З КИМ ЗУСТРІНЕШ СТАРІСТЬ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

20 жовтня 09:45

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Того пізнього вечора після роботи Євгенія ще пішла в супермаркет, згадавши, що вдома немає хліба. А ще здалось би купити печива до чаю, якоїсь ковбаски і пачку майонезу. Не забути мамі придбати її улюблені пряники, а татові – шпроти. І може, гречану крупу й консервовані оливки. У черзі до каси побачила Сашка. Спочатку навіть засумнівалась, чи це справді він. Такий же високий, худорлявий, але трішки сивий і якийсь занурений у себе. Наче схожий. Задивилась трохи довше, ніж звичайно дивляться на незнайомців.

«Сашко чи просто дуже на нього схожий?» – подумала тоді, але зафіксувала погляд на сивуватому чоловікові, і він усміхнувся їй! А по кількох секундах привітно помахав їй рукою – отже, впізнав! Точно Сашко!

Зачекав Євгенію на виході, тримаючи в руках повні пакети з продуктами. Євгенія випрямила спину і приклеїла до уст трішки збентежено-перелякану усмішку. Хтось на її місці зробив би те саме, адже Сашка вона не бачила… о, люди добрі! – двадцять шість років!

– Привіт, Женько-жменько! – привітався Сашко. Пам’ятав, як називав її тоді, коли були студентами.

– Привіт, Сашко-страшко! – і вона не забула, як називала його перед іспитами.

– Маєш файний вигляд! Ото зустріч! – щиро здивувався чоловік. – Так допізна працюєш?

– Ах, запрацювалась нині, а потім згадала, що вдома продуктів нема…

– Мешкаєш там, де й колись? Може, підвезти тебе? – Сашко завжди був діловий і дієвий. Впізнала в ньому цю військову рису, яку виховав його батько.

– Так, але я, може, візьму таксі… А тебе вдома, напевно, чекають…

– Не страшно, почекають. Мої батьки дивляться телевізор, тож усе гаразд!

– А як же дружина? Донька? – збентежилась Євгенія.

– З ними також усе добре. Ходімо підвезу.

Добре вийшло, що Сашко підвіз Євгенію додому. Дорогою і поспілкувались. Виявилося, що Сашко вже давно мешкає зі своїми батьками. (Давно – це майже десять років.) А дружина – окремо з новим чоловіком. Донька вже доросла, заміж вийшла. Тож отаке життя, отакі повороти – тримайся, аби не випасти з гнізда!

– А як твої? – акуратно повернув тему Сашко.

– Мої батьки теж маються непогано. Мабуть, зараз також дивляться свій улюблений турецький серіал і чекають на мене з пакетами продуктів.

– А чоловік?.. – Сашко не знав, як запитати, бо не бачив Євгенії дуже давно.

– Нема такого…

Так вони доїхали до дому Євгенії. Сашко допоміг занести продукти, попросив номер телефону і поїхав собі.

Відтоді будні та свята тягнулись якось аж занадто просто. Тривоги, проблеми, щоденна рутина – ну, як же без неї?! Та от за тиждень Сашко зателефонував і запросив Євгенію на здибанку. Та погодилась і пішла. Попередила хвору маму, що буде пізно, але купить усе, що треба, і що з нею все гаразд.

Отой вечір і всі наступні в Євгенії та Сашка були продовженням тих задушевних розмов, які вони урвали понад чверть століття тому. Було що згадати, було про що й розповісти. Сашко взяв фотографію, де вони на практиці в якомусь сільгоспі збирають буряки…

– А я, дурний, тоді одружився з Мариною, – якось так по-хлоп’ячому зізнався чоловік.

– Чому ж дурний?! Марина була гарна, ефектна і дуже тебе любила… А я – така собі, сіра мишка. До того ж ні про дітей, ні про серйозні стосунки тоді взагалі не думала. Лікувала маму, рятувала її від тата. Була між ними як буфер…

– Марина дуже хотіла від мене дитину. І от ми народили доньку. Гарну, здорову, таку ж ефектну, як і моя колишня… А потім почались претензії, сварки через кожну дурницю. Дочекались, поки донька виросте, і розбіглися.

