ЮРКО ВАН ДАМ

Нещодавно Юлія Василівна обійняла посаду завідувачки відділу кадрів в одній регіональній компанії. Вона особисто переглядала кожну справу перед прийняттям на роботу, вивчала автобіографію майбутнього спеціаліста.

До своїх обов’язків ставилася відповідально, а до чоловіків – з прохолодою. З особистим життям не складалося, встигла обпектися змолоду, а потім знову повірити в любов і розчаруватися. Зрада коханого чоловіка спонукала останнім часом упереджено ставитися до осіб протилежної статі. Десь далеко в серці ще жевріла слабка надія, що не всі чоловіки суцільні поганці. Знала, що позаочі її називають Багірою Василівною, але те прізвисько отримала радше за свою зовнішність. Жінка мала значно молодший вигляд, аніж на свої 42 роки. Струнка, кароока, чорне волосся, як смола.

– На гадюці сало не росте, – пащекувала бухгалтерка Олена, пхаючи до рота вже третє тістечко за день.

Хтось заздрив, але більшість Юлею захоплювалася. З нею можна було поспілкуватися на різні теми, а не тільки з робочого питання. Єдине – розмова колежанок про чоловіків її зов­сім не цікавила.

Юлія гортала підшиті в папці папери. Коли кандидат пройде перевірку у відділі безпеки, тоді можна буде написати зая­ву про призначення на посаду в їхньому відділі. Прізвище різонуло закладку пам’яті. З фотографії лиш кутиками очей всміхався чоловік кремезної статури. Сірі очі, якщо маленька світлина правильно відобразила їхній колір, коротка охайна стрижка. Претендує на посаду старшого майстра на одній із міських дільниць. «Юрій Миколайович Онощенко. Автобіографія… народився село Майське, Джанкойський район, Крим...». Невже це той самий Юрко – Ван Дам? Вона не знала, яким він міг би бути насправді. Можливо, це просто збіг? Дуже сумнівно, схоже, це саме той хлопець, з її листування.

…Юля перейшла до десятого класу. На день народження їй подарували ліхтар з радіоприймачем, то був неймовірно крутий подарунок. Однією з передач на єдиній у селі радіо­хвилі була тридцятихвилинна програма «Польова пошта». Охочі завести нові знайомства писали свою адресу на радіо, коротку замітку про себе й очікували на море листів. Вона побилася об заклад із подругою, що напише листа до редакції радіо. Це було більше задля розваги, ніж задля пошуку якихось серйозних дружніх стосунків. І відтоді почалося. Посипалися сотні листів, з усіх куточків України, від хлопців та дівчат, від юнаків з військових частин і навіть із місць позбавлення волі. Листи були різні, як і люди, які їх писали. Веселі й сумні, деякі відверто виливали свою душу ще зовсім юній Юлі, певне, розмірковуючи, що аркуш паперу все стерпить, чи в такий спосіб намагалися перекласти свій біль на чужі тендітні плечі. Перечитувала, виривала аркуші із зошита, з обкладинки якого на неї споглядали всі актори серіалу «Беверлі-Гіллз 90210». Юля захоплювалася Брендою, однією з героїнь кінофільму, навіть певний час теж мріяла стрибнути з парашутом і «більше нічого не боятися». Листи надходили ще тривалий час після її оголошення, Юля вже навіть не пам’ятала, що вона писала про себе, але здобула шалений успіх у прихильників письма. Деякі навіть надсилали разом із листом невеличкі світлини. Міжміські телефонні розмови були надто дорогі, батьки дозволяли собі лише раз на місяць спілкуватися з родичами. В інших випадках то були дзвінки в межах села. Але єдиний дешевий спосіб ефективної комунікації серед родичів та друзів було банальне листування.

Це був звичайний лист, від Юрія Онощенка, який навчався на першому курсі нафтогазового технікуму, а сам він був родом із чудового Криму. У першому листі хлопець писав про бажання познайомитися з дівчиною і, можливо, навіть у майбутньому одружитися з нею. Юрко захоплювався музикою, слухав Ace of Base, Scorpions, вчився грати на гітарі та займався спортом. Юлька відповіла на лист. Написала, що її улюблений актор Жан-Клод Ван Дам і вона вже передивилася десятки разів кінофільми з його участю. Вона мріяла вступити до інституту, переїхати до великого міста, стрибнути з парашутом, мандрувати світом та слухати пісні улюбленої групи Nautilus Pompilius. Наступний лист від Юри був прикрашений двома наліпками від жувальної гумки, на яких відверто хизувався своїми накачаними біцепсами Ван Дам. Хлопець писав, що й сам він схожий на улюбленого кіногероя Юлі. Вона ставила відбиток підмальованих яскраво-червоною помадою губ на білому аркуші, малювала сердечка. Це були такі собі смайлики 90-х. Молоді люди розповідали одне одному найпотаємніше, були віртуальними друзями. Але жодного разу не обмінялися фотографіями, а уявлення мали одне про одного з опису в листах. Юлька вірила, що він направду був схожий на її улюбленого кіногероя. Після одинадцятого класу вона таки вступила до інституту, закохалася. Завагітніла. І стала матір’ю-одиначкою, а про Юрка згадала, хіба коли на одному з телеканалів транслювали фільм «Нема куди тікати», в якому знімався колись її улюблений кіногерой…

«…Розлучений. У шлюбі не перебуваю…» – читала далі Юлія, виринувши зі своїх спогадів понад двадцятирічної давності. Юра справді був схожий на Ван Дама, хай йому грець! Вона ж узяла довготривалу відпустку від усяких там любовних стосунків та відкидала будь-які марення про кохання. І тут з’явився герой її кінофільму. Може, ну його ту відпустку?