ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
3Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Вхід до бібліотеки знайти не так просто, адже будинок багато разів переплановували, ремонтували, віддавали на різні міські потреби. Аби зайти у приміщення, треба обійти будинок з вулиці, зайти у дворик і знайти великі зелені двері праворуч. Це і є вхід.
Останні тридцять років тому тут «оселилися» книжки, журнали й газети. Відтоді міська бібліотека незмінно живе і працює саме в цьому будинку, якому понад 150 років. Можете собі уявити, скільки всього тут відбулося та які перипетії пережив цей будинок, що бачили і пам’ятають ці товстезні стіни, які неймовірні історії приховують тріщини в полущеному тиньку…
Мене взяли сюди працювати майже десять років тому. Загалом тут гарно, затишно. Влітку прохолодно, взимку доволі комфортно, хоч і не надто тепло. Останнім часом тут зробили крутий ремонт, поміняли вікна, підлогу, опалення, освітлення. Тепер майже нічого не нагадує той простір, який я побачила в перші місяці своєї роботи. Як у народі кажуть, небо і земля!
Але ще тоді, коли тут були старі вікна, жовті жарівки і книги на стелажах, відчуття затишку та гармонії було не завжди й не в усіх. Важливо також сказати, що й комп’ютери тут не стояли раніше, а всі випозичені книжки записували в паперові формуляри. І саме в цей період бібліотеки, на її початках, працювала тут одна старша пані. Вона й розповіла мені багато цікавого, про що якось не хотіла чи не наважувалась розказати іншим. А мені, молодій та спокійній, розповіла.
– Розумієш, Миросю, якби комусь отаке оповіла, то сказали б, що я втратила глузд або щось вигадую. Але так було, і не раз… саме тут, – Надія Миронівна показує на вимикач, потім – на двері в службове приміщення, а тоді плавним помахом руки вказує на сходи, які ведуть на вихід.
Якусь невеличку частину пригод я вже почула від старшої працівниці, та основне Надія Миронівна розповіла мені того вечора, коли збиралася на пенсію.
– Мені не раз доводилося залишатись у бібліотеці допізна. Особливо восени, адже мешкаю я неподалік. Усі вже розійшлися, відвідувачів фактично не було. А я обходила приміщення, аби перевірити, чи все гаразд і чи ніхто, бува, не сховався в підсобці. Чого ж мені боятися? Книг? І от не повіриш – на цілому поверсі нікого, а таке відчуття, що за мною хтось ступає! Чую кроки, такі важкі, впевнені. Зупиняюсь, а вони віддаляються. Ні, я не злякалась, але якось так трішки мурашками вкрилась. Нікого ж нема, а кроки є! І так було кілька разів. А потім, я чітко пам’ятаю, світло в коридорі само так – бац – і вимкнулось! Я напотемки дісталась на сходові марші, увімкнула світло… і знову нікого! – загадково розповідала пані Надія.
– Приміщення ж старе, електропроводка могла бути аварійна, – я шукала цьому якесь логічне і прагматичне пояснення.
– Після цих випадків дирекція запрошувала електриків. Вони все ретельно оглядали, перевіряли, але сказали, що з дротами й вимикачами все гаразд. Зрештою, їх тоді замінили. Тут не могло бути інакше. А світло щезало й далі, особливо на моїй зміні. Інші бібліотекарі про таке не розповідали, а я не хотіла казати їм про свої трафунки. Отже, якась субстанція таки тут чудила…
– Тобто могла бути якась невидима сутність, яка залишилась жити в цих стінах? Хтось чи щось, що не мало спокою? – я пригадала, як нам розповідали про такі явища на курсах.
– Цілком. Будинок старий. Я знайшла дуже мало відомостей про те, що тут було раніше і хто тут мешкав. Жодної зачіпки, тільки скупі факти. Але оті чудасії з вимикачем і кроками траплялися не завжди. Іноді протягом місяців було тихо й спокійно. Я навіть забувала, що такі містичні явища відбуваються тут, серед сотень книг. А ближче до осені знову щось чи хтось нагадував про себе…
– Ви намагались поговорити чи якось хоча б сконтактуватись із – ну – цими кроками?
– Так, авжеж! Я віталася, стримано просила не бешкетувати, не робити дурниць, аби не виникло пожежі від короткого замикання. А те щось, ті кроки, як ви кажете, мовчали й віддалялись. Чомусь я уявляла собі, що то були чоловічі кроки – такі важкі, впевнені, наче хтось обходив свої володіння.
– Цікаво, а ви вдавались до якихось ритуалів, аби це припинити? Кропили освяченою водою чи сипали сіль? – поцікавилась я.
– Одного разу покропила. Нічого не дало. Можливо, сама вода не мала сили чи була якось не так освячена, не знаю. А іншого разу взяла освячену воду від своєї сусідки. То після цих ритуалів кроки були якісь такі наче чіткіші, ніби хтось нервувався… чи щось… і одного разу лампочка тріснула в мене над головою. Тоді я зрозуміла, що краще не вдаватися до ритуалів. Я просто навчилася жити з тими кроками, тихенько віталась із тим, хто чи що ті кроки робив. І періодами ставало навіть спокійно. Цікаво й те, що ніхто більше не чув і не відчував цієї дивини, тільки я.