– Зро-зу-мі-ло… а я думала, велика любов поміж вами! А воно он як усе обернулося! А я тоді не хотіла дітей і тепер не хочу й навіть не думаю про це… ніколи не уявляла себе матір’ю…

– Діти – це, звичайно, добре. Але я завжди хотів таку дружину, щоб із нею зустріти старість. А з Мариною можна було би зустріти або четверту бригаду із санітарами, або реанімаційне відділення…

– Ти завжди був таким спокійним, аж занадто. Мовчуном і виконавцем…

– Саме таким був, таким і залишився. А тепер хочу бути поруч з тою, кого уявлятиму найближчою в старості. Сама розумієш, батьки старішають, стають немічними. Моя мама все життя була така діяльна, жвава, все контролювала. Тепер на неї сумно дивитись, на ті її болячки. Не можу звикнути, що вона така…

– Мої батьки такі самі. Щоправда, моя мама ціле життя хворіє, але тепер додались ще роки й вікові проблеми зі здоров’ям. Маю її замість особливої дитини. На батька залишити не можу, бо він би її доконав…

– Пам’ятаю, як ти завше бігла додому – хвилювалася, щоби батько не начудив чогось на п’яну голову…

– Ну так, але знаєш, хочеться вже й для себе пожити… сама я вже така собі «підбабця», а власного життя ще й не бачила. Все про когось піклуюсь. Хоч би хтось про мене разочок попіклувався…

– То я й попіклуюся! – пожвавішав Сашко.

– Згода! – аж розцвіла Женька-жменька, бо Сашко їй подобався тоді, сподобався й тепер.

Мама Євгенії була рада, що донька знайшла собі друга. Сашка вона добре знала – попросила прийти з ним у гості. Батько поставився до нього нейтрально. Добре, що не наговорив дурниць. Як то кажуть, і на тім спасибі.

Євгенія помітно змінилася: стала спокійніша, краще виконувала завдання на роботі. Не засиджувалась над додатковими проєктами. Дехто відразу це зауважив. Одна «сорока» мало зі штанів не вискочила:

– Що, Женю, закохалась? Та ж бачу, що закохалась! А хто він?

Євгенія на це тільки махнула рукою – мовляв, навіщо вам знати, сороки-ворони?!

Сашко також змінився. Став якимсь більш доглянутим. Один приятель аж поцікавився:

– Ану кажи, купив собі нову пральку і суперову бритву для гоління? А може, якусь кралю вподобав?

І таки-так, останнім часом Сашко мав вигляд, наче збирався після роботи на побачення.

Як ви вже знаєте, Сашко мешкав із батьками, Євгенія – також. Про якесь усамітнення важко було говорити. Навіть про те, аби бути разом і готувати вечері та сніданки – та ж не при батьках! Тому поки що вони влаштовували собі посиденьки в Сашка на дачі. Благо, туди його батьки не їздили, бо ж чудово розуміли, що не огірочки вони там садять, еге ж?!

Словом, усе в них із Женькою налагодилось і стало так добре, так затишно, як у рукавичці. Та одного вечора на порозі дачі з’явилась Сашкова колишня, Марина. Авжеж, вона не попередила про свій візит. Знала, що у вихідні Сашко любить відпочивати за містом, тому заїхала по одну річ, яку тут колись залишила. Навіть не сподівалася застати свого колишнього в товаристві привабливої брюнетки.

– Оба-на! З’їла баба кабана! – фраєрнулась Марина, пакуючи у велику сумку те, що стояло загорнуте в темне полотно. – Сашуню, а може, ми ще не все договорили? А хто ця дама? Познайомиш нас?

– Ні, не познайомлю. Бери своє і йди! – Сашко давно не був таким розлюченим.

Усе це почула Євгенія і, правду кажучи, вельми засмутилась. А якщо Сашко вирішить повернути їхні стосунки? А якщо та його шалена Марина покине того іншого й знову повернеться?!

Сашко надійно зачинив за колишньою двері, повернувся до коминка й налив обом вина. Зауважив, як стривожилась подруга.

– Ну чому ти така перелякана? Побачила мою колишню, то й що?!

– Ні, ти скажи, якщо ви захочете знову зійтись, то я все розумію. Ви ж із нею колись шлюб брали… у вас донька спільна… то я піду…

– Навіть не думай нікуди йти, чуєш! У моїх стосунках із Мариною стоїть отака жирнюча краписька! І з нею я справді не бачу себе у прийдешньому, у старості. А от із тобою бачу! – і вони урочисто дзенькнули келихами, аби відсвяткувати це.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!