ЯК ОТРУЙНА КОМАХА

– Та жива наша Зоя, тільки немічна. Потребує допомоги, то біля неї сиділка є. А ота кольорова Уляна – то її внучата племінниця. Тобто близька родичка, – бабуся посередині мала більше інформації про всіх сусідів, бо її син був головою ОСББ і мешкав тут же, але в сусідній квартирі.

Бабусі на лавочці перед під’їздом – то класика у великих містах. Якби вони мешкали десь у селі чи хоча б за містом та й мали свій клаптик землі, то не чесали б язиками, не перемивали б кісток сусідкам, а махали б мотиками на грядочках. Ну, але і в чотирьох стінах себе не замкнуть…

Тим часом яскрава сусідка Уляна поспішала на свою роботу, в арт-кафе. Там вона здійснювала адміністрування і постійно шукала нові творчі ідеї. (Цікаво, чи бувають нетворчі ідеї? Либонь, бувають, наприклад, ідеї підлі, незрілі, банальні.) Арт-кафе – то було її дітище, про яке Уляна мріяла так довго. Колись уявити собі не могла, що ця мрія втілиться в реальність. Тепер розуміє: усе можна здійснити, якщо вперто і впевнено до цього йти, тоді всі обставини допомагають і складаються так, як і треба!

За час існування арт-кафе, а це неповні десять років, були періоди злетів і падінь. Кілька разів заклад опинявся на межі згортання, але нічого – витримали й вигребли з кількома такими схожими закладами в місті. Бувало й таке, що сама Уляна обслуговувала відвідувачів, бо доводилось заощаджувати на персоналі. Тобто власниця не цуралась ніякої роботи, а особливо спілкування з відвідувачами. Щоправда, дехто ставився до неї як до прислуги. Був один такий випадок.

– Зозулько, принеси мені кави та мінералку. І рухайся, – один багатий буратіно вирішив, що працівники кафе не люди.

– По-перше, добрий день. По-друге, рухаються у спортзалах, – спокійно, але тактовно вкрутила гайки Уляна.

– Чуєш, зозулько, не умнічай…

– Правильно казати «не мудруй»…

– Може, покличеш адміністратора, як там тебе, – і багатий буратіно побачив бейджик на грудях, – У-ля-на!

– Без проблем! – вона мовчки обернулась і пішла у службове приміщення.

За п’ять хвилин звідти вийшла Уляна, але з іншим бейджиком і перевдягнена в сукню.

– Добрий день, я адміністраторка арт-кафе «На горищі». Слухаю вас! Маєте якісь претензії до обслуговування? – незворушно і по-діловому звернулась Уляна.

– Ніфіга собі! Зозулько, ти все встигаєш? – буратінові очі полізли на лоба, а брови – на потилицю. Тепер було відчутно, що відвідувач добряче напідпитку, а таких до закладу не пускають.

– За правилами нашого закладу ми не обслуговуємо нетверезих відвідувачів. Попрошу вас піти, інакше мені доведеться викликати охорону! – Уляна натиснула кнопку на пристрої, який тримала в руці. На порозі з’явився охоронець, і буратіно довго не вагався – важко встав і поплентався до дверей.

Отак-то було одного разу. Та ще кілька схожих випадків траплялося. А так здебільшого в арт-кафе заходять люди творчі, цікаві та культурні.

Якось я цілком випадково пішла в те кафе, щоб перечекати дощ. Не взяла тоді парасолі, а дощ пустився такий, що всі кудись поховались. Сіла я собі за столик. Підійшла офіціантка, запропонувала теплого чаю і булочку з корицею.

– Дякую, я трішки посиджу й піду, – я не мала наміру замовляти щось, але чай виявився запашним та й булочка смачною.

– Це – коштом закладу, смачного! – відповіла дівчина і пішла.

Поки я сьорбала чай, а дощ гуляв по бруківці, у дверях службового входу з’явилась моя сусідка Уляна. Вона впіз­нала мене і привіталась легким кивком. Як і зазвичай, Уляна була вдягнена яскраво й стильно. То от чому цей заклад пригостив мене!

Наступного дня, перестрівши сусідку на сходовому майданчику, я не втрималась і подякувала, адже це справді було приємною несподіванкою.

– На здоров’я! Заходьте в арт-кафе, буду рада! – запросила Уляна.

– Я так спеціально в кафе не ходжу, вдома готую, але гарно там у вас, – розумію, що таке частування не буває щоразу, навіть якщо ми сусіди! Зрештою, все коштує грошей.

А от напередодні власних уродин я вирішила повести туди наших бабусь. Вони гарно вдягнулись, узяли свої ціпки й почимчикували в арт-кафе «На горищі». Для них було великим відкриттям, що власницею цього кафе є наша нова сусідка Уляна! Бабусі дивувались, хвалили, вітали мене, а на десерт власниця винесла великий сирник, який я завбач­ливо принесла напередодні!