Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Життя нерідко ставить нас перед вибором, від якого залежить наше майбутнє. Як тут не помилитися? Хтось, опинившись у такій ситуації, довіряє своєму серцю, хтось покладається на тверезий розум, а дехто прислухається до порад близьких людей, які, звісно, бажають нам тільки добра. Однак зазвичай не обходиться без розчарувань, бо передбачити наслідки обраного варіанта неможливо. Сьогодні він виправдає твої очікування, а за якийсь час виявиться, що то була фатальна помилка, за яку ти заплатиш чималу ціну.
Перші роки після розвалу союзу багатьом пересічним громадянам запам’ятаються економічним та соціальним хаосом: закриття і банкрутство численних підприємств, проблеми із зарплатнею, виплатами пенсій, вимушене човникування… Не голод, але принизлива злиденність не обминула більшість українських сімей. Дзвіночки негараздів радянського устрою лунали й раніше, але їх доволі успішно приглушувала партійна пропаганда, яка переконувала всіх, що живемо ми, на відміну від капіталістів, якнайкраще, а тут раптом відкрилося оте вікно в Європу, і ми побачили зовсім другу дійсність.
Захотілося такого ж рівня життя, але домогтися його в наших умовах виявилося украй нелегко. Це якщо обирати законний, чесний спосіб. Хіба що якийсь щасливий випадок пошле тобі доля і ти отримаєш бажане тоді, коли ще маєш від нього насолоду.
Тієї пам’ятної зими в оселю Скіків нарешті завітала чарівна жар-птиця. То нічого, що пора року для неї була зовсім не сприятлива – для чарівниць це ролі не відіграє: якщо вони вже вирішили когось ощасливити, то зроблять це неодмінно! Отож, незважаючи на десятиградусний мороз, супроводжуваний шквальним вітриськом, що немилосердно тріпав припорошене скупим снігом гілля яблунь та вишень, казкова героїня впевнено переступила поріг скромного помешкання. Найбільше з усіх присутніх там їй зраділа господиня, яка вже давно з нетерпінням чекала на цю гостю.
До речі, Скіки – то так кличуть Осипчуків по-вуличному. Прізвисько так міцно приросло до цієї родини, що в селі вже рідко хто згадував справжнє прізвище цих людей. Хіба що тоді, коли дівчатка Люда і Леся стали школярками, його почали вживати частіше.
Чому Скіки? Дід Іван був непоганим столяром. У той час (післявоєнні роки) його послуги немало коштували, бо про купівлю магазинних меблів у селі залишалося тільки мріяти. Комоди, лавки, мисники, навіть шафи – все це з’являлося з тих численних купок дощок, які вивищувалися під навісом біля його невеличкої домашньої майстерні. Кожен приходив зі своїм матеріалом, часто непідхожим, але майстер нікому не відмовляв, щось там комбінував, нерідко і свої заготівлі використовував на чужі меблі, а таки виготовляв бажану річ. Сім’я завдяки золотим рукам господаря не бідувала, як більшість селян у ті голодні роки, однак і багатства не надбала, бо Іван ніколи не вказував власну ціну, якої насправді коштували його вироби.
– Скіко дасте, – відповідав на запитання про вартість своєї роботи, скромно відводячи погляд від замовника, який тупцював перед ним у нерішучості (багато дати шкодував, а мало – соромився).
Майже завжди недоплачували, бо така вже людська порода, у якій скупердяйство нерідко виявляється сильнішим, аніж щедра вдячність. Так-от, оте «скіко» і стало візитною карткою всіх наступних поколінь Осипчуків. Щоправда, Василь, єдиний син діда Івана, не продовжив його справу. Він обрав собі не менш популярну в ті роки професію механізатора, тим паче, що вже почали з’являтися в магазинах фабричні дивани, столи, тож потреба у столярських послугах втратила актуальність. Вершники залізних агрегатів отримували ніби й немалу, порівняно з іншими хліборобами, платню, але й вона не зробила їх багатіями. Окрім того, перший час виплачували її так званими натурпродуктами. Навіть соломою, яку селяни брали для відгодівлі домашніх тварин. А ще давали на ті трудодні зерно (не завжди високої якості), цукровий буряк, олію тощо.
