«Є В МЕНЕ ДОНЕЧКА…»

Все було так, як і буває вперше, – щиро, наївно і пристрасно. Удень Євген працював, а на вечір поспішав до Інни. Два місяці тривали ці зустрічі.

Мали повертатися додому в неділю. Але плани змінилися – поїхали в суботу. Саме того дня, коли Інна з батьками поїхала до бабусі. Тож молоді люди навіть не попрощалися, і Євген своєї адреси не залишив. Думав написати. Але, як часто буває, житейська суєта закрутила… А за місяць хлопець пішов служити в армію. Там дедалі рідше згадував Інну. Після служби – в інститут, де нові знайомства. Зустрів Ірину. Після закінчення вишу одружився.

Місяць тому були в селі у друзів на дні народження. Там до Євгена підійшла жінка.

– Інна стільки років тебе чекала. Скільки їй довелося пережити!.. А дівчинка не на неї, а на тебе схожа, – сказала незнайомка.

– Яка дівчинка? – перепитав Євген.

– Донька твоя. Я родом із сусіднього з Інниним села. Мій Михайло наступного року, коли ти був в армії, також приїхав на заробітки. Ми познайомилися, і він забрав мене в Україну. Тепер ми живемо тут, – розповідала жінка. – Я не раз говорила чоловікові, щоб він дізнався твою адресу та повідав тобі про все. Але чоловік не хотів, мовляв, не треба лізти в чуже життя.

– Як Інна? – не знайшовши інших слів, мовив Євген.

– Вона вийшла заміж декілька років тому. Іннин чоловік має власний бізнес. Тепер у неї все налагодилося, а колись, у дев’ятому класі, Інна школу покинула – вирішила народити. Батько не давав їй жити за такий сором…

Євген встав із-зі столу і вийшов надвір. Стояв біля тину і курив цигарку за цигаркою…

Наступних вихідних він їхав у те давно забуте село, сам не знаючи, чи варто піднімати з-під шару років минуле. Але ж Євгенові так хотілося побачити дівчинку.

Двері Інниного будинку відчинив високий статечний чоловік, з виду на десяток років старший за неї.

– Хто там? – за спиною почувся голос Інни.

– До тебе хтось. Мабуть, клієнти, – і пішов до іншої кімнати.

Інна, як і колись, струнка, із чорними кучерями, стояла перед нежданим гостем.

– Коли я тебе чекала, ти не їхав, а прибув, коли я вже не жду. Ну що ж, проходь, тільки прошу тебе: не кажи нічого Євгенії. Тепер запізно.

– Євгенії? – перепитав, гірко усміхнувшись.

– Євгенії Євгеніївні, – відчеканила жінка.

До кімнати забігла дівчинка. Привіталася. Вона й справді була схожа на Євгена: світловолоса, з очима, що світилися бездонною блакиттю з-під густих вій. Але найбільше чоловіка вразило те, як же вона схожа на його маленького синочка. Якщо порівняти їхні дитячі світлини, вони були б як близнята.

Розмова не клеїлася: Інна і Євген були чужими людьми. І в кожного – своє життя. Лише маленьке біляве диво та спогади поєднували їх.

Жінка без болю та дорікань сухими словами розповідала, як її батько, випивши зайву чарку, часто виганяв її з дому, бив. Роками на неї і її дитину вказували пальцями. У їхньому селі це було причиною недобрих розмов надовго.

Інна закінчила технікум. Нині вона майстерно шиє людям одяг, до того ж усілякі моделі із сучасних журналів, доб­ре заробляє. У її чоловіка – своя справа. Теж успішна.

За годину Євген сідав у своє авто. Інна стояла біля воріт, притиснувши до себе дівчинку. Щокою жінки покотилася непрохана сльоза.

– Пробачте мені, – прошепотів Євген і завів автівку.

Він їхав з їхнього життя, де був уже чужим, а водночас іще жив у зболеній душі Інни, і відчував не до кінця усвідомлену провину та біль. Євген їхав з Інниного життя, в яке завітав удруге, і знову ніби проїздом…