоє останнє слово? – хрипко запитав, пронизуючи струнку постать гострим поглядом.

Навіть не повернулась. Лише недбало повела оголеним плечем. Темно-синя сукня заіскрилась мерехтливим сяйвом. Ідеально виточеною спиною м’яко стікали хвилі доглянутого волосся. Кіра була вродливою. Певно, для нього навіть занадто. Це виснажувало. Змушувало придивлятися, розглядати її під різними кутами. І щоразу ті кути подобалися йому дедалі менше. Як‑от зараз…

– Кіро! – наполегливо повторив.

– Я почула. Оцей твій невдоволений тон зовсім не доречний. Добре знаєш, що наш колектив завжди збирається на корпоратив. Я не можу проігнорувати. Та й питання про підвищення досі висить у повітрі. Не прийду – шеф когось іншого призначить начальником відділу…

Виразно окреслені кораловою помадою губи роздратовано скривились. Кіра подивилась на себе у дзеркало, пригладила ідеальну лінію гривки й дістала зі шафи елегантне пальто з розкішним хутряним коміром.

– Тобто поїздку до моїх батьків скасовано? Я правильно розумію?

У її свинцевих очах застиг неприхований виклик. Різко смикнула вгору підборіддя.

– Так, правильно! Поїдеш без мене. Ти вже великий хлопчик, сам упораєшся.

– А нічого, що ти обіцяла моїм старим неодмінно бути на річниці їхнього весілля? – відчував, як із глибин тіла піднімається кипляча лава.

– Поясниш ситуацію. Вони ж освічені люди – все зрозуміють. Назаре, годі вже! Я ж поспішаю… Бувай! – Кіра манірно помахала вузькою долонею і випурхнула з квартири.

Чоловік важко зітхнув. Трохи постояв у коридорі, а тоді рішуче пішов закидати свої речі у велику валізу. Досить із нього цих вибриків, маніпуляцій і суцільного, всеохопного егоцентризму! Світ не крутиться довкола Кіри… Сьогодні Назар улаштує батькам несподіванку. І вже більше не повернеться в це орендоване рік тому помешкання, яке він марно намагався перетворити на маленьке родинне гніздечко. Не вдалося. Тож не варто й докладати зусиль у подальшому. Їхні стосунки вичерпали себе, а ті декілька крапель на денці крихкої посудини убивчо токсичні. Настав час робити крок у майбутнє…

***

Тютюновий дим рясно просочив його одяг, волосся, шкіру. Тут навіть пиво було з присмаком цигарок. Але Назара це не турбувало. Треті вихідні поспіль він зависає тут зі своїм найкращим другом Ярославом. І єдине, про що справді шкодує, – якого біса не зробив цього раніше?!

Назар криво усміхнувся власним думкам. Відомо – якого… Кіра ніколи не любила таких забігайлівок. Бачте, це не відповідало її статусу розпещеної донечки родини чиновників, які здмухували зі свого єдиного чада порошинки й називали принцесою. Він, як уперше це почув, ледве зміг стримати регіт. Бо це треш – називати двадцятисемирічну жінку «принцесою»! Де і хто таке чув та бачив? Цирк на дроті!

Усе ж той факт, що її притрушені батьки мешкали за понад сто кілометрів звідси, заспокоював Назара. Роман із Кірою швидко закрутився і переріс у спільне проживання під одним дахом та плани на майбутнє.

Проте згодом усе пішло шкереберть! Ще й трьох тижнів не минуло, як вони розлучилися, а вона вже має іншого. І то не абикого, а самого заступника директора фірми. Сьогодні Назар дізнався від спільних знайомих, що Кіра вже давно з ним водилася. Той навіть дружину з двома дітьми залишив та планує подавати на розлучення. От яке кохання буває! А він, лох останній, наївно вірив у щирість її почуттів. Усі жінки – брехухи! Так і Ярик сказав.

– Знаєш, скільки амазонок мені розбивали серце? – друг перехилився через столик і гупнув кулаком себе в груди.

– Скільки?

– Багато… Чотири… Ні!.. П’ять… Може, навіть більше… Не рахував. Тепер-от із Катрусею зустрічаємось, а віри в щось світле та добре вже немає.

– Друже, не ображайся, але ти – ще той донжуан! Уже забув, як у старших класах дів­кам крутив голови?

Ярослав звузив очі, напружився, а тоді раптом вибухнув реготом.

– За це і вип’ємо! – підняв кухоль із пивом. – Хай наші спогади будуть лише приєм­ними… І не кисни! Кіра ще лікті кусатиме за тобою.

– По барабану мені її лікті! – Назар сердито гримнув кухлем по стільниці. – Плювати! Скажи-но краще, як дивишся на те, аби трохи змастити душу коньяком?

– Широко розплющеними очима дивлюсь. Уже навіть смак тієї божої роси відчуваю.

А вже за годину вони, злегка похитуючись, вийшли з бару.

– Щось трохи штормить, – Ярик підкурив цигарку. – Чарка «на коня» була зайвою.

– Завтра не треба на роботу, тож можемо собі дозволити.

– Та маю зараз ще Катрусю після зміни зустріти. Зачує нечистий дух – не знатиму, в яку кучугуру снігу ховати голову. Катерина ж у мене лікарка! Кардіолог…

– Чую гордість у голосі, – Назар іронічно вигнув брову.

– Та не перебільшуй! Просто не хочу сердити Катерину. Так сьогодні круто відпочили з тобою, що цей вечір має вдало закінчитись. Принаймні точно не сваркою, – Ярик прицільно жбурнув недопалок у сміттєвий бак і простягнув руку, щоб потиснути Назарову. – Бувай, друже!

– До наступної суботи?

– Звісно!

Назар ще трохи потоптався на місці, штовхаючи поглядом його у спину, доки той заховався за рогом багатоповерхівки. Зітхнув. Щастить Ярикові! А на нього вдома чекає лише сіра приблуда: тиждень тому підібрав на вулиці безпритульне кошеня і приніс у своє нове орендоване помешкання. Тепер доведеться доплачувати власникові квартири, бо той категорично сказав, що не дозволяє тримати тварин. Хіба що за окрему плату. Та Назар настільки гостро потребує позбутися відчуття самотності й німої тиші квартири, що згоден на все. Зрештою, зарплату має високу, тож може собі не відмовляти в деяких забаганках. Особливо якщо ті забаганки пухнасті, лагідні й радісно муркочуть…

Назар рушив через парк, щоб зрізати шлях додому. Якщо навпростець, то вже за десять хвилин буде на місці. Звісно, так би й сталося, аби йому не заманулось пройти через дитячий майданчик, який дзеркально виковзали санчата. Назар послизнувся і вже за мить з усього розмаху гепнувся на землю. Ногу розітнув гострий біль.

– Трясця! – Назар застогнав, стискаючи її обома руками.