Василь також не надбав великих статків, хоча й працював добросовісно. Не вмів чоловік знайти спільну мову зі своїм керівництвом, як це робили його колеги, щоб вчасно отримувати запасні частини для ремонту свого старенького тракторця чи й на новий пересісти, тому робота Василеві діставалася малоприбуткова.
– Ото вже впхала голову! – не раз бідкалася Поліна, Василева дружина. – Куди тільки дивилася? Гарний! А що мені з тієї краси, коли додому приносить копійки? Люди он і додаткові заробітки не пропускають, а мій боїться бригадира, як баран вовка.
І вже до свого нерішучого судженого:
– Занеси могорич та поговори з Кириловичем по-чоловічому, а ще полести йому трохи – може, й діло по-іншому піде!
Василь насуплював брови, відсварювався:
– Неси, якщо маєш бажання.
– Я то можу понести, та чи не пошкодуєш ти тоді про це? – погрожувала Поліна, натякаючи на чутки про любовні походеньки ласого до жінок керівника тракторної бригади.
Василь замовкав, лише сопів сердито. Він уважав, що то пусті погрози і що його дружина ніколи не наважиться на це, адже заміж за нього виходила зі щирого кохання, а не з чийогось примусу чи користі. Так воно й було, але реалії життя потроху стерли романтичність з Поліниного почуття, а постійна скрута пробудила в її душі таке непереборне бажання позбутися бідності, що вона марила цим повсякчас. Чи поралася в господарстві, чи десь гостювала, навіть сидячи на батьківських зборах у доньок, ловила себе на заповітних думках.
«От якби мої дівчатка стали бухгалтерками або лікарками, то, може, хоча б вони вирвалися із цієї бідності, – міркувала Поліна, майже не чуючи вчительських промов. – Або ж щоб їм пощастило вдало вийти заміж, бо без тямковитого чоловіка досягти чогось у житті ой як нелегко!»
Тямковитий чоловік, на думку Поліни, має вміти й на долото рибку вудити. А от її Василь, на жаль, не з таких. Ніби і не тупий чоловік, і господар непоганий: паркан не хилиться, будинок хоча й невеликий, але має пристойний вигляд, декілька свинок у хліву кувікає, корівку мають, та що з того? Он у селі дехто вже іномарки придбав, а в них старенькі «Жигулі», перекуплені з третіх рук.
– Може, вербуйся на якісь заробітки? – намагалася Поліна розворушити свого флегматичного чоловіка.
Тоді вже починали їздити в Польщу, Чехію.
– Мені вистачає того, що маю тут, а якщо тобі мало, дорога вільна, – чула у відповідь.
Не наважилася Поліна залишити доньок на Василя: не вірила, що дасть їм раду, бо саме вступали в той вік, коли в голові паморочиться від усіляких дурниць. Тут недовго і до біди. Недалеких сусідів онука, батьки якої поїхали по долари, залишивши її на бабусю, народила в неповних шістнадцять. А була б мати, може б, вчасно мізки на місце повернула.
Отож не судилося здійснитися мріям Поліни про швидке збагачення. Так і жили, ледве дотягуючи до наступної зарплатні.
З вищою освітою дівчат також не склалося. Люда категорично повідомила, що ні бухгалтеркою, ні лікаркою ставати не хоче.
– То не моє! Мені ця математика і в школі набридла, – змагалася з материними переконаннями. – І до медичного не вступатиму, бо мене нудить від самого вигляду крові.
Мусила Поліна відступити:
– Куди ж підеш?
– Нянею в дитячий садок, а вступатиму на заочне відділення в педагогічний.
– Чому ж на заочне? Якось потягнемо стаціонарне.
