ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
540Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
– Така вже гарна пара! – обмінювалися між собою враженнями весільні гості. – Як у тій пісні: «А ми такі паровані, як горнята мальовані».
Юні наречені й справді милували очі. Він – гінкий, русявий красень з виразними чорними, як горобина ніч, очима, вона – синьоока, білолиця, вуста кольору дозрілої вишні (не один парубок задивлявся на них та цілував у мріях), тоненька у стані, та горда в поставі, на каштановій короні волосся – сніжно-білий віночок, ніби в ангела з порцелянових мініатюр.
– Щастя молодим!
– Любові та злагоди!
– Діточок, як квіточок!
Побажання лунали одне за одним, келихи раз у раз наповнювалися вином і міцною, настояною на горіхових перетинках самогонкою (сільський коньяк!), гості хмеліли і все більше сміливішали у своїх тостах.
– Щоб хотілося і моглося! Щоб молодому й молодій аж до ранку…
Тітка Надія сіпнула свого благовірного за полу піджака, не давши закінчити тост: знала, що коли той добре прикладеться до чарчини, то зовсім забуває про сором і за язиком уже не стежить.
– А я що? – поглянув він на неї безневинним поглядом. – Я ж тільки хотів сказати…
– Ти своє вже сказав, – сердито перебила тітка. – Дай іншим слово.
Дядько Микола покірно сів на лавку, адже був поки що в тому стані, коли усвідомлював: за непослух на людях удома йому добре перепаде, і то не в переносному значенні. Тітка, як типова українська жінка тих часів, коли слабка стать і в шахті працювала, і за кермом трактора поле орала, могла йому добряче надавати стусанів. А до закінчення весільної оказії він уже точно буде неспроможний чинити їй спротив, до того ж руку вона мала міцненьку.
А Іван з Олею і без тих сороміцьких побажань були розгублені, збентежені, бо над подвір’ям, на якому стояли весільні столи, владно нависло нічне небо, хоча й підсвічене зорями, але все ж темне, і воно нагадувало гостям, що пора розходитися й залишити молодят наодинці. На них очікувало таїнство першої шлюбної ночі (дійсно першої, бо то були ті часи, коли більшість дівчат ще стримував страх осуду за втрату невинності до весілля), тому обоє нервувалися, адже не знали, що та ніч їм принесе – розчарування чи насолоду.
Вони зустрічалися близько року, серця давно вже належали одне одному, а от усе інше… Іван також не мав досвіду в таких справах, тому переживав не менше за свою юну дружину. Але справжнє кохання, мабуть, не потребує науки: Іван і Оля пізнали те блаженство, яке й передбачила природа для закоханих.
Післявесільні будні не применшили того захоплення і відчуття щастя, яким молодята жили від миті свого повного єднання і пізнання одне одного. Сільська робота не має спочинку (навіть у негоду нагадує про себе), отож Олі та Іванові від ранку до смеркання потрібно було працювати. Він – на полі: орав, сіяв, збирав урожаї, вона вирощувала городину. Однак денна втома не була перешкодою нічній пристрасті, бо ж обоє зовсім юні, у розквіті сил, яких вистачало і на денні клопоти, і на нічні утіхи.
– Кохаю тебе…
– І я тебе…
Слова були скупими, зате ласки щедрими, кохання безмежним, і вже за місяць Оля, трохи соромлячись, зізналася чоловікові:
– Здається, у нас буде дитятко.
Він зрадів, обережно пригорнув дружину до себе, ніби боявся, що надто міцними обіймами зашкодить тому невидимому маляті, вдячно поцілував кохані руки, потім припав до вуст.
– Ти будеш дуже гарною матусею. Ні, найкращою у світі!
Усі місяці вагітності Іван не дозволяв Олі виконувати важку роботу. Наполіг на тому, щоб залишила городню бригаду і сиділа вдома.
– Ото пильнуй свої квіти, – заявив категорично, коли дружина спробувала перечити, – чи вишивай їх на рушниках. Вони в тебе на них як живі.
