ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
542З поштової скриньки
Світлана уклякла біля дверей синового будинку. Руки тремтіли. Від страху, гніву, розпачу… Взялася за ручку дверей. Не замкнено. Веранда дихнула затхлим смородом бруду й вогкості.
Ступила в темний коридор. Важкий дух цигарок і алкогольних випарів міцно вдарив у ніздрі. Жінка поморщилась. У грудях неприємно залоскотало, а до горла підступила нудота…
Євген був у кімнаті. Одягнений, у брудних черевиках, розкинувся на ліжку й хропів. На Світлану накотилася хвиля обурення. Скільки ще це триватиме? Поторсала сина за плече.
– Уставай! Чуєш мене? Знову набрався, як свиня мулу?
Той пробелькотів щось абсолютно невиразне й перекинувся на інший бік. Липка від бруду ковдра зсунулась на підлогу. Жінка відчула, що більше не може себе стримувати.
– Підводься! Негайно! Досить заливатися горілкою! Набридло терпіти твої вибрики.
Вона люто шарпала сина за одяг, намагаючись стягнути з ліжка. Упирався. Урешті підхопився і вибалушив на матір мутні скляні очі.
– Що ти робиш? Збожеволіла?!
– Так, сину! Ти дуже розумний, а матір дурна. Шкодувала тебе, думала, отямишся. Тепер подивися, на кого ти став схожий! Брудний, неголений, смердиш, мов яма помийна!
– То й що? Мені байдуже! По барабану… Для кого чепуритися? Кому я потрібен?
– Нам із батьком! Молодшим братам і сестрам, – Світлана готова була розридатися. Сльози так здушили горло, що ледве в нього слова проштовхувала. Бо як можна спокійно дивитися на те, як найстарший син котиться у прірву?..
– Не пий, сину, – благально зазирнула йому в очі. – Прошу тебе! І повертайся нарешті додому. Чого ти тут сам житимеш?
– Бо тут моя оселя, – буркнув і відвернувся. – І я був тут щасливим… Колись…
– Євгенію, життя триває. Зустрінеш іншу – порядну – дівчину, знову закохаєшся. Ти ж іще зовсім молодий.
– Не закохаюся! – гнівно скреготнув зубами. – Бо що те кляте кохання дає? Тільки розчарування і біль! Снєжка побавилася мною, а потім зламала й викинула, наче непотріб! Допомогло мені те, що кохав її більше за життя?! Скажи, мамо! Допомогло?!
Набряклим обличчям сина текли каламутні сльози й застигали краплями болю на неголених щоках… У Світлани нестерпно запекло у грудях. Обійняла Євгенія, пригорнула, немов маленького… Якби ж це Віктор прийшов та порозмовляв. Батькове слово для сина вагоміше… Але ж ні! Сьогодні зранку як дізнався, що Євгеній знову запив, то оскаженів. Махав руками й дер глотку так, аж стіни в будинку здригалися:
– Я з ним панькатись не буду! Задовбав своїми закидонами. У нього, бачте, депресія. Довбаний стрес, бо дружина-хвойда залишила й повіялася дідькові в зуби. То що тепер? Одразу бухати треба? Слимак безхарактерний! І це все твоє, Світлано, виховання. Менше треба дітей у зад цілувати. Ременяку добру до них прикласти – ото правильна наука! А не твої вічні сюсюкання і поцілуночки…
– Чого ти репетуєш? – сердито проштрикнула чоловіка потемнілими від образи очима. – Добре, що твоє виховання, наче мед, солодке! Аби тільки діти від ранку й до вечора працювали. А за те віддяка гарна: навіть на булочку до школи грошей не даси! Тиснеш ту копійку в кулаку… Як досі не луснув від своєї жадібності!
– О! Завелася вже! Вам дай волю, то останнє з рук спустите. Треба вміти заощаджувати. Гроші не падають із
неба.
