«ДЯДЕЧКУ, ДОПОМОЖІТЬ!»

Сашко знову ночував на вулиці. За їхнім будинком – невеличкий сквер, а там – декілька лавочок. Одну з них і обрав собі за ліжко. Було твердо й незручно, зате поряд виріс розлогий кущ бузку, за яким добре ховатися, якщо хтось чужий ітиме…

Добре, що саме літо й ночі теплі, бо встиг лише кофтину схопити, дряпаючи щодуху від кулака і триповерхових матюків Романа. Де мама знай­шла того дурня? У якому смітнику? Раніше мала вже друга, сусіда на сходовому майданчику – Славка. Той після повернення з війни на Донбасі пив безпробудно. Дружина не витримала, забрала дітей і чкурнула світ за очі. Залишився він із пляшкою і зовсім пустився берега. А коли дізнався, що загинув Сашків батько, то заніс у ломбард єдину цінність – золоту обручку, а гроші за неї віддав сусідці.

– Візьми, Таню! – тремтливою рукою простягнув затерті купюри. – Знадобиться…

– Не треба, – звела на нього посивілі від горя очі.

– Бери-бери! Сама з малим зосталась, то хто тобі допоможе…

Сашкові тоді було шість. Минуло чотири роки, а досі перед очима стоїть закрита домовина. Навіть попрощатися з батьком не можна було. Люди казали, що в тому пеклі від нього мало що лишилось. Війна нікого не милує… На похороні хлопчик ховався за мамину спину й кусав губи, щоб не ревіти. Знав, що вже ніхто не підкидатиме його сильними руками вгору. І на риболовлю не повезе. Не обійме і не скаже, що він молодчина…

– На Таньку страшно дивитися, – перешіптувались дві старенькі сусідки, які мешкали поверхом нижче. – Зовсім чумна ходить… Хоч би розум у жінки не помутнів, бо говорить таке, що хай Бог милує!

Він чув те шепотіння. І сердився. Його мама розумна! У художній школі працює. Так гарно малює, що їм усім далеко до неї! І ніхто не бачив, як неньці було важко, коли тато пішов на вій­ну. Як усміхалась крізь сльози щоразу, обіймаючи Сашка: «Татко телефонував. Казав, що любить нас. І сумує за нами. Обіцяв приїхати до першого вересня, щоб тебе до школи провести».

Сашко ловив кожне слово й аж тремтів від передчуття зустрічі. Малював подумки картини, як великий і дужий татко веде його за руку в перший клас. І чекав… Не дочекався, бо замість любого тата привезли труну, прикриту синьо-жовтим стягом. Бамкав військовий оркестр, лунали урочисті слова, а Сашко давився сльозами, тримав маму за руку й не зводив очей із домовини, встеленої квітами.

Тепер йому майже десять. Закінчив четвертий клас. Успішно. Вчителі хвалять Сашка, кажуть, що він виросте великою людиною. Добре було б… Тоді хлопчик зміг би допомогти своїй мамі. Вилікувати… Щоб не пила й не плакала щоразу, дістаючи з альбому таткову світлину…

* * *

Перевернувся на інший бік. Зітхнув. Прикрив спину кофтинкою. Десь далеко блимав жовтим оком вуличний ліхтар. У кущах бузку щось зашурхотіло. Сашко здригнувся. Сів, прислухався. Під ногами промайнула темна тінь, і в коліно тикнувся холодний мокрий ніс.

– Бамблбі! – радісно прошепотів. – Привіт! Де ти був? Я тут тобі трохи хлібчика… На, їж!

Волохатий песик весело замахав хвостом. Обережно взяв із руки шматочок хліба.

– Більше немає. Вибач, – погладив собаку по голові. – У самого шлунок до хребта приріс…

Сашко вже й забув, що таке домашня їжа. Тепер мама не працює в художній школі й майже не готує. Якщо зрідка насмажить яєць чи грінок, то все те вони з Романом самі й з’їдають. Треба ж чимось закусити. Її новий співмешканець щодня приносить з роботи пляшку смердючого самогону. Власник гаража, де підпільно ремонтують автомобілі, платить Романові якийсь мізер і дає горілку, щоб не виступав. А що треба пиякові для повного щастя? Прийде додому, глитне гранчак пійла, загризе в’ялим огірком – і життя триває.

Скільки разів Сашко просив маму, щоб вона не пила! Не перелічити. Ненька плакала, божилась зав’язати і проклинала сусіда Славка, який приохотив її до чарки... Спершу навідувався на свята. Приносив вино та цукерки. Згодом посиденьки почастішали. Ще й року після загибелі батька не минуло, а мама прийняла іншого чоловіка. Того ранку, коли Славко вийшов із маминої спальні, хлопець ніколи не забуде.

– Що? – дихнув перегаром. – Саньку, не дивись так на мене! Ти вже дорослий, отож маєш розуміти: мамі важко самій…

Сашко заскреготав зубами й накинувся на сусіда з кулаками і з диким криком:

– Ти не мій тато! Не маєш права! Забирайся геть!

На той лемент вискочила мама й уперше в житті ляснула сина по щоці:

– Угамуйся! Що з тобою?