Оля любила мальви. Рожеві, білі, фіолетові, бордові, лілові – вони красувалися на клумбі попід вікнами їхнього невеличкого помешкання, стрункими рядочками вишикувалися біля паркану, росли навіть на початку городу.
– Вони мені настрій піднімають, коли сапаю картоплю, – сміялася дівчина, коли Іван запитував, навіщо вона посадила їх там.
Рослини відчували жіночу любов і віддячували їй буйним цвітінням від початку літа й майже до середини жовтня, коли ранками інколи падала на підвіконня тоненька паморозь, а на клумбах залишалися хіба що стійкі до осіннього холоду хризантеми.
Поселилися молодята в старенькій, але ще досить міцній хатині Олиної бабусі. На жаль, то була її єдина рідна людина, бо свого татка дівчина взагалі не пам’ятала (бабуся казала, що був гультяєм, повіявся десь на заробітки на шахти, то й слід пропав – звична історія), а мати дуже застудилася, потрапивши під дощ, коли восени буряки на полі збирала, і за місяць хвороба скосила жінку. Десятирічна Оля залишилася з бабусею, здоров’я якої також різко погіршилося після смерті доньки. Вона навіть потрапила до лікарні із серцевим нападом. Підняв жінку страх за малу онучку.
– Бабусенько, не помирай! Я боюся без тебе, – плакала дівчинка, коли лікарі виносили на ношах безпомічну жінку. – Ти ж повернешся? Я чекатиму тебе!
Євдокія Петрівна трималася щосили, хоча хворе серце не раз змушувало її хапатися за пігулки. Вона мусила поставити дитину на ноги, отож працювала навіть тоді, коли почувалася вкрай кепсько. Оля закінчувала школу, після чого збиралася йти навчатися на курси бухгалтерів (вони кількамісячні, тож не доведеться бабусю надовго залишати), але доля вирішила, що для щастя то зайве, і послала їй у подарунок кохання.
– Якщо ти мене кохаєш, то не поїдеш ні на які курси, – поставив їй ультиматум Іван. – І взагалі, я хотів, щоб у серпні ми одружилися, але бачу, в тебе інші плани.
У голосі юнака звучало розчарування.
Розмова відбувалася наприкінці травня, тому Оля здивувалася.
– Так швидко? Цього літа?
– Ти проти? Може, не кохаєш?
Гарне обличчя коханого було таким засмученим, що дівчина не посміла завдати йому ще більшої прикрості.
– Ні, Іванку, ні! Звичайно, кохаю, але ж хотілося отримати якусь спеціальність, бо на фермі й у полі працювати важко.
– Я домовлюся з дядьком, щоб узяв тебе до себе в тракторну бригаду обліковцем, – пообіцяв Іван. – А згодом, якщо не передумаєш, вступиш на заочне відділення до технікуму.
Але не пощастило Ользі з «чистою» роботою. Дядькова донька, у якої не склалося сімейне життя, неочікувано повернулася з міста до батьків, отож вакансія перепала їй.
– Не засмучуйся, – заспокоїв Іван кохану. – Щось придумаємо. В городню бригаду підеш – там усе ж таки легше.
Городню бригаду в колгоспі вважали елітною ділянкою, хоча й там жінкам доводилося нелегко. Та вже те, що додому можна було взяти якесь відро огірків, помідорів чи капустину, надавало їй переваги, тому потрапити туди не завжди вдавалося. Олю таки взяли, бо ланковою (була така посада) там працювала Іванова матір. Вона трохи ревниво поглядала на дівчину, яка намагалася якнайретельніше обполювати кущі помідорів, аби не впасти в очах майбутньої свекрухи.
– Не дуже спритна та твоя Ольга, – не втрималася за вечерею тітка Галина, аби не обсудити дівчину. – Поки вона пів рядка просапає, інші вже до наступного стають.
Іван став на захист коханої.
– Чи ви одразу передовичкою стали? Вона тільки перший день працювала, а вже порівнюєте її з досвідченими жінками – хіба це справедливо?
– А він правду каже, Галю. Не чіпляйся ще відтепер до дівчини, бо хтозна, може, у старості вона тобі водички дасть напитися, – підтримав сина Гордій Михайлович.