Дівчина раптом зашарілася:
– Роман заміж кличе… Не хоче, щоб ми розлучалися надовго.
Зойкнуло тривогою серце Поліни.
– Що, може, вже добігалася під ті верби? – запитала стривожено.
Донька поквапилася заспокоїти:
– Ні, ні! Нічого такого не сталося.
І поглянула на матір благально:
– Я також хочу, аби ми одружилися.
Намагалась Поліна відмовити Людмилу від раннього заміжжя. Мовляв, мало вона ще знає життя, та й із хлопцем зустрічається не так довго. І хоча сам він не ледащо, працює на будівництві, але ж освіти вищої не здобув, отож ніколи не стане якимось керівником. Для Поліни ж керівна посада – то ніби заповітний маяк, до якого повинна тягнутися кожна успішна людина, а чоловік і поготів. Крім того, маючи власні скромні статки, мріяла, аби доньки потрапили до заможніших родин, а тут майбутні свати виявилися такими ж бідняками.
І мала ж таки вона рацію, переконуючи доньку не поспішати. Ще й року не минуло, як почала та скаржитися на чоловіка. Грубіян, удома не допомагає, з друзями випиває, грошей, які він заробляє, ледве на харчі вистачає.
Не втрималася Поліна від докору, хоча й шкода було дитину:
– А я не просила? А я не благала тебе? Що тепер робитимеш? Хоча б із вагітністю не поспішала, але ж ні, одразу дітей забаглося!
Людмилі залишалося менше ніж два місяці до пологів, і Поліні не дуже хотілося, аби її онук з перших днів зростав без татуся, тому не пропонувала доньці розлучитися. А раптом батьківство змусить Романа серйозніше поставитися до своїх обов’язків?
Однак дива не сталося. Вистачило чоловіка на день і трішки, а потім знову прибігала Люда зі скаргами.
– Може б, свекрові розповіла, який у нього синок? Хай би приструнив його трохи, – гнівалася Поліна.
Матері Романа не судилося, на жаль, дочекатися онука: важка хвороба забрала в неї життя ще до його народження. А батько недовго й бурлакував. Не дочекавшись навіть роковин, пішов у прийми до розлученої жінки з їхнього ж села.
– Думаю, що йому байдуже до нас, –зітхнула Люда. – Він хіба що раз на місяць забіжить до Олежика, поагукає до нього декілька хвилин і поспішає до своєї Марічки. Авжеж, друга молодість у них…
Поліна співчутливо дивилася на засмучену доньку. Куди їй повертатися з дитям? У них місця мало: вітальня, їхня з Василем спальня і кімната Лесі. Ще кухня і невеличкий коридорчик. Зрештою, не б’є Роман Люду, тож нехай вчиться налагоджувати стосунки з чоловіком. Десь хитрістю, десь ласкою навертає його до себе. Вона, Поліна, зуміла так себе поставити, що Василь не сміє голос підвищити на неї. І хоча скупий на голубливе слово, зате роботу свою чоловічу виконує справно. І не лише ту, що в господарстві. Жінку аж жаром пройняло від згадок про їхні нічні любощі. А що? То для сімейної злагоди не остання річ. Однак доньці сказати про це напрямки Поліна посоромилася.
– Може б, книгу якусь потрібну прочитала, де поради дають, як до чоловіка підхід знайти. Кажуть, є такі, – несміливо сказала.
З Лесею Поліна вирішила не допустити такої помилки, як зі старшою донькою. Люда в них – дівчина приваблива, але Леся – справжня красуня! У батька вдалася. Інколи сама Поліна дивувалася, милуючись вродою своєї дитини: це ж треба такою народитися? І очі, і брови, і вуста – хоч портрет Мадонни з неї малюй. І таки малювали! Щоправда, художник був доморощений, та ще й зовсім юний, майже ровесник доньки.
