ЯК ПОЛЮБИТИ ДОЩ

– Мамо, знову дощ! Я не хочу дощу! Я хочу на вулицю! Мені нудно, – так розпочався день Маринки. І, звісно ж, її батьків.

За вікном і справді, як з відра, лив дощ. І жодного сухого місця не було – ні під кущиком, ні під камінчиком. Усе було мокрим, холодним і – бр-р-р – слизьким. Неприємно. Жодна парасолька не допоможе. А так хочеться на вулицю, бо ж дощ не дощ, а літо. То взимку можна мультики дивитись і казки читати, а сьогодні хочеться надвір.

– Маринко, ну що вдієш – дощ. Він незабаром закінчиться, то підемо погуляти, – обізвався тато, рятуючи ситуацію.

– Не хочу дощу! Хочу сонечка, – дівчинка набурмосилась, і з її оченят теж полився, як із маленької лійки, дощик. Дощик, що сповіщав про наближення домашньої грози. Маринка любила повередувати, у дощ вона хотіла сонечка, коли спекотно, капризувала, бо бажала дощу і прохолоди. Як казав тато, все не вгодиш нашій бабці. Та іноді тато був не в гуморі, мама стомлена, то домашній дощик закінчувався взаємними образами та сварками. Певно, і сьогодні був той день, коли погода за вікном створила погоду у квартирі.

Маринка сиділа і хлипала носом, мама готувала сніданок, час до часу кидаючи погляди-блискавки на малу, а тато десь повіявся. Може, втік на роботу чи пішов під дощ, бо він дуже не любив, коли доня капризувала. Дівчинці від того стало ще більш сумно, бо ж вони планували сьогодні всі разом піти до озера подивитись на лебедів. Ото халепа той дощ. Бека...

– Маринко, а йди-но сюди, – почулось татове. – Дивись, яку я тобі одежинку відшукав на дощ.

У татових руках щось блистіло, переливалось і голосно шелестіло.

– Що це, тату?

– Це дощовики. Ми з мамою, коли ще були зовсім молоді і коли тебе ще не було (Маринка подумала, що то було дуже давно), їздили в Карпати. А там часто ідуть дощі, і ми ходили в таких одяганках. Зручно й не потрібно парасольки. Голов­не – взути на ноги гумові чобітки. То що, поки мама готує сніданок, йдемо на озеро? – запитав тато.

– Ага, йдемо, – радісно відізвалась Маринка, на ходу взуваючи яскраво-рожеві гумовики.

Дорогою дівчинка щебетала-реготала так, що на них обертались перехожі, які поспішали під своїми різноколірними парасольками. Дехто з цікавістю розглядав яскраве вбрання донечки й тата, усміхались і підморгували до них. А Маринка, забувши про свій поганий настрій, годувала лебедів та співала свою улюблену пісеньку. Навіть лебеді, роззявивши дзьоби та широко розплющивши очі, слухали концерт від Маринки. А потім її співом та модним вбранням захопився і дощ. Він спочатку грав на своїх інструментах тихіше, а тоді взагалі припинився, лиш поодиноко кидав на дощовик дів­чинці краплинки, щоб та не знімала його, бо ж це так весело – бігати у гумових чобітках та в дощовику, співати пісні й любити дощ.