– Кажуть, у старих будинках таке буває. Тому, найімовірніше, я б не здивувалась, якби була на вашому місці. Одна старша пані розповідала мені історію сторічної давності. Колись від села до села ходили люди, наймались на роботу. Їх називали мандровні, із наголосом на о. Тобто мандрували в пошуках роботи. І от один такий мандровний прийшов на будову, але там уже не треба було працівників. Йому відмовили. А той, очевидно, дуже потребував заробітку. І зі злості він вхопив великого цвяха та забив у дерев’яну крокву, повісив на того цвяха мотузку, щось буркнув собі під ніс і пішов. Це побачив інший, акуратно зняв мотузку, поклав на долівку і мовчки замахнувся сокирою та рубонув по мотузці. Всі ошелешено дивились на це, але той із сокирою впевнено промовив: «От побачите, що буде»… І справді, того ж вечора за містом знайшли отого самого мандровного, а в нього було розсічене стегно… Тож усілякі чари бувають на світі, чого ми ще не знаємо!
– Так, я теж чула історію, яка відбувалась у такому самому старому будинку, як ото наша бібліотека. То був приватний будинок на околиці, споруджений ще на бабці Австрії. Кажуть, саме тією вуличкою йшли вояки, хтось поранений тоді сховався в підвалі й, найімовірніше, помер там. Багато років після того нові власники цього будинку ночами чули стогони й зітхання. Спочатку думали, що це вітер завиває у шпарини. Зробили ремонт, позаліплювали всі можливі щілини, а стогони не припинялись. Особливо моторошно було ночами, бо господиня будилась, не могла до ранку спати. Зрештою, продали цей будинок і переїхали в новіший. А чи чули щось нові власники, того я вже не знаю…
– А мені розповіли ще одну лячну історію подружжя, яке часто сварилося, хоч спочатку дуже любило одне одного. Якось ці люди вирішили зробити в кухні капітальний ремонт. Здерли стару підлогу, і між лігарами, чи легарями (це дошки, на яких тримається підлога), знайшли скелет кота з перемотаними лапками. Для нас, сучасників, це дико й жорстоко. А колись вірили, що, якщо принести в жертву невинну тваринку, у цій хаті мали б настати мир і спокій. Це все страшно і водночас цікаво. От лиш самій таке переживати якось не дуже й хочеться, – я хотіла підтримати розмову, сьорбаючи трав’яний чай.
– Так, але за ті кроки можете не переживати, їх більше нема… – заспокоїла мене Надія Миронівна.
– Ви домовились із ними чи сталося щось інше? – допитувалась я, адже якась причина мала бути. І то вагома причина.
– Так, сталося. І відносно нещодавно. Відколи сюди привезли комп’ютери і встановили інші сучасні пристрої, кроків більше нема. Лампочки не гаснуть і не тріскаються, вимикачі самі не цикають. Отак, ніби хтось чи щось вигнало ту сутність із бібліотечних стін! Ймовірно, техніка має якийсь вплив на такі субстанції. Не люблять вони отих вібрацій. Навіть ще перед тим, як мали привезти комп’ютери, у службовому приміщенні стояла мікрохвильова піч – і все! Туди і близько не підходили ті кроки! А ще я принесла з дому старий програвач, магнітолу, аби в обідню перерву трішки відволіктись. І це також спрацювало на мою користь. А з появою комп’ютерів – то й зовсім усе затихло!
– Либонь, і сучасний ремонт допоміг? – підтримала я Надію Миронівну.
– Щодо ремонту, то від нього і таргани зникають, – досвідчено відповіла старша пані, а потім додала: – Так, це завжди працює на користь людей і читачів! Раніше мало хто хотів сидіти в похмурих стінах, а тепер тут хочеться бути, проводити зустрічі, влаштовувати посиденьки. От тільки мені вже час на пенсію.
– Ви – завжди бажана гостя в цих стінах! Приходьте, коли матимете час і бажання! Рада буду з вами погомоніти! – щиро сказала я, бо Надія Миронівна мені справді сподобалась, із нею було легко й цікаво спілкуватись. А такого живого спілкування тепер дуже мало, навіть у стінах бібліотеки.
– Дякую, Миросечко! Ти добра дівчина. Тобі тут сподобається. Щоправда, заробітна платня не така, на яку заслуговують бібліотекарі, але робота цікава. Тому зичу тобі тільки гарних вражень та приємних відвідувачів!
Робочий день добігав кінця. Ми зібрались і пішли на вихід. Позаду нас почулися чиїсь упевнені кроки. Ми обидві обернулись і… Нас наздоганяв запізнілий читач, якого ми мало не зачинили на всю ніч у читальному залі! Обидві з полегшенням видихнули й усміхнулись!
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