Гроші… Гроші… Інших слів від чоловіка Світлана не чує. І що старішим стає, то більше перетворюється на скнару. Коли робили два роки тому Євгенові весілля, то кожну гривню рахував. Світлана з ним після того два дні не розмовляла, так допік… А коли невістка крутнула хвостом і пішла від Євгенія, то Віктор як із ланцюга зірвався.
– І нащо було стільки бабла на того бовдура витрачати?! Бачте, захотілося чадові весілля королівського! Довго пожив із дружиною? Якесь теля, а не чоловік!.. Тепер скажу, щоб гроші повернув, хоча б частину… Бо скільки на вітер викинули? Гулянка, а тоді окреме житло! Розвісив губи на батьківські кревні! Нехай сам заробить і витрачає.
– Ти при своєму розумі? – вражено сплеснула руками. – Що таке мелеш? Власний син гроші має повертати? Хто й коли таке диво бачив? Навіть не здумай Євгенієві загадувати!
– А то що?
– Я тобі ще раз кажу: не здумай!
Така розмова була між ними майже рік тому. Віктор трохи показився, та врешті притих. Але ненадовго… Допоки не дізнався, що син почав у чарку зазирати… Тепер і дня не минає, щоб не згадав Євгена лихим словом. А скільки вже разів за комір трусив і копняки відважував. Навіть переднього зуба вибив синові… Світлана того дня до гикавки плакала. Думала, що серце від болю спиниться…
Сьогодні ледве стримала чоловіка. Сказала, що сама Євгенія провідає і порозмовляє з ним. І ось тепер вона тут, у брудному й занедбаному помешканні, яке вони подарували дітям одразу після весілля. Думали, житимуть у любові та злагоді… Не судилося…
– Повертайся додому, – погладила сина по плечу.
– Ні, – мотнув головою. – Тут житиму… Може, Снєжка ще повернеться…
– І що? Пробачиш її і назад приймеш? Після іншого чоловіка?
– Не знаю, – блукав по стінах відчуженим поглядом. – Не думав про це…
– То добре подумай, перш аніж знову дурниць накоїти.
– Годі! Не діймай мене! Чого прийшла? Щоб мозок довбати? Роботи іншої не маєш? – Євген раптом зірвався на крик. Із перекошеного від злості рота полетіла слина.
Світлана здригнулася від жаху. На кого перетворилася її дитина? І все через ту змію!.. Якби десь зустріла її, задушила б власними руками…
Глибоко вдихнула. Видихнула. Відчувала, що роздратування поволі відступає.
– Я там супу принесла. Йди поїж, – тихо мовила.
Син глипнув спідлоба, але врешті підвівся і почовгав до кухні…
За годину Світлана закінчила прибирати, і Євгенове помешкання знову набуло затишного вигляду.
– Більше не роби з будинку свинарник, – попросила його. – І не пий! Бо з роботи виженуть…
Євгеній промовчав. Провів матір до воріт, подякував і повернувся в будинок. Світлана ще декілька хвилин постояла, зітхнула і почалапала шляхом, немов сторічна бабця…
А вдома після вечері, коли діти повкладалися спати, звела на Віктора повні вологи очі.
– Вітю, треба лікувати Євгена. Сам він не впорається. Це ж хвороба!
Чоловік невдоволено глипнув. Сухо проскрипів:
– Думаєш, допоможе? Не сміши! Як мертвому припарки!
– Може, хоча б спробуємо? Не кидати ж його напризволяще!
– От ти, жінко, своїм курячим мозком думай, перш аніж щось бовкнути! Знаєш, скільки те лікування нам коштуватиме?
– То нехай дитина гине? – розпачливо скрикнула.
– Похорон менше грошей потягне, – криво усміхнувся.
Світлана затулила руками рота. У грудях голосно квакнуло…
– І не треба на мене так дивитися! – Віктор осатаніло стукнув кулаком по столу. – Скільки можна того пияка з болота витягувати?! У нас іще п’ятеро дітей! Окрім Євгенія, є про кого дбати…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
537