Тітка Галина трохи невдоволено хмикнула, але змовчала.
У серпні відсвяткували весілля, а вже наприкінці вересня Оля повідомила Іванові про свою вагітність.
У материнстві юна жінка розквітла.
Гарненька до того, але аж надто тендітна, тепер вона була подібна до отих пишних чудових квітів, які прикрашали їхнє подвір’я. На обличчі з ніжним рум’янцем ще виразніше засяяли сині очі, обрамлені довгими пухнастими віями, ще розкішнішою стала її каштанова коса, що вивершувалася вигадливим віночком над високим білим чолом або ж опускалася на високі тугі груди, що спокусливо напинали тонку тканину кофтини.
Іван спрагло припадав до них, обціловував вдячно.
– Я не можу намилуватися тобою! – пристрасно шепотів ночами, коли залишався наодинці з коханою.
Вона червоніла від тих зізнань і тягнулася йому назустріч, як ті мальви до променів сонця, до щедрого тепла.
Врода жінки вабила не лише її законного чоловіка, вона впадала у вічі й іншим.
– Як намальована! – нерідко чула вслід за собою захоплені слова.
Звичайно, приємно було чути ті компліменти, ловити на собі зачаровані погляди, але молодиця дуже швидко зрозуміла, чим це може обернутися для неї.
Найбільш гаряча із сільських жінок, Пильняк Марія, що була на декілька років старша за Ольгу, якось попередила її:
– Ти моєму Аркадію бісиків не пускай, бо підпсую твоє гарне личко!
Оля обурилася:
– Дуже мені він потрібен! Сам чіпляється, набридає своїм залицянням.
– А ти менше усміхайся до чужих чоловіків, бо вони сприймають це по-своєму, – не вгамовувалася ревнивиця. – Відший так, щоб не кортіло їм навіть у твій бік дивитися.
Оля поскаржилася Іванові на несправедливі закиди жінки.
Він невдоволено скривився, але, замість того щоб підтримати дружину, зауважив:
– То таки правду мати казала, що навколо тебе крутяться чужі хлопи. А я думав, вигадує.
– Іванку?! Що ти таке кажеш? Чому віриш матері, а не мені? Чи я давала привід?
Того вечора вони посварилися вперше, і то дуже серйозно. На щастя, ніч-спокусниця помирила їх тоді, але Іван вирішив, що більше Ольга в городній бригаді не працюватиме: надто багато там чоловіків ошивається, та й робота далеко за селом, біля річки – звабливих місць там більш ніж достатньо.
– Я розмовляв з Юрієм Семеновичем. У нього секретарка незабаром йде у декретну відпустку, то звільняється місце. Обіцяв узяти тебе, – повідомив дружині.
Ольга розхвилювалася.
– Хіба я щось тямлю в тому секретарстві?
– А що там тямити? Папери занести чи винести? Ти ж вчилася непогано, то невже не розберешся у таких «премудростях»? До того ж матимеш на це час. Семенович казав, щоб уже завтра приходила в контору на стажування. Світлана введе тебе у курс справи.
Іван вважав, що тепер йому нема чого хвилюватися: дружина весь час перебуватиме на людях, отож шансів на зраду не залишиться.
Врода не завжди стає для жінки виграшною лотереєю, інколи вона може добряче нашкодити їй. Історія Ольги – тому яскравий приклад.
Іван завжди ревниво спостерігав за тим, як інші чоловіки міряють поглядами його красуню-дружину. Коли ж після народження донечки вона ще більше покращала, то й зовсім почав втрачати контроль над своїми емоціями. Йому здавалося, що й вона, Ольга, у своїх думках мріє про любощі з іншими, кращими за нього чоловіками. Бо що він? Звичайний сільський механізатор, малоосвічений, з чорними від мастила руками, який не вміє гарних слів про кохання їй сказати, не може ні щось дорогоцінне подарувати (то були часи тотального дефіциту), ні повезти кохану на якийсь приморський курорт. Найбільша розкіш для таких трудяг, як він, була поїздка в санаторій, і то за умови, що лікарі визнають тебе надто хворим. Так, лікували безплатно, але спробуй отримати таку путівку!
