Непроста доля
Десять років тому вони закінчили школу. Погожої липневої суботи зібралися однокласники на свою зустріч. За традицією, всі зайшли до класу, де колись навчалися. Класний керівник, як і десять років тому, позначила в журналі, хто присутній. А потім кожен, сидячи за широким столом, вставав і розповідав про себе.
Євген, як і в школі, був небагатослівним:
– Армія, інститут, одруження. Тепер живу в Києві.
Але якось по-особливому прозвучала фраза: «Маю двох дітей».
– Як «двох»? Твоєму ж синові-первістку лише рік, – зауважив хтось з однокласників.
– Є ще й донечка…
Усі засміялися і прийняли це за жарт, оскільки Євген був із тих осіб, поглянувши на яких, важко зрозуміти, де людина говорить серйозно, а де жартує.
Коли зустріч закінчувалася і за столом залишалося дедалі більше порожніх місць, Вікторія, з якою Євген колись сидів за однією партою, зі своїм недопитим келихом пересіла до нього.
– У тебе справді є донька чи ти кинув слово на вітер, аби похизуватися своїми парубоцькими походеньками? – запитала жінка.
– Нема чим хизуватися. Але я не пожартував. Доньці вже дев’ять років. Я тільки місяць тому дізнався, що в мене є донька, – мовив чоловік. І здавалося, цієї хвилини йому так хотілося комусь близькому і далекому повідати свою історію.
Вікторія була готова слухати…
Після закінчення школи Євген вирішив вступати до вишу. На державне не потрапив, а навчатися за контрактом йому було не до снаги: ріс без батька. Коли збирали групу чоловіків їхати на заробітки до Молдови, Євген вирішив долучитися. Потрібно ж було заробляти на прожиття.
В одному із тамтешніх сіл, де розташувалася їхня бригада, зустрів Євген смагляву молдаваночку – ще зовсім юну, ученицю восьмого класу.
Все було так, як і буває вперше, – щиро, наївно і пристрасно. Удень Євген працював, а на вечір поспішав до Інни. Два місяці тривали ці зустрічі.
Мали повертатися додому в неділю. Але плани змінилися – поїхали в суботу. Саме того дня, коли Інна з батьками поїхала до бабусі. Тож молоді люди навіть не попрощалися, і Євген своєї адреси не залишив. Думав написати. Але, як часто буває, житейська суєта закрутила… А за місяць хлопець пішов служити в армію. Там дедалі рідше згадував Інну. Після служби – в інститут, де нові знайомства. Зустрів Ірину. Після закінчення вишу одружився.
Місяць тому були в селі у друзів на дні народження. Там до Євгена підійшла жінка.
– Інна стільки років тебе чекала. Скільки їй довелося пережити!.. А дівчинка не на неї, а на тебе схожа, – сказала незнайомка.
– Яка дівчинка? – перепитав Євген.
– Донька твоя. Я родом із сусіднього з Інниним села. Мій Михайло наступного року, коли ти був в армії, також приїхав на заробітки. Ми познайомилися, і він забрав мене в Україну. Тепер ми живемо тут, – розповідала жінка. – Я не раз говорила чоловікові, щоб він дізнався твою адресу та повідав тобі про все. Але чоловік не хотів, мовляв, не треба лізти в чуже життя.
– Як Інна? – не знайшовши інших слів, мовив Євген.
– Вона вийшла заміж декілька років тому. Іннин чоловік має власний бізнес. Тепер у неї все налагодилося, а колись, у дев’ятому класі, Інна школу покинула – вирішила народити. Батько не давав їй жити за такий сором…
Євген встав із-зі столу і вийшов надвір. Стояв біля тину і курив цигарку за цигаркою…
Наступних вихідних він їхав у те давно забуте село, сам не знаючи, чи варто піднімати з-під шару років минуле. Але ж Євгенові так хотілося побачити дівчинку.
Двері Інниного будинку відчинив високий статечний чоловік, з виду на десяток років старший за неї.
– Хто там? – за спиною почувся голос Інни.
– До тебе хтось. Мабуть, клієнти, – і пішов до іншої кімнати.
Інна, як і колись, струнка, із чорними кучерями, стояла перед нежданим гостем.
– Коли я тебе чекала, ти не їхав, а прибув, коли я вже не жду. Ну що ж, проходь, тільки прошу тебе: не кажи нічого Євгенії. Тепер запізно.
– Євгенії? – перепитав, гірко усміхнувшись.
– Євгенії Євгеніївні, – відчеканила жінка.
До кімнати забігла дівчинка. Привіталася. Вона й справді була схожа на Євгена: світловолоса, з очима, що світилися бездонною блакиттю з-під густих вій. Але найбільше чоловіка вразило те, як же вона схожа на його маленького синочка. Якщо порівняти їхні дитячі світлини, вони були б як близнята.
Розмова не клеїлася: Інна і Євген були чужими людьми. І в кожного – своє життя. Лише маленьке біляве диво та спогади поєднували їх.
Жінка без болю та дорікань сухими словами розповідала, як її батько, випивши зайву чарку, часто виганяв її з дому, бив. Роками на неї і її дитину вказували пальцями. У їхньому селі це було причиною недобрих розмов надовго.
Інна закінчила технікум. Нині вона майстерно шиє людям одяг, до того ж усілякі моделі із сучасних журналів, добре заробляє. У її чоловіка – своя справа. Теж успішна.
За годину Євген сідав у своє авто. Інна стояла біля воріт, притиснувши до себе дівчинку. Щокою жінки покотилася непрохана сльоза.
– Пробачте мені, – прошепотів Євген і завів автівку.
Він їхав з їхнього життя, де був уже чужим, а водночас іще жив у зболеній душі Інни, і відчував не до кінця усвідомлену провину та біль. Євген їхав з Інниного життя, в яке завітав удруге, і знову ніби проїздом…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

