ШАХИ

– Іди до тата, синочку. Пообіцяй мені, що підеш, пообіцяй, Івасю.

– Обіцяю, обіцяю, мамочко, – губи хлопця дрібно затремтіли. – Куди тебе везуть?

– До районної лікарні, я незабаром повернусь і заберу тебе. Візьмеш собі свій одяг.

Лікар знову нагадав, щоб мама не розмовляла.

Коли машина зникла за поворотом, Івась пішов до хати. Розстелене ліжко, терпкий запах ліків… Сидів довго, підперши голову руками, як дорослий.

«До батька не піду. Я не боюся сам ночувати, мені вже невдовзі одинадцять… а завтра провідаю маму».

В кухні Івась знайшов хліб, повидло та молоко. Поївши, почав шукати шахи, але їх ніде не було. Зазирав під ліжко, перевіряв усі тумбочки і полиці в шафі, але шахи ніби крізь землю провалилися. Хлопець мало не плакав із прикрості.

Ці шахи йому подарувала мама на десятиріччя, і Івась ніколи з ними не розлучався. Якась містична сила фігур вабила його своєю таємничістю, приковувала до них цілими днями. Хлопець виводив військо на бій, очолював його і щиро вболівав за кожного вояка. Як із живою істотою, розмовляв із кожною фігурою, граючи чи то сам із собою, чи із матір’ю, чи із сусідом Андрієм. Часто носив шахи до школи і на перервах улаштовував турніри з однокласниками… справжнім святом був для Івася поєдинок із батьком. Вони всідалися один проти одного, тиснули один одному руки, як справжні чоловіки, й починали баталію. Звісно, Івась програвав, але яку насолоду давала йому сама гра! Потім батько втратив цікавість до змагання, відповідаючи на постійні прохання сина пограти холодним і сердитим «Одчепись!».

Якось Івась, поскладавши фігури на шахову дошку, поставив їх перед батьком, який читав газету, і попросив зіграти з ним. Тато несподівано спаленів на обличчі, змахнув рукою фігури з такою ненавистю, що вони розлетілися всією кімнатою. Івась від несподіванки отетерів, а потім довго визбирував у закутках розкидані фігури.

«Поїду завтра до мами і запитаю, де мої шахи», – вирішив після марних пошуків. 

Коли звечоріло, зачинив двері й довго дивився телевізор. Потім ліг на розстелене ліжко і скрутився клубочком. Світла не вимикав.

«Основне – перебути північ, – утішав себе, – а там уже не страшно. Основне – північ».

Як на зло, у голову лізла всяка нечисть. Пригадався «Вій», який нещодавно переглянув у клубі… На горищі щось грюкнуло. Тремтливою рукою почав хреститися, довго молився. Здається, так і заснув із молитвою на устах. Зранку до школи не пішов. Знайшов на полиці декілька гривень, узяв у мішечок яблука і вирушив на автобусну зупинку.

Молода медсестра звернула увагу на хлопчика, що сиротливо тулився біля вхідних дверей, стискаючи в руці убогий мішечок. Поцікавилася, чого він тут, і вже за декілька хвилин Івасик стояв біля маминого ліжка. Кволою білою рукою з блакитними прожилками вона гладила його чубчик.

– Чому ж ти, синочку, не пішов до батька? – запитала тихо.

Івась заховав очі під повіки.

– Я тобі приніс ось що, – подав мішечок із яблуками.

Мама пригорнула сина до грудей.

– Не тримай зла на батька, – сказала. – Коли виростеш, усе зрозумієш.

– Я тебе, мамо, ніколи не залишу.

Коли прощалися, мати прошепотіла:

– Піди до тата на декілька днів. Пообіцяй мені, що підеш.

Малий ствердно покивав головою.

Вже на порозі запитав про шахи, але мама якось дивно повела очима і промовила:

– Я знайду, коли повернуся, неодмінно знайду.

Увечері Івась таки вирішив піти до тата: надто лячно було знову самому залишатися в порожній хаті. В одній сумці ніс декілька сорочечок, светр і спортивний костюм, а в іншій – зошити та книжки. Коли ступив на чуже подвір’я, ноги немов зм’якли, не хотіли йти. І все ж переборов себе, тихенько підійшов до вікна.

За столом сиділи батько та Марія Йосипівна і… грали в шахи. Вони весело сміялися, пустотливо пересуваючи фігури. Івась упізнав свої шахи. Згадав бліде мамине обличчя та її слова: «Коли виростеш, усе зрозумієш». А що тут розуміти?! Все ясно як білий день!

Івась кинув свою ношу, набрав повні жмені камінців і почав щосили жбурляти їх у вікно:

– Ось вам! Ось! Ось!!!

Потім ухопив сумки й побіг геть.

– Нехай знають, нехай знають, – повторював крізь плач.

Сузір’я Великої Ведмедиці провадило хлопчика до рідної хати.