– Іванку, хочу тобі щось сказати, – нерішуче промовила одного разу Оля. – Навіть не знаю, з чого розпочати…
Він чекав насторожено. Неприємне передчуття заворушилося у грудях.
– Та кажи вже! – підігнав нетерпляче.
– Цей Семенович… – помовчала знову. – Він рукам волю трохи дає.
З насторогою очікувала на реакцію чоловіка.
– Тобто? Як це «рукам волю дає»? Вигадуєш? Людині за п’ятдесят, онуків уже має.
Ніяк не міг повірити. Сумнівався.
– І де? В конторі? Де завжди є люди?
– У кабінеті. Викликає з документами, ніби щось перевірити, а сам за груди лапає.
Чимось гарячим бухнуло Іванові в голову, перед очима зачервоніло.
Юрій Семенович – поважна людина, голова колгоспу. На його думку зважає не лише районне керівництво, а й обласне. Прокурори ручкаються. Може, Ольга привід дала? Чи випадково чоловік торкнувся, а їй уже привиділося казна-що?
Оля дивилася на Івана перелякано і здивовано водночас.
– Я правду кажу.
– Чомусь тільки до тебе липнуть чоловіки, з іншими такого не буває! Он Світлана пропрацювала стільки біля нього – не чув, щоб скаржилася своєму Сергію, а з тобою завжди щось трапляється.
Іван вийшов надвір, довго курив, сидячи на лавці біля мальв, що цвіли, як ніколи, буйно того літа. Дивився на них вороже, недовірливо, як нещодавно на ту, що їх вирощувала.
Оля, не знайшовши порозуміння з чоловіком, вирішила все сама. Наступного дня написала заяву на звільнення.
Юрій Семенович незадоволено відкинув папірець.
– А в чому річ? Що тебе не влаштовує?
Ольга уникала дивитися в обличчя керівникові, яке набувало бурячкового кольору: таке траплялося, коли просте роздратування ризикувало перерости у гнів. Вона не раз була свідком виробничих розбірок, на яких бригадири, завідувачі ферм чи інші підлеглі отримували від нього «на горіхи» за невиконання якихось розпоряджень. Нещодавно на птахофермі загинуло декілька десятків качок, то потрібно було бачити реакцію Семеновича. Після неї завідувач (тепер уже колишній) мало в лікарню не потрапив із серцевим нападом.
– Хочу повернутися в городню бригаду, – несміливо пояснила.
Голова здогадався про причину.
– Два місяці мусиш відробити, – сердито кинув.
Ольга, повернувшись до приймальної кімнати, зітхнула полегшено: цього разу обійшлося без рук, а то взяв собі за звичку обмацувати її груди своїми здоровенними ручиськами та ляскати ними по сідницях.
Наступного тижня Юрій Семенович наприкінці робочого дня затримав жінку у своєму кабінеті.
– Потрібно, щоб ти поїхала зі мною в район. Маємо деякі папери підписати.
Таке вже траплялося неодноразово, адже існувала документація, де мав бути підпис і секретарки голови колгоспу. Здебільшого такі поїздки здійснювали протягом робочого дня, тому Ольгу це трохи насторожило, однак заперечувати не наважилася.
Хто ж знав? Хто ж знав, що з тієї хвилини, коли сіла в авто, її благополучне життя буде жорстоко зруйноване, а віра в силу кохання розтоптана, як ті мальви, що вона так старанно і з любов’ю доглядала не один рік, а Іван безжально знищив за коротку мить…
– Не треба… не треба, Юрію Семеновичу…
Гарячі сльози падали на холодні руки чоловіка, що грубо ламали її тоненький стан.
– Дурненька… Я віддячу – не пожалкуєш!
Коли ж зрозумів, що опиратиметься довго, нагримав:
– Що ти вигинаєшся, як невинна дівчинка? Чого боїшся? Іван не дізнається, а тобі буде тільки приємно.