За горло здушили нелюдський біль і відчай. Сашко зміряв обох зневажливим поглядом і вибіг із квартири. Увесь день вештався містом. Поцупив із фруктової ятки декілька бананів. Ледь не згорів від сорому, бо вперше в житті дозволив собі взяти чуже. Але ж голод не тітка. Не приголубить і не заколише. А їсти справді хотілося так, аж в очах темнішало й у голові паморочилось…

Тоді ж уперше ночував у сквері на лавочці. Та червнева ніч видалась холодною і вітряною. Тож до ранку не спав, вистукуючи зубами чечітку. А коли наважився прийти додому, зустрів біля під’їзду бліду від страху маму.

– Де ти був?! – міцно стиснула його в обіймах. Запухле від сліз обличчя перекосилось від страждання.

– Гуляв, – тихо буркнув, а вже наступної миті ніжно погладив її по плечі. – Не плач…

– Більше так не чини! – звела на Сашка повні сліз очі. – І вибач, що я тебе вдарила…

Хлопець мовчки кивнув і обійняв маму за шию. Її хвилясте каштанове волосся смерділо цигарками. А колись пахло квітковим шампунем… Та все ж Сашко обережно провів по ньому долонею. Так любив робити татко… І мамині плечі затремтіли у беззвучному риданні…

Хлопець думав, більше такого ніколи не повториться. Помилявся. Славко залишився жити з ними. Горілка не закінчувалась. Мама скочувалась у прірву залежності. І за два роки із вродливої жінки перетворилась на сіру тінь із тремтливими руками. Неньку звільнили з роботи, і того ж дня вона так сильно напилась, що довелося телефонувати у «швидку». Відкачали. Молодий лікар висварив, присоромив і сказав, що наступного разу викличе поліцію і представників соціальної служби.

– Молода, красива жінка, а такий безлад розвели! – провів рукою уздовж кімнати. – Невже горілка дорожча за власну дитину?

Медики поїхали, а мама знову плакала і просила пробачення в Сашка. Він мовчки вкрив її пледом, заварив міцного чаю, залишив горня на столику біля ліжка, а сам пішов на стоянку до одного з офісів. Запропонує багатим дядькам помити машини. Якщо погодяться, купить мамі її улюблений шоколадний пиріг із сиром та вишнями. Нехай покуштує щастя на смак, як вона завжди любить казати.

Бамблбі знову потерся носом об ногу. Сашко усміхнувся. Почухав песика за вухом. Усі прагнуть тепла і ласки. Шкода, що не кожен може їх отримати.

Коли загинув Славко (його збило авто на дорозі, бо п’яний вискочив на проїжджу частину), мама трохи поплакала, посумувала, а незабаром привела іншого чоловіка – Романа. Молодший на декілька років парубок любив випити, покурити, не мав офіційного місця праці й обожнював пожити чужим коштом. Мама знай­шла собі підробіток: дві години на день прибирала в конторі приватного нотаріуса, розташованій через дорогу. Платили мізер, але пляшку було за що придбати. І навіть якісь рибні консерви та буханець хліба, щоб закусити. Щоправда, Сашкові з того мало перепадало. Хіба що тільки окрайцем вимастити олійку з ароматом і присмаком сардини. Але хлопець навіть словом не дорікнув матері. Щоб не дратувати Романа. Круту вдачу нового маминого співмешканця знали всі довкола. Тож співчутливі сусідочки зрідка підгодовували хлопчика домашніми смаколиками. Не відмовлявся. Не щодня ж мав змогу заробити грошей, щоб купити продуктів. Раз на декілька днів їздив до міського центрального парку, щоб назбирати порожніх пляшок і здати. Вряди-годи навідувався до офісу мити автівки. Та дядьки в дорогих костюмах не надто охоче користувались його послугами. Частіше проганяли Сашка. І тоді хлопцеві знову доводилось брати без грошей. У супермаркетах, на ринках тихцем цупив щось їстівне, ледве тримаючись на ногах від страху, бо так і не навчився красти по-справжньому – нахабно й цинічно, без докорів сумління…

Песик поклав голову Сашкові на коліна й жалібно подивився у вічі. Хлопець усміхнувся.

– Ходімо… Треба тебе погодувати. Зараз має фургон зі свіжим хлібом під’їхати…

Перейшли через дорогу. Біля сусідньої багатоповерхівки притулилась ятка з хлібом та солодкою випічкою. І доки водій поніс лоток із круглими буханцями, Сашко прошмигнув у фургон і схопив велику рум’яну булку, присипану кунжутом. Трохи з’їдять із Бамблбі, а половину віднесе додому – мамі, бо на тріску схудла останнім часом.

– А це що? – передпліччя стиснуло лещатами міцної чоловічої руки.

Хлопчик сіпнувся, злякано зіщулився і затремтів.

– Хіба можна красти? Чого мовчиш?

Водій нахилився і зазирнув у його перелякані очі. Сашко зажмурився, а в його животі зрадницьки загуркотіло.

– Голодний? – голос чоловіка раптом полагіднішав.

Хлопчик кивнув і притиснув булку до грудей.

– Тоді бери. Від мене. Але більше не здумай красти. Домовились?

На Сашкових довгих віях затремтіли сльози. Сміливо глянув незнайомцеві в очі й благально видихнув:

– Дядечку, допоможіть мені врятувати маму!..

* * *

Микола прокидався рано – ще затемна. Можна було б і довше поспати, але таку вже мав роботу, до того ж вона йому подобалась.

Щоранку вмивався, вдягав пропахлу хлібом уніформу, пив каву й поспішав до гаража, де...