«Є В МЕНЕ ДОНЕЧКА…»

Десять років тому вони закінчили школу. Погожої липневої суботи зібралися однокласники на свою зустріч. За традицією, всі зайшли до класу, де колись навчалися. Класний керівник, як і десять років тому, позначила в журналі, хто присутній. А потім кожен, сидячи за широким столом, вставав і розповідав про себе.

Євген, як і в школі, був небагатослівним:

– Армія, інститут, одруження. Тепер живу в Києві.

Але якось по-особливому прозвучала фраза: «Маю двох дітей».

– Як «двох»? Твоєму ж синові-первістку лише рік, – зауважив хтось з однокласників.

– Є ще й донечка…

Усі засміялися і прийняли це за жарт, оскільки Євген був із тих осіб, поглянувши на яких, важко зрозуміти, де людина говорить серйозно, а де жартує.

Коли зустріч закінчувалася і за столом залишалося дедалі більше порожніх місць, Вікторія, з якою Євген колись сидів за однією партою, зі своїм недопитим келихом пересіла до нього.

– У тебе справді є донька чи ти кинув слово на вітер, аби похизуватися своїми парубоцькими походеньками? – запитала жінка.

– Нема чим хизуватися. Але я не пожартував. Доньці вже дев’ять років. Я тільки місяць тому дізнався, що в мене є донька, – мовив чоловік. І здавалося, цієї хвилини йому так хотілося комусь близькому і далекому повідати свою історію.

Вікторія була готова слухати…

Після закінчення школи Євген вирішив вступати до вишу. На державне не потрапив, а навчатися за контрактом йому було не до снаги: ріс без батька. Коли збирали групу чоловіків їхати на заробітки до Молдови, Євген вирішив долучитися. Потрібно ж було заробляти на прожиття.

В одному із тамтешніх сіл, де розташувалася їхня бригада, зустрів Євген смагляву молдаваночку – ще зовсім юну, ученицю восьмого класу.

Все було так, як і буває вперше, – щиро, наївно і пристрасно. Удень Євген працював, а на вечір поспішав до Інни. Два місяці тривали ці зустрічі.

Мали повертатися додому в неділю. Але плани змінилися – поїхали в суботу. Саме того дня, коли Інна з батьками поїхала до бабусі. Тож молоді люди навіть не попрощалися, і Євген своєї адреси не залишив. Думав написати. Але, як часто буває, житейська суєта закрутила… А за місяць хлопець пішов служити в армію. Там дедалі рідше згадував Інну. Після служби – в інститут, де нові знайомства. Зустрів Ірину. Після закінчення вишу одружився.

Місяць тому були в селі у друзів на дні народження. Там до Євгена підійшла жінка.

– Інна стільки років тебе чекала. Скільки їй довелося пережити!.. А дівчинка не на неї, а на тебе схожа, – сказала незнайомка.

– Яка дівчинка? – перепитав Євген.

– Донька твоя. Я родом із сусіднього з Інниним села. Мій Михайло наступного року, коли ти був в армії, також приїхав на заробітки. Ми познайомилися, і він забрав мене в Україну. Тепер ми живемо тут, – розповідала жінка. – Я не раз говорила чоловікові, щоб він дізнався твою адресу та повідав тобі про все. Але чоловік не хотів, мовляв, не треба лізти в чуже життя.

&ndash...