Оля спробувала умовляти ще. Відчувала, що не вистачить сил здолати здорового (близько ста кілограмів!) чоловіка. Вона у пастці – дверцята замкнуті. На допомогу чекати даремно: вони поїхали безлюдною польовою дорогою, нібито щоб скоротити шлях. З однієї сторони високі соняшники, з іншої – густа лісопосадка. Вечоріло. Хто такої пори тут з’явиться?
Розпалений бажанням чоловік втратив терпіння.
– Досить слів! Даремно гаємо час.
Оля наважилася з’явитися вдома, коли ніч давно вже заступила на варту. Чому Іван не кинувся на її пошуки? Жінка переказала сусідкою, яка працювала в конторі прибиральницею, що змушена з головою їхати до району у справах. Коли село почало готуватися до сну, а дружина все ще не поверталася, він зрозумів, що сталося щось непоправне, радше за все, те, про що не хотілося думати і чого можна було очікувати, зважаючи на її скарги.
– Повія!
Цього йому виявилося мало. Одне за одним падали брудні слова на зігнуту постать Ольги.
– Бачити тебе не хочу! Бридка ти мені!
Жінка повільно вийшла з кімнати. «Добре, що бабуся померла… – подумала байдуже. – А то з її хворим серцем…»
Минуло лише пів року, як Ольга назавжди попрощалася з найріднішою людиною. Ще боліла душа, ще ятрили рани.
Навіщо тепер жити? Цієї хвилини не думалося про донечку. Можливо, якби вона застала Наталочку вдома, її рішення не було б таким страшним. Але дитину Іван того вечора залишив у матері. Ольга повільним кроком побрела у напрямку річки…
– А я бачу, якась жіночка з’явилася на березі, – розповідав наступного дня біля магазину дядько Олексій, який разом із братом, що приїхав з міста, пішов на нічну риболовлю. – Довгенько стояла, а тоді шубовсть у воду – як є, в одязі. Я здивувався. Кажу Толі: щось тут не те. Якщо купатися захотіла, то чому не роздягнулася? А вона почала виринати і ніби захлинається. Толя, не довго думаючи, кинувся у воду. Витягнув. Аж бачу: Гордія Ткачука невістка.
Чутки мають спритні ноги. Односельці почали здогадуватися, що могло стати причиною такого вчинку молодої жінки: тільки сліпий у конторі не помічав, як ласо поглядав на привабливу секретарку Юрій Семенович.
А те, що він полюбляв грітися в чужих ліжках, у селі вже давно не було таємницею.
– Мабуть, хтось доніс Іванові про інтрижку його дружини з шефом, а він ще той ревнивець! Міг наговорити всього чи й руку прикласти – от і вирішила Ольга йому допекти, – висували різні версії односельці, обговорюючи новину, яка їх приголомшила.
І не мало значення, що ніякого підтвердження тих інтрижок не було: домисли сприймали як факти. Добре, що Ольга не чула і не знала про них, бо тоді вона ще раз пожалкувала б про свій порятунок.
Три дні жінка провела в лікарні. Почувалася слабкою, розбитою, нестерпно боліла голова. Приїхав відвідати її лише Гордій Михайлович.
– Що ж це ти собі надумала, дочко? Ну посварилися – всяке буває у сім’ї, наступного дня помирилися б, а ти вирішила…
Він замовк у нерішучості: лікарка порадила йому не порушувати болісної теми.
– Наталочка сумує за тобою, запитує, коли мама повернеться, – нагадав Ользі про доньку.
Вуста Ольги зрадливо сіпнулися. Поки лежала в лікарні, вже сотню разів розкаялася у своєму нерозважливому вчинку. Як вона могла забути тоді про донечку? Залишити її без материнської турботи і ласки? Чи легко самій було рости без неньки? Згадала свято останнього дзвоника, коли до всіх випускників прийшли батьки, а в неї, як на те, захворіла бабуся, і вона почувалася зовсім самотньою, нікому не потрібною. Ледве стримувані сльози готові були вже ринути з її очей, аж тут раптом з’явився Іван! З великим букетом червоних півоній, трохи соромлячись загальної уваги, все ж таки підійшов до неї, привітав. Тоді коханий підтримав її, сьогодні ж… Відрікся, ніби й не було п’яти щасливих шлюбних років, народження донечки – свідчення їхнього кохання, клятв бути разом у горі і в радості.
