ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ У КОТЯЧІЙ ШКУРІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

19 січня 21:12

641

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

– Іринко, я знаю, що сьогодні субота, у дитсадочок тобі не треба і що тобі кортить бавитися. Але мамі зараз вкрай треба поспати, хоч дві годинки. Будь розумницею, пограйся тихенько, а коли велика стрілочка буде на дванадцять, а мала – на трійці, тоді мене розбудиш, гаразд? Ми пообідаємо й підемо гуляти.

Звісно, будь-який гуру педагогіки від такого прохання до чотирирічної дитини схопився б за голову. Але мала Іринка чесно бавилась на килимку з кудлатим ведмедем і барбі, хоч і поглядала вряди-годи на годинник. А коли набридло, то взяла книгу, залізла на стілець, щоб до годинника ближче, і почала йому пошепки «читати», розповідаючи вивчені напам’ять казки: а раптом він тоді бадьоріше цокотітиме і швидше час мине?

Але доспати вторговані години Майї не дали. Не з її щастям спати у вихідний, ще й як живеш у гуртожитку. Звісно, комусь із любих сусідів саме серед дня знадобишся.

Голосний стук у двері – й на порозі радісна, розчервоніла Олеська з другого, теж викладацького, поверху. З доброго дива з’явилась некликана посеред дня з пляшкою червоного вина та шоколадкою. І поки сонна Майя нашвидкуруч підшукувала переконливу відмовку від «чаювання», випалила:

– Ми із Сергієм не витрачатимемо грошей на весілля! Розпишемось тихенько, а потім – на тиждень до моря. Моїх Надьку і Соньку на цей час – до його матері. На щастя, та так мріяла про доньку – всі ті бантики-квіточки-лялечки, що й чужих дівчат, моїх тобто, «онученьками» зве! Знаєш, я така щаслива! Увесь світ би розцілувала!

– А кота куди подінеш? Тобто чекай, я вітаю щиро! Суперова новина, заходь, розкажеш, що і як! – звісно, з привітань треба починати. До того ж Майя тішилась за Олесю: нелегко було тій довести вайлуватого залицяльника Сергія до одруження, понад рік обережно до цієї думки полюбовника підводила. Але не залишало відчуття, що кота хочуть підкинути на «морський-медовий» тиждень їй, а відмовляти щойно пошлюбованій буде незручно.

Але той кіт був на декілька років старшим за Олесьчину доню Надійку, а та вже підліткувала й навіть таємно закохалась в однокласника. І якщо Надя, незважаючи на таємно куплені помаду і туш, була ще дитина дитиною, то кіт був патріархом, шкутильгав на чотири лапи і бував у ветлікаря частіше, ніж дворічна Софійка в педіатра, а та саме адаптувалась до дитсадка та ловила злі віруси.

– А кіт – на перетримці. Я вже підшукала жіночку, що з цього живе, гроші їй сунула, усе про корм і ліки розповіла… Сергієва мати тварин не любить, а якби й любила, то мого б інваліда не догледіла, до котів ставиться… без пієтету. Не пояснювати ж новоспеченій свекрусі, що Рудько – то материн кіт, що, як вона хворувала важко, від її ліжка не відходив, бо раптом господарка погладити його захоче? І що він її вже на три роки пережив, тож не хочу його на веселку витуряти, хай сам спокійно доживе…

Тут Майя остаточно розбуркалась, увірвала Олесю й потягла Іруську на гостювання до Софійки і похмурої, бо за малечею глядіти, Надійки. Нема чого дітям дорослі розмови слухати! А Надію вдалося підкупити блискучою браслеткою-біжутерією, тож тепер та хоч не скидалася на найнещаснішого на світі підлітка.

А вже потім Майя уважно вислухала гостю: не щодня знайома з гуртожитку своїми успіхами на ринку наречених хвалиться.

Майя вчасно кивала, ледь пригублюючи вино: ще вигулювати власну доньку й увечері переглядати студентські реферати. І то, з незвички, певно, у голову вдарив алкоголь: ледь стрималась, аби не бовкнути чогось про кохання.

І так зрозуміло, що нема чого тут у закоханих підлітків грати. Олеся витягла виграшний білет, з’їде з гуртожитку до «своєї» – а чи хай і чоловікової – двокімнатної квартири. Віддраїть парубоцький барліг до блиску, варитиме йому вечері, збиратиме перекуси із собою на роботу та сорочки прасуватиме. Може, як усе гарно піде, то ще встигне й по сина в пологовий будинок сходити. А свекруха… Ну що, впорається якось.

Молодша Олесина донька Софійка маминого приятеля татком після першої подарованої ляльки почала кликати. Старша Надійка хай і не зразкова дівчинка, але й не дурна. Із вітчимом та «бабусею» ввічливо розмовляє і слухається. Своя кімната, хай і навпіл із молодшою сестрою, та модні кофтинки в подарунок – то вагомий аргумент, аби не бурчати.

Але Майя відзначила, що посеред радісного щебетання Олеська на мить вмовкає, дивиться простісінько перед собою на голу стіну, а потім похоплюється і продовжує цокотіти. А далі, ніби виконавши обов’язковий пункт із довгого списку справ перед весіллям – «похвалитися знайомим вдалим шлюбом», похопилась, що забирає чужий час і що мусить сама бігти у справах.

– Олесю, ти той, якщо треба буде допомога, то звертайся… – Майя сама ненавиділа свою вдачу: чи мало їй власних клопотів? А тут ще й не мала сумніву: її пропозицією, якщо що, скористаються.