Матвій закінчував перший курс технічного коледжу, коли Леся святкувала свій шкільний випуск. Захоплено і трохи заздрісно дивилися подруги дівчини на юнака, який вийшов на сцену сільського будинку культури, де відбувалося святкування, з великим букетом білих лілій і з подарунком, запакованим у прозорий папір. Той подарунок – власноруч написаний портрет коханої. Леся не стрималася, аби не продемонструвати його всім присутнім у залі. Шквал оплесків отримала і вона, і Матвій, бо портрет насправді був чудовим, як і його оригінал. Суперечливі почуття боролися в душі Поліни, яка спостерігала за тим, що відбувалося на сцені. Ще один злиденний зять? Яка користь з того, що у хлопця, кажуть, є талант? А поїхати навчатися до потрібного закладу в столицю змоги не мав, бо піднімала його на ноги матуся сама. Батько загинув в аварії, іншої заможної рідні не було – отакі суворі реалії життя. Мусив вступати до коледжу в їхньому районному містечку. Поки закінчить його, поки десь влаштується, поки в армії відслужить… А тут таке… Шанс у її Лесечки з’явився, аби стати по-справжньому щасливою! Вона, щоправда, про це ще не знає, але сьогодні Поліна поговорить на цю тему з донечкою серйозно.
І поговорила. Леся спочатку здивувалася, потім розсміялася, але зрозумівши, що мати не жартує, обурилася.
– Матусю, ти себе чуєш? – не стрималася від сарказму. – Ти хочеш мене продати?!
Поліна замахала руками, ніби вітряк крилами, відганяючи безглузде Лесине припущення.
– Не говори дурниць! Вигадала таке – «продати»! Ти краще добре поміркуй. Хочеш жити так, як наша Людмила? Бачила, у якій куртці вона ходить? Ще в тій, що ми купували! А що Люді подарував коханий чоловік за народження сина? Мовчиш? Нема що казати? Авжеж, бо нічого! Прийшов п’яненький, з букетиком зів’ялих ромашок. Польових!
У те останнє слово Поліна постаралася вкласти якнайбільше зневаги і гніву, аби Леся усвідомила неприпустимість цього.
– Цього ти хочеш? Чи, наприклад, купувати речі для своєї дитини в секонді? А собі шкарпетки і спідню білизну латати, бо на нову чоловікової зарплатні не вистачає?
Поліна аж розчервонілася від думок про таку перспективу. Леся ж розгублено і водночас вражено дивилася на матір: вона все ще не наважувалася повірити словам неньки. У сімнадцять років не так легко відмовитися від віри в щире, неземне кохання.
– Богдан дасть тобі все, що робить жінку щасливою! Житимеш, як у Бога за пазухою, – переконливо підсумувала Поліна.
– А те, що я цієї людини не кохаю, ніякого значення не має? – вже роздратовано запитала Леся.
Поліна подивувалася з нетямовитості доньки:
– Історія рідної сестри тебе нічого не навчила? Бачила, яка Люда «щаслива» зі своїм коханням? Через день прибігає «тішитися» тим щастям! Ой Лесю, не проґав свого шансу! До того Богдана черга стоїть з охочих вийти заміж за нього, а він тебе обрав!
– Мене в тій черзі не було! І не буде! – сказала дівчина категорично.
Поліна зрозуміла, що якщо силуватиме доньку, то матиме лише небажаний результат, тому вирішила перечекати опір Лесі.
Дівчина мріяла про професію фармацевта. З дитинства запала Лесі в душу картина: після того, як вийшли з кабінету лікаря, вони пішли з матір’ю в аптеку, аби придбати виписані пігулки та настоянку. Ненька дала доньці ліки одразу ж, бо напади кашлю вже два дні завдавали Лесі справжніх мук – від цього не лише немилосердно боліло горло, а й тиснуло у грудях. Мабуть, були ті засоби якісними, бо дорогою додому дівчина заснула в автівці і спокійно проспала цілу годину, а незабаром відчула себе майже здоровою.
– Хочу працювати в аптеці! – сказала після того батькам і з плином років не змінила свого рішення.
