ЯСНООКА ВАРТІСТЬ

Усе було б весело, якби не було настільки трагічно, абсурдно та безглуздо. Вона боялася кохати його, однак не боялася гратися його почуттями. Не страшилася того, що відчував він. Чому була такою холодною? Невже через міфічну юнацьку трагедію? Чи то відгомін дитячих страхів, невдач, невпевненості, що множилися від року до року.

У ті моменти ілюзій близькости, таких до неможливости ніжних та незграбних фантазій, що так по-дитячому відбивалися у його дорослих воліннях цілунків, він був до неймовірності щасливий. Піднесений. Окрилений почуваннями потрібности, важливости, любови…

А вона?

Здавалось, знає його ціле життя. Хоча то був черговий обман, бо знались вони лише декілька років. Але це не заважало їй вгадувати його слова, допов­нювати думки, закінчувати речення… Проте суперечило коханню. Так по-дурному. Так незвідано і безпричинно перечило та розбивало вщент воління душі обіймати своє відображення в іншій людині.

Восени було по-особливому зустрічатися, смакувати зігрівальним напоєм у переповненій кав’ярні, що першою траплялася їм на очі, та допомагати їй вдягати пальто. Чи помічала вона, що він радше зняв би з неї все та вдягнув би її не в кашемір чи шерсть, а у свої витримані часом цілунки?

У неї виникало тваринне почуття володіння його серцем, тілом та душею, але щоразу вона відганяла ці думки подалі. Не заперечувала, не викорінювала, а тимчасово відганяла. Але ж немає нічого тривалішого, ніж тимчасове.

Ті кав’ярні, під’їзди, магазини… Перехожі – знайомі та не дуже… Воно все було настільки неважливим. То була оболонка, яку вони вдвох вщент наповнювали своїми нереалізованими теплими та щирими почуттями.

Та доволі абсурдна гра, дещо дитинна забаганка покидатися поцілунками в щічку (наче м’ячем із хлопцями на майданчику) та змогою короткотривалих обіймів обірвалася тієї миті, коли вона почула від нього слова, що не могла уявити. Не могла припустити їх існування в голові того, кого знала, здавалось, достеменно.

Слова Захисника.

Наче її ясноокому красеню вкололи ген воїна. Чи то він просто дрімав у його серці, душі, тілі? У клітинах, у яких текла не кров, а субстанція нескінченної любови до рідної землі.