І скористалися, за два тижні, вже коли Олесині дівчата гостювали у нової бабусі. Сама Олеся затарабанила у двері її кімнати зранку. Завжди дбайливо прибрана й причесана, навіть як сміття у двір виносила, зараз була зодягнена сяк-так, ненафарбована і з котячою переноскою в руках. А з неї чулося жалібне нявкання.

– Слухай, Майю, вибач, що турбую, та ще й у важливій справі, але мені більше нема до кого звернутися, щоб справді підтримали, а не на словах.

– Кажи, допоможу, – Майя ненавиділа всі ці реверанси: підтримка – так, а політес розводити – не до неї.

– Треба на автовокзал поїхати: там маршрутка із села за дві години буде, ось номер. У ній – мої дівчата, зустрінь, будь ласка. Хоч Надька і каже, що доросла, але не хочу, щоб вона сама через пів міста молодшу автобусом везла. Там її хоч треба в маршрутку правильну посадити, а сходити їм тут, на кінцевій, не мають заблукати. Допоможи, прошу.

– Зустріну, зараз малу вдягну і поїдемо на вокзал, а ти?..

– Мене вже таксі чекає – Рудька до ветеринара треба.

Майя не стала допитуватись. Звісно, кота Олеся любила, мов члена родини. Але не настільки, аби без нагальної потреби на таксі витрачатись, а не тією ж маршруткою скористатись. І вже точно не повезла б кота машиною, а дітей змусила б діставатись маршруткою від «бабусі» самих, якби не припекло. Тож зараз нехай часу не гає, потім таки не витримає, все розкаже, а місцеві пліткарки ще й доповнять.

Надійка не здивувалась, побачивши на вокзалі сусідку, а не маму. Якось втомлено підштовхнула Софійку до Іруськи тітки Майї. Та, старша на два роки, любила водити молодшу подругу за руку. От і зараз Іра відразу взяла Соню за руку, ще й допомогла їй ляльку нести. Не відмовилась від допомоги з торбами й старша Надія. І десь на половині дороги не витримала, порушила довгу мовчанку:

– Ну що, матері не вдалося нічого. Залишаємось у клятому гуртожитку. Та добре, що хоч зараз усе з’ясувалось, до її весілля, на розлучення подавати не треба.

Майя мовчки стисла тоненьку дитячу руку. А далі вчинила геть непедагогічно – купила дівчаткам морозиво й сиділа з ними на лавці в парку, демонструючи їм на смартфоні якісь кумедні ролики з ютубу про тварин. Аж поки не зателефонувала сама Олеся, розшукуючи зниклих доньок.

Уже за декілька днів сусідка розповіла про все: вона й зараз не знала, із чого почалась та сварка. Вона ж так намагалась годити Сергієві та дбати, аби все було в них гаразд.

Але тут його на роботі накрутили, тож він зумисне вибирав, до чого прискіпатись. І, знайшовши причину, кричав довго та із задоволенням. І, певно, щось вона йому врешті відповіла – не мовчати ж, коли аж так лають? Просила заспокоїтись, тільки це, ще й увічливо. От чесно, лише це! І тут він її вдарив, уперше від початку знайомства. Ну, як вдарив? Ляпас вліпив.

А Рудько раптом зашипів. Він же сплюха: дай волю, хіба до миски з їжею та до горщика б прокидався. А тут зашипів, ще й по-злому так, кинувся на Сергія і вчепився йому в литку кігтями. Та що там вчепився, крізь джинси, а кігті підстрижені, але все ж… Ну, Сергій відкинув його, а кіт вдарився об стіну, проте встав і знову пішов до ворога, хитається, але йде й шипить.

Тут уже Олеся відмерла, схопила кота на руки, закричала на майбутнього чоловіка, що не можна ж так із живою істотою. Той назвав її істеричкою, якій із кішкою вікувати, бо тварина за чоловіка дорожча, й гупнув дверима. А за чверть години його мати зателефонувала, сказала, що дівчаток на маршрутку до міста посадила, номер назвала і поклала слухавку.

А Рудькові стало зовсім погано, все нявкав жалібно. У ветеринара руками розвели: кіт старий. Діагнозів і так – на медичну енциклопедію. Герой, звісно, що за господарку вступився. Але від старості ліків нема. Навіть для героїв. Вкололи котові щось, тому стало легше, аж заснув. Олеська йому каже, що от, чекай, зараз поїдемо додому, в гуртожиток. Гладить по спинці, кіт знову мурчить крізь сон – це ж як мурчить, то йому краще, так? А до гуртожитку вона вже не довезла його...

Майя ніколи не вміла втішати, а ще менше – давати поради. Тож мовчки вислуховувала всі розповіді Олесі. Вчасно щось мугикала згідливе. Але так і не промовила жодного разу сакраментальне: «На твоєму місці я б…». Навіть коли Олеся за два дні повідомила, що внесла номер Сергієвого телефону до «чорного списку» й забанила його в соцмережах.

І даремно потім Олеся її шпетила, що то вона руде кошеня на вулиці підібрала і перед дверима кімнати посадила. Майя була надто дорослою для таких підліткових вибриків, щоби втішити знайомих.

Хоча потім Майя легко дізналась правду у справжніх «змовниць»: її донька Іруся й Олесьчина Софійка на прогулянці вибирали найгарнішого серед вуличних кошенят, а Надійка видивлялась, чи не йде десь мати. Звісно, правду все ще сердитій сусідці вона розповідати не стала.

Яка, врешті, різниця, хто підібрав, а кому нагоріло? Олеся кошеня залишила, викупала, бліх вичесала й звичною стежкою повезла до ветеринара. На щастя, знайда виявився більш-менш здоровим.

От тільки Рудьком нового кота Олеська та її доня вирішили не називати. Кликали спершу Васьком, аж поки не з’ясувалось у лікаря, що насправді з ними тепер Василинка живе.