У старшому віці було воно, звісно, вже більш усвідомлене, тому Леся старанно вивчала хімію, біологію, аби вступити до омріяного закладу. Однак медичний виш виявився для дівчини нескореною вершиною.
– А вийшла б заміж за Богдана – одразу опинилася б в інституті, – не пропустила нагоди штрикнути доньку Поліна, яка все ще не залишала надії на її вигідне заміжжя.
До того ж Богдан погодився зачекати, поки Поліна переконає непокірну. Він довіряв жінці, тому й прийшов напередодні випускного вечора саме до неї зі своєю пропозицією.
– Чому ж сам з дівчиною не поговориш? – запитала його тоді. – Тепер уже не ті часи, щоб через батьків свататися.
– Леся ще неймовірно юна, щоб міркувати тверезо. До того ж той шмаркач крутить їй голову, і Леся поки що нікого, крім нього, не помічає, – сердито промовив, маючи на увазі Матвія. – Мене вона зараз не послухає, а ви, мати, зможете переконати її. Я чекатиму скільки потрібно.
Поліна пообіцяла зробити все, що залежить від неї. А як інакше? Богдан – солідна людина. У свої тридцять п’ять, мабуть, гривневий мільйонер. А може, й не гривневий. Чула вже не раз, що оті, хто ґав не ловив після розпаду колгоспів, зуміли вже за декілька років надбати чималі статки. Татусь Богдана саме з таких. Тепер до своєї справи залучив і сина. Удвох керують, удвох збагачуються, обібравши сотні інших, хто будував ті ферми, сховища, тракторні бригади. Але то таке. Хто винуватий, що її Василь виявився не здатним опинитися на їхньому місці?
Поліна намагалася відігнати думки про несправедливість, яка зробила таких, як вона, злиднями. Тут аби сьогодні не втратити шанс, який дарує доля, можливо, як компенсацію за всі нестатки.
Але ж і впертою народилася її донька! Присікала всі розмови про Богдана. Подарунків, які приносив з нагоди свят і просто так, не приймала. А хлопець не скупився! Золоті прикраси, екзотичні квіти, дорогий імпортний одяг, який тоді був іще малодоступний, – чим тільки не намагався завоювати серце дівчини. А воно мовчало, точніше, воно відгукувалося лише на закоханий погляд юного Матвія, який не мав змоги обдарувати дівчину такою розкішшю. Однак дедалі більше ревнував Лесю до заможного залицяльника.
– Чому ти дозволяєш йому дарувати ці речі?
– Але ж я не приймаю їх, – виправдовувалася дівчина.
Матвій зирив на неї сердито:
– Мала б узагалі такого не допускати. Якби відповіла різко, він не крутився б біля тебе.
Слово за словом – і спалахнула суперечка, в якій було промовлено образливі слова.
Того вечора повернулася Леся додому заплакана. Поліна викликала доньку на відвертість, пошкодувала, пригорнула до себе.
– Якщо Матвій уже тепер ставить тобі умови… Повір, згодом буде ще гірше. Знаю я таку породу чоловіків: вони й руки здатні розпускати.
Вода камінь точить, а материнське слово має силу не меншу. Поступово закрадалися в голову дівчини сумніви: «А якщо і справді Матвій не такий, як здається?». Однак лише після того випадку, коли юнак, аби допекти Лесі, пішов після вечірки провести додому іншу дівчину (нерозумна, гаряча молодість!), вона вирішила, що мати, найімовірніше, має рацію. І хоча згодом дізналася, що Матвій одразу ж за порогом будинку культури розпрощався з її ймовірною суперницею, було вже запізно: Леся пристала на пропозицію Богдана.
– Я сподіваюся, що ти не виставиш мене на посміховисько, змінивши своє рішення, – попередив він. – Весілля не відкладатимемо надовго. За два тижні буде все готове.
