НАМИСТО З ПЕРЛІВ

Наступна нагода побачити стареньку випала аж восьмого березня. Після привітання з Міжнародним жіночим святом, точніше після пісні «Росте черешня в мами на городі», Марія Василівна встала і вийшла із залу. Я вибіг за жінкою. Знайшов її на тій самій лавочці біля воріт, старенька гірко плакала, тримаючи в руках намисто з перлів.

– Вибачте, Маріє Василівно, за пісню. Мабуть, не варто було виконувати її. Але діти самі вибрали цю пісню, я не подумав.

– Ет, не маєте за що просити вибачення, – махнула вона рукою. – Знаєте, я сама із села, – повела далі, не підводячи очей. – А приїздила в село до своєї сестри раз на п’ять років, і то на гробки. Соромилась свого походження. Працювала деканом філологічного факультету і скеровувала студентів працювати в село як покарання. Жила в достатку, чоловік працював директором машинобудівного заводу. Простора квартира в центрі міста. Донька вродлива, розумна, басейн, художня школа, репетитори з англійської, золота медаль, інститут…

Усе почалося з того, що я, щоб похвалитися своїми можливостями, запропонувала своїй племінниці, теж медалістці, вступити до нашого інституту і мешкати під час навчання в нас. Квартира простора, місця вистачало. Але, знаєте, мене одразу почало дратувати, що племінниця сама пройшла за конкурсом, навіть просити нікого не довелось. Навчалась на відмінно, взяла на себе всю хатню роботу, навіть обід готувала. Сестра думала, що успіхи племінниці – моя заслуга, привозила із села продукти, консервації. Я  ставилась до дів­чини як до прислуги, вона все покірно виконувала, а мене це ще більше дратувало. Я забирала в племінниці всю стипендію, навіть не пустила її на похорон батька, мовляв, сесія, я не їду, і ти не поїдеш. Що ти думаєш!? Не поїхала, тільки плакала ночами.

Та краплею, що переповнила чашу мого терпіння, стало оце намисто з перлів. Його мені подарував чоловік на мій ювілей. Відверто кажучи, я це намисто не дуже любила, бо, як стало відомо згодом, воно не справжнє, а напрочуд майстерна підробка. Я дуже образилася на чоловіка. Хоча всі були переконані, що перли справжні, а намисто дороге. І от якось Ганна, моя племінниця, попросила це намисто одягти на новорічний вечір, бо воно й справді пасувало до її сукні. Та від самої лише думки, що вона його надягне і, не дай Боже, матиме кращий вигляд, ніж моя Аліса, мене перекосило. Звісно, я відмовила племінниці. Хоч і сама не надягла цього намиста.

На Восьме березня всіх жінок нашого інституту запросили в концертний зал філармонії. Як і більшість представниць прекрасної статі, я довго обирала одяг. До того ж я була деканом, керівництво як-не-як, тож мала мати бездоганний вигляд. А коли тобі вже за…, мусиш добряче над цим попрацювати. До костюма, що я одягла, мало чудово пасувати ось це злощасне намисто, – жінка торк­нулась рукою перлів і надовго замовкла. Я вже мав намір запропонувати Марії Василівні повернутись до зали, адже надворі було доволі холодно, але вона повела далі:

– Я відчинила скриньку з прикрасами і побачила, що перлів там немає. Я й так уже запізнювалась до перукарні, а тепер треба було починати все знову. Сердита, я накинулась на небогу, звинуватила її в крадіжці, спересердя вигнала Ганну з квартири.

Заспокоїлася лише після того, як зробила зачіску, вислухала компліменти, отримала декілька букетів. Після концерту був фуршет, і там я побачила свої перли… – моя співрозмовниця знову замовк­ла, перебираючи коралики. – Намисто надягла Аліса, моя донька. Вона взяла його, не попросивши дозволу і навіть не сказавши про це.

Більше я племінниці не бачила, точніше не помічала. Сухо кивала на її «добрий день», та й усе. Попросити в неї вибачення не дозволила гордість чи, мабуть, радше зарозумілість. Я, успішна жінка, яка стільки всього досягла в житті, якій пропонують проректорську посаду, маю перепрошувати якусь там студентку. Ну помилилась, то що, тепер ноги їй цілувати? Може й сама прийти, от кому-кому, а їй корона з голови від цього точно не впаде. Бо ще замолода кирпу дерти. Хоча інколи ставало неймовірно соромно і за себе, і за Аліску.

Знаєте, раніше я в Бога не вірила. То вже тепер знаю, що кожен учинок має ціну. І за всі гріхи відповіси перед Господом, але спочатку перед сумлінням – долею. А їх у мене – як цих намистин, ось і перебираю, щоб не забути…

Донька виїхала за кордон. Не телефонує, не приїхала навіть на похорон батька. Я залишилася сама в чотирьох стінах, надвір вийти не можу, немає навіть кому принести хліба. Так летіли години, роки, блукала квартирою вечірня самотність, віяла у шпарини холодом смерть…   

Зрештою я потрапила до лікарні. Коли мене виписували, донька приїхала. Обій­мала, цілувала, частувала мене мандаринами і шоколадними цукерками «Білоч­ка», привезла мене сюди, сказала, що це санаторій. Що тут, на свіжому повітрі, трохи відновлю сили, а вона незабаром приїде по мене і ми житимемо разом.

Але тільки нещодавно я довідалася, що моя донька написала відмову від мене, назавжди залишила мене в будинку для літніх людей, квартиру продала, а сама виїхала за кордон. Усе це через те кляте намисто, – вона спересердя жбурнула його на асфальт. Потім встала, попросила вибачення за свою нестриманість, підняла намисто, надягнула його на шию.

– Це все, що залишилось у мене від минулого життя. Решту коштовностей Аліса продала. А цю підробку залишила. От і ношу тепер ці перли як нагадування про помилки минулого. А всі кажуть, що це намисто мені личить.

Марія Василівна сумно усміхнулась і рушила до зали. А я так і залишився сидіти на лавці, не знаючи, як можу допомогти цій жінці і як її розрадити. Просто дивився, як Марія Василівна повертається в будинок. І чомусь подумав, що ось ще одна грішна Марія Магдалина йде зі щирим каяттям на свою Голгофу…

***

– Сергію Петровичу, а чи не подаруєте ви три пурпурові айстри для моєї племіннички Ганни? Ми сьогодні їдемо додому! – почув я знайомий голос. Підвів голову. І побачив свою давню знайому. Літню, але все ще таку вродливу жінку, очі якої струменіли тихим щастям. – Це неймовірно. Але вона сама мене розшукала. Запрошує жити до себе. Сестра померла. І Ганна каже, що тепер я їй заміню матір. Дивовижна людина, вона змогла мені пробачити, – на  очах жінки забриніли сльози. – Знаєте, я віддала Ганні своє намисто, оте з перлів, бо хоч як дивно, але саме воно тепер найцінніше, що в мене є.

– Не плачте, тепер усе буде добре, – промовив я, простягаючи Марії Василівні квіти. Мені дуже хотілось обійняти її. Але нас розділяла огорожа. Як часто такі невидимі огорожі байдужості, заздрості чи зарозумілості розділяють рідних людей назавжди. І яке потрібно мати велике серце, щоб пробачити і простягнути руку допомоги тому, хто колись тебе так скривдив.