ЄВА СПОДІВАЄТЬСЯ

Скептик і нігіліст Адам був переконаний, що кохання – просто жіночі фантазії та примхи, нічого більше. Загалом чоловік на все мав свою думку, а інші – то безглуздя й нісенітниця. Єва сприймала Адама таким, яким він є, адже сперечатися з ним було абсолютно нереально, нелогічно й собі дорожче, бо пошкодуєш потім, що поводилась нешляхетно.

Однак вона, неначе віск, у його обіймах танула. Удвох вони злітали до небес від дивної насолоди близькості. І Адам губив голову від кожного ніжного зойку, сприймаючи сплеск її тіла як власний приплив бурхливого океану відчуттів. У тому океані пристрасті вони обоє почувалися шаленими плавцями-відчайдухами, вилітаючи на гребінь хвиль або падаючи в бе­зодню води, яка заколисувала тихою ласкою фіналу.

Що то молодість!

А тепер? Де все те? Куди по­линуло?

Одного разу він обмовився: «З любові залишилася тільки любов до смачної їжі». Як вам? У яблучко? Проковтнула гіркоту мовчки, бо забракло слів. Сліз не показала. Та хіба уперше терпіла приниження?

Зате десь у гостях чоловіченько всіх дивував своїми «комільфо» манерами. Саме цим, правду кажучи, він її й підкорив! Умів зіграти на публіку, вмів напустити туману, особливо під чарчину. І жіноцтво довкола заздрощами стікало: «Ото вже золотий чоловік Єві дістався! Недарма їх Бог у пару поєднав, бо ж Адам і Єва, як у Святому Писанні». (Єва і сама нахвалює Адама за кожної нагоди і вдома, й на людях). А він? Як докине отой блазень, що жінка (імені чомусь ніколи не називає) в домі в нього для краси, а не для роботи, тоді кожна з молодичок, ніби молоко на сонці, за мить до дна скисає: ой, у мене ж не так! Гарую, рабую, догоджаю, а чоловік не цінує. Ото вже Єва панує!.. А правди ніхто не знає.

* * *

Вона кожен приїзд чоловіка вважала святом, тож і сьогодні чаклувала мало не до полудня з наїдками – улюбленими Адамовими салатами «Курка в лисячій шубі» та «Олів’є», пекла пироги з капустою. Напередодні зварила й холодець зі свинячих ніжок та молодого півника. Шампанське поставила.

Чи оцінить її старання, не знала, бо надто рідко висловлював вдячність. А на несміливе запитання, чи смакувала страва, суджений байдуже кидав: «Ну, їв же, значить, добре було». (Господи, як же важко вимовити осоружне дякую.)

Отож стіл, по-багатому накритий апетитними лакоминами, чекає на трапезу. Залишається тільки квітами прикрасити. Свято ж! Ой, лелечко-леле… Проте порожня кришталева ваза ображено стовбичить у тривожному очікуванні дива поряд із наповненими тарілками зі святкового сервізу.

Сподівання все ще витає в по­вітрі… й загусає там.

А може, хоч сьогодні… на­решті… Овва! Мабуть, не ді­ждешся…

Єва, доглянута, струнка й висока жінка в атласний волошковій сукні з відкритими плечима, з акуратним каре кольору дикий виноград, смородиновими очима, з бордовим манікюром, перебувала в тому сакральному віці, який хтось назвав бальзаківським, а дехто інший – таким, коли все ще тільки починається…

Єва якось і не помітила, чи оте «все» вже почалось. І що саме? Хіба що Адамова байдужість чи й нелюбов? Жінка відганяє геть сумні думки. Вона сподіва­ється на краще… Така вже вдача жіноча. Чи, може, жінка завше намага­ється із брили граніту витесати свій ідеал, якого не існує у природі?

В іменах Єва вбачала символічний зміст, сподіваючись, що квітка їхнього кохання цвістиме вічно…

* * *

…Жінка визирає у вікно. Адам із сусідом стоять обабіч їхнього паркану й весело про щось теревенять. Її чоловік жестикулює руками, й обидва сміються. Із чого?

Дружина чекає, коли милий повернеться до хати. Вона пасе його очима: та йди ж уже!.. Він озирається інтуїтивно, відчувши погляд, але не зважає, мовляв, устигну… з козами на торг…

Зненацька безрадісну тишу кімнати порушує рингтон «Талісманчик» (її улюблена пісня у виконанні подружки-співачки).

Єва присіла на диванчик у вітальні. Невідомий номер! Гм!

– Алло, – промовила обережно.

– Мила пані Єво, вітаю зі святом весни і краси! – огорнув оксамитом незнайомий баритон.

– А чому вітаєте? І кому маю завдячувати за таку несподівану увагу? – запитала здивовано.

– Я шанувальник вашої вроди і таланту. Називайте мене просто Єгором.

– Ну, що я можу відповісти, пане Єгоре, на ці слова? Жінці завжди приємні компліменти. Ба більше, зізнаюсь, що я чомусь розхвилювалася…

– О, пані Єво, хвилювати маєте ви, а не навпаки, – запевнив таємничий чоловік. – Мене ви чаруєте… – додав стишено.

– Справді? Такого до вас мені ще не говорили, – знітилась Єва.

– Саме так! І скажу прямо: я хочу подарувати вам квіти. Назвіть, будьте ласкаві, свою адресу, – зовсім осмілів Єгор.

– Гм! Мені, звісно, дуже імпонує ваш намір, і ви ніби прочитали мої бажання й ладні їх виконати. Мені шкода, але я змушена вас розчарувати. Я заміжня! – проказала розгублено.

– Невже?! Але ж у соцмережах я знаходив ваше фото серед квітів, де ви завжди сама! Тому й вирішив, що ви самотня. Така неймовірно спокуслива й незаслужено самотня, думав я, – зітхнув щиро незнайомець, – чи не так?

– Даруйте, майже так… про самотність, – відказала загадкою. – Ще раз перепрошую, що, на жаль, не можу прийняти ваш подарунок… Он уже прямує до хати мій чоловік, – збрехала жінка.

– Не кидайте слухавку, Єво, – сполошився Єгор. – Попри все, квіти я вам подарую! Ви вартуєте найкращих! – наполіг дивак. – У вас я розгледів шарм королеви, чого в інших не помічав…

– Красно дя-ку-ю…

Єва натиснула відбій… І розплакалась… Гірко та невтішно…

«Чому? Ну, чому так буває? Доля випробовує чи посилає якесь диво недарма?..» – вертілося в голові.

Що це було? Якась омана чи краплинка щастя, на яке вона сподівається, але забула його смак? Хто знає?..

Вона, пані романтика, виливає душу у віршах. Ночами!

Він, пан аб’юзер, одкровень тих не читає… Ніколи!