Отож до Скіків нарешті завітала ота фантастична пташка із золотим пір’ям. Найбільше їй раділа, звісно ж, Поліна. Але й свого чоловіка вона також переконала, що для доньки пропозиція такого поважного і заможного хлопця – то великий успіх.
– Аби ж шанував Лесю і не докоряв їй нашою бідністю, – зауважив чоловік.
– Ти нашу донечку бачив? Її врода – то неоціненне багатство! Не один хлопець хотів би мати Лесю за дружину.
То була правда: залицяльників із серйозними намірами в дівчини вистачало, але серце її належало Матвієві. Коли ж усе так сталося, то Лесі стало байдуже, кому належатиме її тіло. Мати хоче, аби вийшла заміж за Богдана, то нехай так і буде.
Варто сказати, що подружнє життя виявилося для Лесі не таким уже й осоружним. Богдан оточив свою юну дружину таким піклуванням, що вона й справді відчула себе майже щасливою, якщо, звичайно, це почуття має виміри. Була і кава в ліжко, і квіти дарував їй чи не щодня, і в ресторани її водив. Про коштовності й іншу розкіш навіть мови немає. Упродовж кількох місяців Леся разом із чоловіком відвідала Болгарію, побувала в Німеччині, а в ті часи рідко хто ще мав таку змогу. Скрізь Лесина врода привертала до себе увагу, і видно було, що це лестило Богданові. Він почувався успішним власником надзвичайно цінного скарбу.
До гарного життя звикати неважко! От тільки спогади про перше кохання нерідко ятрили душу дівчини. У такі миті їй хотілося втекти зі свого палацу у свою маленьку кімнату, де на стіні висів її портрет, який написав коханий.
Але минали дні, місяці, і біль стишувався, тим паче, що Богдан робив усе, аби стерти спогади в її голові про свого суперника. Досвідчений у коханні (адже мав справу не з однією жінкою), він зумів розбудити в Лесі ті почуття, які зробили для неї навіть інтимні стосунки бажаними, хоча спочатку вона всіляко намагалася їх уникати.
Наприкінці літа Леся повідомила Богданові про свою вагітність. Той давно чекав на таку новину, тож улаштував з цієї нагоди справжнє свято. Богданові батьки подарували невістці коштовний набір прикрас.
Свекруха не втрималася, аби не похвалитися:
– Коштує чимало, але за таку новину заслужила!
Лесю трохи неприємно вразило оте «заслужила», хоча вона й розуміла, що інших заслуг поки що не має. Так, спершу дівчині потрібно здобути хоча б якусь освіту (про медичний довелося забути, бо Богдан не погоджувався зі стаціонарним навчанням), а вже потім подумати про роботу, але тепер, з огляду на вагітність, вони вирішили перенести вступ на наступний рік.
– Зайві стреси шкідливі для дитини, – безапеляційно промовив чоловік. – Народиш, вигодуєш, тоді й поговоримо про твоє навчання.
Леся не заперечувала. І справді, хіба встигне з тим усім? Зараз насамперед потрібно подбати про те, щоб народити здорового малюка.
Майбутню маму засипали корисними фруктами, годували салатами і червоною рибою. Лесі здавалося, що світ крутився навколо неї. Лише пізніше зрозуміє, як жорстоко помилялася.
Поліна також раділа за доньку.
– Бачиш, а ти не хотіла виходити за Богдана заміж! А він на руках тебе носить. Хіба не казала я, що житимеш, як у Бога за пазухою?
Богдан дещо розчарувався, дізнавшись про стать дитини.
– Дівчинка? Трішки збракували, – пожартував.
Але потім заспокоївся:
– Народимо й сина. А може, й не одного.
Донечку назвали Вікторією. Стала вона втіхою для всіх, і здавалося, що з її народженням і Лесине щастя стало повноцінним.
Хвороба – це не жар-птиця, вона прийшла непроханою. Леся відчула себе погано вночі. Раптово підвищилася температура, ломило тіло, боліла голова.