Гордій Михайлович нагадав про свою присутність:
– Набирайся сил, а завтра я приїду по тебе.
Він залишив на столику невеликий пакунок з фруктами та печивом і важкою ходою втомленої людини попрямував до дверей.
Син розповів йому про причину вчинку Ольги.
– Хіба я знав, що вона кинеться топитися? Цього я точно не хотів, – ніби виправдовувався перед батьком, хоча провини за собою не відчував. – Але пробачити я їй такого не зможу! Хай живе, як хоче – для мене вона не існує!
Гордій Михайлович поглянув на сина із жалістю, однак вголос промовив:
– Трохи охолонь! Я не думаю, що Ольга з доброї волі погодилися на таке. Хоча б вислухай її.
Іван затявся:
– Навіть бачити її не хочу!
Наступного дня Ольга повернулася додому. Вражено дивилася на подвір’я, яке змінилося до невпізнання. Воно від травня до пізньої осені тішило її очі і душу квітучою красою, яку вона так старанно плекала. Ось там росли її улюблені мальви – рожеві, бордові, сніжно-білі, сонячно-жовті. Тепер вони усі були понівечені, лежали зів’ялі на клумбах, подекуди ще зберігаючи залишки своїх райдужних кольорів, але більшість тихо вмирала, і брудно-сірі сліди трунку розповзалися по колись пружних, живих стеблах ніжних рослин.
Ольга вражено дивилася на безпорадні квіти.
Звичайно, звичайно, вона здогадувалася, чому Іван їх знищив. То, мабуть, він уявляв її, коли безжалісно втоптував у землю їхні тендітні пелюстки. Чи злякалася вона за себе? Зовсім ні. Боляче було за квіти. Хіба вони винуваті в тому, що сталося? Навіть якби вона зрадила Івана умисно, у чому провина мальв?
Ні Івана, ні його речей у помешканні не було. Однак після побаченого на подвір’ї жінку охопила холодна байдужість. Так навіть краще, бо хіба ті розмови повернуть довіру між ними? Чи врятують знищені квіти?
За тиждень Ольга разом з донькою покинула село.
– Здається, у Євдокії Петрівни далека родичка живе на Полтавщині, то, можливо, до неї поїхала, – відповідала Ольжина сусідка, ота, що працювала прибиральницею в конторі. – Більше їй нікуди їхати: з батьком і його родиною вона зв’язків не підтримувала, у матері сестер і братів не було.
Іван спочатку ходив гоголем. Усієї правди нікому, крім батька та матері, так і не розповів, бо вважав, що роль зрадженого чоловіка принизить його гідність.
– Характерами не зійшлися, – сухо відповідав, коли хтось цікавий намагався дізнатися про причину раптового розлучення такої, здавалося б, міцної пари.
Згодом відчув, що без Ольги життя втратило сенс. Кажуть, нібито і знайшов її, однак горда жінка не пробачила йому відступництва. Пробував створити нову сім’ю – не склалося. Порівнював інших жінок з колишньою дружиною, і жодна з них не могла зрівнятися з нею. Першими роками влітку й восени Іван частенько заходив на подвір’я закинутої садиби, де прожив найщасливіші миті своєї юності. Пробирався на нього тоді, коли пізній вечір кутав село в темно-синє простирадло, бо не хотів, щоб хтось з односельців його там бачив. Довго сидів на лавочці, до болю вдивляючись в обриси струнких мальв, які ще кілька років виростали на закинутих клумбах. Щось тихо промовляв сам до себе чи, може, до них? Якої відповіді очікував? На жаль, квіти розмовляти не вміють…
Роки збігали, лікуючи давністю пекучі душевні рани. Десь там, на Полтавщині, гарна навіть на схилі літ жінка одружувала донечку, бавила згодом онуків – життя відшкодувало їй завдані прикрощі. В Івана ж залишалася єдина радість – спогади про втрачене кохання. А ще він тішив себе надією, що квіти, на відміну від Ольги, пробачили йому ту давню жорстокість…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
47
Життєві історії
Життєві історії