Лікар «швидкої допомоги» порадив лягти в стаціонар:
– Тридцять дев’ять і шість – це небезпечно! Тепер грип такий, що дає ускладнення. Можливе й запалення легень.
Богдан вирішив не ризикувати здоров’ям дружини, а ще більше злякався за маленьку Вікторію.
– Справді, тобі краще бути під наглядом лікарів. І для дитини безпечніше, – переконав Лесю, яка хотіла залишитися вдома.
Швидко зібрав потрібні речі і провів її до автівки.
– Я навідаюся завтра, – пообіцяв.
Якби молода жінка не почувалася украй кепсько, вона, мабуть, образилася б на те, що чоловік не супроводжував її. Та тієї миті Лесі було геть байдуже до таких нюансів. Хвилювалася тільки за донечку, яка залишилася без материнського молока.
– Я зараз же придбаю суміш, – заспокоїв її Богдан, – і привезу нашого педіатра, аби проконсультував у цій справі.
Два тижні хвороба не відпускала Лесю. Крапельниці, уколи, численні пігулки. Коли нарешті їй стало краще, згадала про дзеркало. Поглянула на себе і жахнулася! Куди й поділася її врода! Схудле обличчя нагадувало печене яблуко. Таке ж коричневе, зморщене, із синіми мішками під очима. Леся заплакала.
Сусідка в палаті подивилася на неї співчутливо.
– Хвороба нікому краси не додає. Нічого, поступово повернешся до нормального стану, – намагалася втішити молоду жінку. – Радій, що жива залишилася, бо он у сусідній палаті помер хлопець із такими ж симптомами, а йому було лише двадцять сім років.
Під час хвороби Леся перебувала в інфекційному відділенні, куди відвідувачів не пускали. Відеозв’язку тоді ще не існувало, тож уперше Богдан побачив дружину, коли приїхав її забрати додому.
– Як тебе…
У нього забракло слів, аби передати своє враження. Чомусь Лесі здалося, що в його погляді було більше відрази (хоча й не відвертої), ніж співчуття. Ні, воно також було, але якесь не щире, а штучне, вимушене. Тоді Леся подумала, що ота її хвороблива надчутливість є наслідком виснаженості та втоми, наслідком того, що вона пережила. Леся не припускала, що могла померти, аж поки не почула про смерть молодого чоловіка із сусідньої палати. Одразу ж з’явилося усвідомлення того, яким крихким, непевним є людське життя. Якась мить – і зустрічі з рідними могло й не бути! Жінці захотілося пригорнутися до грудей Богдана, відчути підтримку його міцних рук і, зрештою, самій поділитися ласкою, висловити в такий спосіб свою вдячність – оту, яка говорить більше, ніж найпишніші слова…
Богдан майже відсахнувся від неї. Чи, може, Леся знову помилилася?
– Лесю, мабуть, нам краще поки що обходитися без тісних контактів, – почав одразу ж виправдовуватися. – Все-таки я близько спілкуюся з донькою, а в тебе можуть бути… якісь залишки…
Богдан даремно намагався підшукати слова, які б пом’якшили різкість його жесту.
Вони рушили до авто, яке стояло неподалік. До нього й справді було не більше ніж двадцять метрів, але Лесі та відстань здалася неймовірно довгою…
Жінка вже не дуже здивувалася, коли Богдан відчинив для неї задні дверцята.
– Тобі тут буде зручніше. Можеш навіть лягти, якщо втомишся.
Не здивувала Лесю й реакція свекрів, які очікували її приїзду. Вона нічим не відрізнялася від Богданової. Донечку жінці дозволили побачити лише за декілька днів.
– Потрібно спочатку впевнитися, що ти цілком здорова, – сказали на її прохання.
Про інші подробиці сімейного життя, яке розпочалося в Лесі після хвороби, не дуже хочеться розповідати. Воно стало настільки протилежним тому, яким було раніше, що молода жінка думала, що продовжує перебувати в якомусь жахливому сні. Її то ніби зовсім не помічали, то давали їй зрозуміти, що не бажано, аби вона була присутня на святкуванні дня народження свекра, на який запросили поважних гостей зі столиці.
– Ще налякаєш своїм виглядом людей, – не церемонилася свекруха.
Богдан… Куди й подівся люблячий чоловік! Леся бачила, як він намагається не дивитися на неї, коли вимушено разом опиняються за одним столом. Дедалі частіше повертається додому пізно, коли Леся вже спить. Хоча яке там спить! Вона завжди чує, як Богдан заїжджає в гараж, намагається нечутно рухатися кімнатами, і не тому, що боїться перебити її сон, ні, він не хоче зустрічатися з нею зайвий раз!
«Так поводяться з прокаженими», – подумала з образою, сумно розглядаючи своє обличчя. За тих три місяці, відколи повернулася з лікарні, воно трохи посвітліло завдяки засобам і процедурам, які порадили фахівці, але від колишньої вроди не залишилося й сліду. Мабуть, то був не звичайний грип, а щось подібне до сучасної чуми.
Того вечора Леся вирішила все ж таки дочекатися чоловіка і поговорити з ним відверто. Зайшла до вітальні, у якій він тепер завжди спав. Що їй робити? Якщо Леся тут не бажана, то чи не краще їй піти?
– Ти маєш на увазі розлучення? – безкомпромісно запитав Богдан. – Якщо маєш таке бажання…
Чого вона чекала? Умовлянь, запевнень у коханні, якими завоював її в перші місяці їхнього подружнього життя? Смішна, довірлива дурепа! Виважені слова гострими скалками падали на Лесю, дошкульно б’ючи по спотвореному нещадною хворобою обличчі, по грудях, по серцю…
– Нічого не вдієш… Я ж не можу змусити себе…
«Так тобі і треба… Так тобі і треба…» – вистукувало болісно у скронях, глушило суть Богданових слів, хоча й без цього все, що він сказав, уже не мало для Лесі жодного значення.
– Ти мене чуєш? – він запитав голосніше, зауваживши, що вона не слухає його. – Я забезпечу тебе з донькою всім потрібним. У розумних межах, звісно.
Наступного дня Леся повернулася в батьківське помешкання. Вона не хотіла приймати від Богдана жодної допомоги, однак мати переконала, що заради донечки варто свою гордість приборкати.
– Не про себе – про неї подумай! Зрештою, і тобі цей негідник має заплатити за те, що так учинив. Чула, що в інших країнах за моральну шкоду штрафують на чималенькі суми, а хіба Богдан не образив тебе, не завдав тобі болю?
Мати ще довго обурювалася, посилаючи на голову підступного зятя всі можливі нещастя.
– Отакі вони, ці багатії – бездушні розбещені істоти! Користувався тобою, поки задоволення йому приносила, а потім викинув, як непотрібну річ, у смітник…
Лесі несила було слухати материні приповідки.
«А хіба ти мене не продала Богданові, як річ?» – хотіла б дорікнути їй, але стримала себе, бо розуміла, що сама погодилася на ту угоду. Адже зовсім не кохала Богдана, але піддалася на умовляння матері, яка спокусила її картинами райського життя. Як у Бога за пазухою… Так, здається, вона казала?
Леся йде до своєї кімнати, з якою пов’язані такі милі, такі теплі спогади… На столі стоїть маленька фігурка порцелянового янгола, якого колись їй подарував Матвій.
– Він оберігатиме тебе від усього лихого, коли мене не буде поруч, – ніби трохи жартома, а ніби й серйозно промовив.
Леся бере той талісман до рук, і в її зневірену душу повертається спокійна впевненість.
– Я зможу з цією бідою впоратися, – обіцяє собі. – Заради донечки і заради… самої себе.
Мадонна з портрета на стіні з підбадьорливою усмішкою дивиться на свій оригінал. Вона не сумнівається в Лесі і знає, що та неодмінно здобуде свою перемогу!
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

